Що таке археологічна культура ?
Для початку хочу пояснити одну важливу річ. Коли ви зустрічаєте згадки про будь-яку археологічну культуру, яка зазвичай має якусь красиву назву, з якою у вас можуть асоціюватися якісь дуже гарні знахідки, побачені в музеях – знайте, що в цьому контексті завжди йдеться лише про людей, які в певний історичний період жили на певних територіях. Нема жодних гарантій, що цих людей поєднувало якесь спільне походження, нема жодних гарантій, що вони говорили однією мовою чи були групою споріднених етносів зі своїми спорідненими діалектами. Ми всього цього об’єктивно не знаємо, і на даному етапі розвитку історичної науки знати не можемо. Все, що перед нами є – це розуміння, що в конкретні історичні періоди на таких-то територіях жили певні спільноти людей, у яких була спільна матеріальна культура, які існували в подібних природних умовах, житла та культові споруди мали такі-то, мали якісь заняття, які допомагали їм виживати (сільське господарство вели такого-то типу, ремесла знали такі-то, свійських тварин розводили таких-то, полювали на такого-то звіра, або може й рибалили), духовна культура у них була така-то, воювали за допомогою такої-то зброї і своїх небіжчиків вони ховали за такими-то обрядами та правилами. Це власне основа, на якій стоїть наше з вами знання про будь-які спільноти людей дописемних часів.
Зважаючи на порівяльний аналіз знайдених в землі артефактів та часом і на генетичні дослідженняГенетичний аналіз рештків тіл давно померлих людей можливий лише у разі коли дослідники отримують хоча б шматочок давнього кістяку. Нажаль, у багатьох давніх народів практикувалося трупоспалення: коли спочатку спалювали тіло померлого на погребальному вогнищі, і далі ховали в землі лише попіл. З цього попелу, на відміну від кісток чи залишків волосся, генетичний матеріал для аналізу видобути вже неможливо. останніх 2-3 десятиліть, ми можемо будувати ну дуже узагальнені та обережні такі концепції, предками яких етнічних груп (з тих, про які нам античні автори хоча б поверхово розкажуть років так на тисячу пізніше) вони могли бути. Отже, саме з таким рівнем невідомості нам доведеться мати справу в цьому та в наступних двох матеріалах. І ми з вами зараз “відкотимося” назад в часі та спробуємо хоча би в загальних рисах зрозуміти процеси, завдячуючи яким сформувалися обриси того підальпійського світу, через який проляже той самий Бурштиновий шлях, згаданий в попередній частині.
Три тисячі років над озером
Навколо Альпів ще в неолітичну епоху, тобто коли людство не знало жодних металів, а мало справу лише з каменем, деревом, різними мушлями та кістками тварин, жили доволі особливі люди. Приблизно за 5000 років до н.е. вони додумались до цікавого способу життя – почали споруджувати дерев’яні будиночки, що стояли на палях або прямо над водою, на озерних чи річкових берегах, або частіше в таких місцинах, які час від часу заливала вода. Більше таких поселень було на північ від альпійських гір, переважно навколо великих озер в сучасній Швейцарії. Але певна кількість їх простежується також і на теренах сучасних Баварії, Австрії, Північної Італії.
Приблизно за 4600 років до н.е. такі поселення на палях з’являються і на теренах нинішньої Словенії – там де зараз розкинулося Ljubljansko Barje, волога низина з різними річечками, струмочками, каналами між околицями сучасної любляни та підніжжям гори Krim. Власне barje в перекладі зі словенської і означає “болотиста місцевість”. В ті часи це Бар’є розширювалося також і на цілу південну частину словенської столиці, аж майже до пагорбу, де потім постав Люблянський замок, і більшу частину тієї низини займало велике озеро. Групи людей які тоді, в 5-му тисячолітті до н.е., оселилися на тому озері, сучасна словенська історіографія називає koliščarji, бо жили вони буквально na koliščah, тобто на палях. Так що, я надалі використовуватиму саме цей термін, коли далі треба буде пояснювати про яку конкретно спільноту йдеться.
Коліщар’ї були одними з найперших землеробів та скотарів в регіоні, тими, хто перейняв це вміння жити не тільки з впольованого чи з зібраного в природі, а ще й з самотужки вирощеного. Коліщар’ї також були сучасниками нашої рідної культури Трипілля-Кукутень, яку так сильно люблять в Україні на всіх рівнях. Загалом, землеробство як “нова технологія”, як абсолютно новий спосіб життя прийшло на Південні Балкани з Анатолії в 7 тисячолітті до н.е., звідки далі пішло розповсюдження цієї нової традиції в двох основних напрямках. Перший – в бік сучасних Молдови, Буковини, Поділля, який породив Трипільську культуру. Другий – вздовж Дунаю все північніше та західніше, оминаючи Альпи з півдня та з півночі. Був ще й третій напрямок – такий собі Адріатично-Італійський, від теренів сучасної Греції і вздовж всіх морських берегів на захід. Але про нього варто говорити пізніше, в окремих матеріалах.
В 6 тисячолітті до н.е. нова землеробсько-скотарська традиція шириться приальпійською та Центральною Європою. Так що, всі ті приальпійські “пальники”, які активно розбудовують свої поселення у всяких дуже вологих місцях в 5 тисячолітті до н.е., з одного боку начебто вже добре вміють вирощувати злакові та розводити корів, овець та кіз. А з іншого їхні душі все ще сильно бентежать прадавні, стотиcячолітні мисливські інстинкти – люблять, дуже люблять вони вживати у їжу різну птицю, що живе біля води, і найбільше кісточок в землі вони лишили саме від неї. Крім птиці вони часом полюють на бобра, на всіх можливих косуль та оленів, та й навіть на ведмедя. Вони ще в 4 тисячолітті до н.е. почали виплавляти мідь, та здійснювали самостійні вояжі в гори по руду – до околиць сучасного містечка Літія. При чому, вони швидко зрозуміли, що в мідній руді може зустрічатися й шкідливий арсен. І власне тому будівлі тодішніх ковалів стояли трохи осторонь від основного поселення – звісно, люди тоді не знали чим насправді є арсен і з яких причин людина, яка постійно плавить мідь, отримує аж такі серйозні хвороби. Проте певну закономірність вони засвоїли, і завдячуючи цьому зрозуміли, що коваль – спеціаліст може й дуже цінний, але краще його тримати якось осторонь від інших. В обмін на таку вимушену відлюдькуватість ті нещасні ковалі забезпечувалися найкращою їжею і завжди мали її більш ніж вдосталь.
Але по-справжньому уславилися люблянські коліщар’ї зовсім не своїми давніми ковальськими практиками. В другій половині 4-го тисячоліття до н.е. запровадили вони одну цікаву інновацію, яка в наш час суттєво піднімає цих озерних мешканців наших очах, якщо вже порівнювати їх досягнення з усіма їхніми тодішніми сусідами. Коліщар’ї додумалися до колеса! І це сталося приблизно в той самий час, коли перші найпримітивніші колеса, ще без жодних спиць, а такі, які вирубувалися з цілої дерев’яної колоди, тільки-тільки почали з’являтися десь в Євразійських степах та в Месопотамії.
Невідомі нам, але безумовно талановиті майстри, які жили на місці сучасного словенського селища Іг, старанно виробляли ті колеса для своїх двоколісних возів, компонуючи їх з окремих шматків деревини, таких собі ну майже дошок. Судячи з усього, вони добре розуміли, яке саме дерево є найкращим матеріалом, і як елементи майбутнього колеса треба трохи обпалити на вогні, щоби позбутися різних комах, які могли би швидко “з’їсти” те колесо зсередини.
Навряд-чи на таких возах люди їздили самі наче на колісницях – скоріше вони використовували їх для перетягування різного важкого краму чи нарубаних дерев’яних колод з найближчого лісу на невеликі відстані. Тягнули у них ці вози, найвірогідніше, воли. Коней у них тоді ще точно не було: свійські коні до Європи приходять лише з так званими “ямниками”, першими індоєвропейцями, в 3 тисячолітті до н.е. Останні якраз практично ціле те тисячоліття поступово, різними хвилями, заповнюють собою Європу. А крім колесного у “пальників” був ще один, справді улюблений транспорт – човни-довбанки до 12 метрів завдовжки, якими швидко можна було пересуватися тими озером та сусідніми річками.
Підальпійські коліщар’ї були і по крові далеко не рідня новоприбулим індоєвропейцямПоходження індоєвропейців і те, як саме вони заселяли Європу, формуючи основу тієї її мовної структури, яку ми далі побачимо в античні часи, і з якої далі розів’ється сучасна, насправді досі лишається відкритим, дискусійним питанням. Існують три основні гіпотези, існує величезна кількість різних грунтовних досліджень, про деякі аспекти яких, можливо, тут пізніше буде написано окремо. Найближчим часом, сподіваюся, вийде екстракт довгого “індоєвропейського стріму” у чудового youtube-стрімера та популяризатора історичних знань Бориса Роженко, де у приємному та невимушеному форматі викладання можна детальніше ознайомитися і з цими теоріями, і дізнатися про деякі дослідження. Як буде викладено екстракт стріму, який точно слухатиметься легше, одразу цей лінк буде тут опубліковано. На видному місці, і способом життя, та відповідно менталитетом від них зовсім відрізнялися. Хочеш не хочеш, а пара тисячоліть сидіння на одному місціВарто розуміти, що протягом такого довжелезного періоду коліщарї не жили в одних й тих самих поселеннях десятками століть поспіль. Хоча вони і існували тисячі років на доволі невеликому клаптику землі, але в різні часи одні їхні поселення занепадали, зникали, а якісь нові натомість будувалися трохи в іншому місці, але все ж на берегах того самого великого озера. Більшість різноманітної публічної інформації про життя коліщар’їв, а також сучасна туристична імітація такого поселення, збудована стараннями Hiša Morostig – все це асоціюється переважно з найбільш “розкрученими”, так званими Dežmanovimi koliščami, залишки яких біля містечка Іг ще в 1875 році вперше знайшов такий собі Dragotin Dežman, який ще підписувався як Karl Deschmann, словенський науковець та політик 19-го століття. Саме ці поселення існували в середині 3-го тисячоліття до н.е., під високими горами, біля озера, де купа всякої звірини та птаства, біля лісів, повних грибів та ягод на той випадок, якщо раптом ні качка не ловиться, ні корова не доїться – це з будь-кого зробить такого собі абсолютно критичного до чиєїсь завойовницької пасіонарності обивателя. “У нас все є, нам і тут добре, немає сенсу невідомо заради чого ще смикатися”.
Тим не менш, якийсь обмін знаннями та досвідом з представниками культур, що з’являються вже точно під індоєвропейським впливом, у коліщар’їв беззаперечно був. Скоріше за все непрямий, а радше за посередництвом найближчих сусідів. Проте, станом на середину 3 тисячоліття до н.е., видно запозичення від інших культур перш за все в керамічних виробах. Тут відчуваються візуальні мотиви культури Шнурової керамікиА це були вже справжні, одні з перших, індоєвропейців на теренах Європи, які протягом 3 тисячоліття до н.е. розселилися від Дунаю та Карпат на півдні до берегів Північного та Балтійського морів, і аж до Фінської затоки на півночі. Назва культури йде, як можна здогадатися, від кераміки, на якій візерунки відтискалися за допомогою шнурка ще перед випалюванням., проглядається дещо і від доволі загадкової культури Дзвоноподібних келихівЗагадковість цієї культури перш за все в тому, що її матеріальні сліди в середині – другій половині 3-го тисячоліття до н.е. простежуються мало не по цілій Європі. В ній присутні індоєвропейські елементи, але разом з тим вона надто яскраво представлена на території сучасних Іспанії, Португалії та навіть в близький до них частині Північної Африки, що дещо ускладнює пояснення її походження від ямників-індоєвропейців зі степової зони. У цієї культури дуже багато різних локальних особливостей в різних частинах Європи. Так що всім загадкам, теоріям та відкритим питанням щодо культури Дзвоноподібних Келихів буде присвячено окремий матеріал, який тут з’явиться пізніше..
Але все ж більше зв’язків у жителів Бар’я, очевидно, було найближчими сусідами – зі спільнотами Вучедольської культури. Тоді, приблизно за 2800-2300 років до н.е., це була сукупність людей, що жили на півночі Балканського півострова, в Паннонії та між Карпатами і Альпами. Вони мали свій центр – велике як на той час поселення біля сучасного міста Вуковар в хорватській Славонії (звідти й назва, бо Вучедол – це пригород Вуковара). Окремі дослідники взагалі схильні вважати Бар’є такою собі околицею тодішнього Вучедольського світу.
Вучедольців та коліщар’їв Бар’я в далекому минулому об’єднувало, можливо, спільне походження. Обидві ці групи людей були нащадками тих перших “неолітичних фермерів”, які з’явилися на Балканах та під Альпами в 7-6 тисячоліттях до н.е. Просто далі предки коліщар’їв наче законсервувалися зі своїми “тисячолітніми традиціями” під Альпами, і довго існували там у відносній безпеці, ніким особливо не потривожені. А предки вучедольців, яких ще на межі 4 та 3 тисячоліть до н.е. ми знаємо як носіїв Баденської культури – саме тоді вони почали потихеньку відчувати на собі перші настирливі спроби прибульців з українських степів, носіїв Ямної культури, “інтегруватися” в їхнє середовище.
Є різні теорії щодо того, наскільки швидкою та насильницькою, чи навпаки мирною та поступовою, була ця інтеграція, і скількома хвилями ямники-індоєвропейці могли заходити до Європи. До цієї теми, можливо, колись повернуся в окремих матеріалах. А зараз достатньо зрозуміти, що одним з маршрутів, яким вглиб європейського континенту просувалися нові люди зі своїми кіньми, запряженими в примітивні вози-колісниці та бойовими сокирами – був шлях вздовж Дунаю, вверх по течії. Якраз безпосередньо через землі, де і сформувалася вучедольська культура, проте достатньо далеко від коліщарського Бар’я.
Приблизно за 2600-2500 років до н.е. на землях сучасних Словенії та південно-східної Австрії складається така ситуація: поселення на палях на Люблянському Бар’ї існують вже принаймні півтори тисячі років, і їхнім жителям поки що не загрожує ніяке підкорення вихідцями зі степів. Є припущення, що ті поселення на Бар’ї навіть могли бути таким собі прихистком для деяких біженців з Панонської рівнини, з Подунав’я – для тих, хто не хотів миритися з насиллям ямників. Цей озерний край достатньо довго ніяких агресорів всерйоз не цікавить, допоки все драматичне, страшне але місцями й прогресивне відбувається або на північ від Альпів, або в Панонських степах, навколо Карпат, та південніше на Балканах. Землі ж на схід та на північний схід від поселень коліщар’їв, і аж до Подунав’я та Панонії взагалі виглядають слабо заселеними. Принаймні для сучасної археології вони так наразі виглядають.
Ряд дослідників тієї епохи вважають, що починаючи від середини 3-го тисячоліття до н.е. можна говорити про окрему культуру, якій дали таку просту назву – Люблянська. Ядром її були саме озерні селища на Бар’ї. Складається враження, що ця спільнота людей наче аналізувала, перш за все, елементи декорування посуду у сучасних їм інших спільнот Центральної Європи та Балканів. І на основі всього цього виробила певний власний стиль, який йде далі, перш за все на захід, на КрасКрас – це доволі сухий, кам’янистий і помірно гористий регіон, який можна приблизно окреслити п’ятикутником між сучасними містами Триєст, Монфальконе, Гориція (Італія), Півка та Козіна (Словенія)., і навіть місцями до Далмації. З “кращанами” у коліщар’їв, схоже, складаються найбільш тісні стосунки, хоч ті й живуть геть в інших умовах – часто просто в печерахІснує припущення, що печерні поселення на Красі – це все ж не стільки місця постійного проживання людей того регіону, скільки тимчасові житла різних груп тамтешніх скотарів, що покидали свої постійні домівки заради сезонного випасу худоби.. Але це зовсім не означає, що вони “застрягли” ще в якомусь там палеоліті. Просто їм так зручніше було використовували те, що надавала їм навколишня природа.
Скидається на те, що люди тієї Люблянської культури починають наче пробувати себе в ролі своєрідного “мосту” між великими, більш заселеними й динамічними світами Балканів, Паннонії з одного боку та окремим світом Апеннінського півострова, майбутньої Італії, з боку іншого. А ми добре знаємо, що там де виникають мости навіть в сенсі переносному, там завжди буде місце обміну товарами, новинами та ідеями.
Минає приблизно півтисячоліття, протягом яких люблянська культурна спільнота розпадається на окремі сегменти, кожен зі своєю подальшою історичною долею. Жителі Краса та їхні сусіди на Істрі тепер вже мають більше спільного зі спільнотами, що належать до культури Цетіна – та поступово розширюється з Далмації і охоплює обидва східний та західний береги Адріатичнного моря. Витоки Цетіни дослідники бачать в тій же старій добрій Вучедольській культурі, з неминучими “домішками” навколоадріатичних варіантів загадкової культури Дзвоноподібних келихів. А мешканці Бар’я з часом вимушені призвичаюватися до змін, які насуваються і на їхній прадавній озерний край – сусідні землі, все більше заповнюються різним індоєвропеїзованим людом.
Минає ще декілька століть, і ми з вами опиняємося в середині 2-го тисячоліття до н.е., в часи Середньої Бронзової доби. Саме тоді озеро на Бар’ю остаточно зникає, і разом з тим у останніх коліщар’їв відпадають всі резони будувати та підтримувати ті поселення на палях. Люди, які більше двох тисяч років, десятками поколінь, існували над водою, переходять до зовсім іншого способу життя. В 17-16-х століттях до н.е. коліщарські ковалі ще встигають засвоїти навички виробництва бронзової зброї – про це свідчать декілька кинжалів, знайдених саме на місці зниклого колись озера. Але якщо природнє середовище змінюється, то у останніх коліщар’їв просто немає іншого вибору, як поступово змішуватися зі старими сусідами та з новими прибульцями, і ставати подібними до них. Від 14 століття до н.е. і далі на Бар’ю, вздовж річки Любляніці, на пагорбі, де зараз стоїть люблянський замок, зростають селища людей вже іншої культури, типової для середини Бронзової доби.
Можна, звісно, пофантазувати на тему чи могла частина коліщар’їв Баря піти до собі подібних на озеро Keutschacher See (сучасна австрійська Каринтія), де подібні поселення на палях продовжували існувати ще декілька століть. Чи могли вони піти на захід, в долину річки По, до людей, які тоді вже сформували культуру Террамаре з її поселеннями над річками та озерами, де проживало загалом більше сотні тисяч людей. Ми цього точно знати вже ніяк не можемо. Ми знаємо лише те, що починаючи з 1500 – 1400 років до н.е. в цілому Східно-альпійському Просторі, а разом з ним в затишній, ще не так давно озерній, долині настає доба невідворотніх змін. Яких саме? Про це читайте в наступному матеріалі.
Список джерел:
- National Geographic - The first Europeans weren’t who you might think.
- P. Turk, J. Istenič, T. Knific, T. Nabergoj - The Ljubljanica: a river and its past.
- Elena Leghissa - Kulturna in časovna umestitev poznobakrenodobne ljubljanske kulture na Dežmanovih koliščih pri Igu.
- Elena Leghissa - Način okraševanja keramike ljubljanske kulture in pramenaste keramike – eksperimentalna arheologija.
- Andreja Žibrat Gašparič - A new look at old material: ceramic petrography and Neo/Eneolithic pottery traditions in the eastern Ljubljansko barje, Slovenia.
- Janez Dular - Starejša, srednja in mlajša bronasta doba v Sloveniji - stanje raziskav in problemi.
- Volker Heyd - When the West meets the East. The eastern periphery of the Bell Beaker phenomenon and its relation with the Aegean Early Bronze Age.
- Anton Velušček, Tatjana Greif - Talilnik in livarski kalup z Maharskega prekopa na Ljubljanskem barju.