У кам’яний Тетріс грають всі!

Настав час звернути нашу з вами увагу на узбережжя Адріатичного моря, на його північно-східну частину і зокрема на півострів Істра. Люди, які жили там, і які свого часу потрапили під вплив культури Цетіна – в деяких речах вони випередили в часі спільноти культури Полів Поховальних Урн. Випередили принаймні на декілька століть в побудові укріплених поселень на пагорбах. Причому поселень з міцними кам’яними стінами.

Перші такі укріплення з’явилися на Істрі ще приблизно в 1900 – 1800 роках до н.е. Ледве помітні їх залишки можна бачити й досі, деінде по Істрі, Красу та Фріулі, на території сучасних Хорватії, Словенії та Італії, біля моря, де близько сходяться кордони цих трьох країн. Усталена загальна назва прадавніх руїн, городищ такого типу, які на перший погляд схожі просто на купки каміння  – каштелір, або castelliere в італійському варіанті. Спільноти, які проживали своє життя в таких каштелірах, або навколо них, де кожне таке селище, звісно, саме за себе, але водночас всі разом, так чи інакше мають багато спільного: мусять щось вирощувати та випасати свою худобу на доволі кам’янистих грунтах, мусять цінувати кожен клаптик тієї землі, звільняючи його самотужки від лісу чи чагарнику. Ті, які селилися на пагорбах прямо над морем, або принаймні там, де морського узбережжя максимум один-два денних переходи, де всюди відчутний “присмак” торгівлі та обміну різними чутками з мореплавцями здалеку, де суходолом мимо, буває, мандрують різні підприємливі люди з Падани, з Альпів, з Панонських рівнин – ми їх зараз називаємо спільнотами Кастельєрської культури. Їй, народженій за не дуже ясних нам обставин в ранній Бронзові добі, судилося проіснувати добрих півтори тисячі років і пройти за цей період пару суттєвих еволюційних трансформацій.

Каштеліри, найвірогідніше, почали будувати ще далеко не індоєвропейці, і не новітні індоєвропеїзовані спільноти, а прямі нащадки тих самих давніх європейських неолітичних фермерів. Їх так само, як і коліщар’їів Люблянського Бар’я, теж довго ніхто особливо не тривожив своїми претензіями настирливого родичання, як це відбувалося ціле 3-тє тисячоліття до н.е. всередині материка. І на якомусь етапі свого розвитку вони додумалися не просто до зведення кам’яних стін навколо своїх поселень, а до так званої циклопічної кладки. Час від часу виникають підозри, що прийшла ця ідеї в їхні голови під впливом якихось мандрівників здалеку, які колись припливли до берегів Істри морем. Проте, потрібного набору фактів у нас ще немає, а є лише припущення та гіпотези.

Якщо чесно, то в сухій циклопічній кладці немає нічого такого особливого. Коли ти живеш в місцевості де багато скель, де дуже кам’янисті грунти, де те каміння просто під ногами валяється, то ідея, що з купи цього найбільш доступного матеріалу можна щось толкове й корисне скласти, могла прийти в голову місцевим людям без жодного впливу ззовні. Так, доведеться трохи повозитися або з підбиранням природніх брил більш менш прямокутної форми, або з витесуванням таких з найближчої вапнякової скелі. Безумовно, треба потурбуватися, щоби вони лягали одна до одної максимально щільно, по можливості без зазорів, щоби нерівності в одній брилі максимально перекривали впадини в сусідній  – нам з вами би це точно нагадало гру в Тетріс. Доведеться ще витратити трохи часу, щоби “методом тику” зрозуміти, де в цій кладці центри тяжіння і як краще все викладати, щоби воно стояло і не розсипалося від легкого поштовху. І довго стояло, і захищало від диких звірів та всяких ворожих зайд. І нібито не така вже й складна це наука, але якби ж то справа була лише в тій кладці, якою потім так прославилися Мікени та подібні перші міста Греції 2-го тисячоліття до н.е.…

Перші каштеліри з’явилися спочатку на півдні Істри, як вже зазначалося вище, десь після 1900 року до н.е. За якесь століття-півтора ця традиція охопила весь півострів, проникла на острови Кварнерського заливу, також на Крас і дійшла аж до меж Альпів у Фріулі. В останньому на рівнинній його частині люди намагалися використати найменше узвишшя для побудови своїх власних версій каштелірів. Які там, до речі, не завжди обносилися камяними стінами, а скоріше земляними валами. А якщо ми з вами пригадаємо “печерних” жителів Красу 3-го тисячоліття до н.е., які з коліщар’ями Бар’я певний час ділили одну на двох Люблянську культуру, і які потім пішли дещо своїм шляхом – варто зауважити, що той “свій шлях” їх до середини 2-го тисячоліття до н.е. завів в орбіту тієї ж самої Кастельєрської культури. Каштеліри почали будувати і вони (бо той же самий середземноморський клімат, та ж сама суха та кам’яниста земля, ті ж самі густі ліси то тут то там, ті ж самі сильні зимові вітри й те ж саме оливкове дерево та виноградна лоза). Щоправда, на Красі вони виходили рази в три більшими, ніж істріанські. Ну що зробиш, такі вже регіональні особливості.

Однією з найбільших “зірок” в світі каштелірів вважається, безумовно Monkodonja (назва сучасна, хорватська), залишки стін якої й досі можна бачити на пагорбі, що неподалік від Ровіня. Це поселення виникло приблизно в 1850 році до н.е., отже, було одним з перших. В часи розквіту в ньому проживало до 1000 людей. Поселення мало свій окремо укріплений акрополь всередині, де гуртувалися елітніші та заможніші мешканці. Згодом воно обросло сталими торговельними зв’язками з підальпійською Італією, з Далмацією та з Апулією (що в принципі було типовим для  будь-якої тодішньої розвиненої спільноти Адріатики). Але крім цього місцеві мешканці могли ще й похвалитися тим, що про них знали аж в мікенських  містах-державах, і звідти до них цілком могли навідуватися з торговельними місіями. 

Про всі ці дальні зв’язки мешканців Монкодоньї та околиці нам говорить перш за все кераміка та деякі вироби з бронзи, які вже встигли дослідити археологи. Крім адріатично-мікенських, тут можна простежити ще регулярні контакти з Панонією та Подунав’ям. А детальний аналіз знайдених артефактів показує, що і самі мешканці перших каштелірів, і їхні далматинсько-панонські торговельні контрагенти – всі вони разом грунтовно “сиділи” на давній спільній вучедольскій спадщині. 

Але крім кераміки на руках у дослідників опинилося дещо більш цікаве. Це чотири кам’яних диски, очевидно культового призначення, приблизно півметра в діаметрі, що було знайдено біля доісторичних цвинтарів, які пов’язуються з каштелірами на острові Великі Бріюн (це біля Істри) та біля Трієсту. Вони всі разом нагадують кам’яні плити з розкопаних поховань біля Монкодоньї. Але ще більш вони подібні до різних круглих таких собі плит для жертвоприношень, на які ставилися різні наїдки та напої для богів – такі встановлювали або біля акрополів, або біля місць поховань лише на Криті та в Анатолії. Причому в Анатолії одне з місць, де знайдено подібну круглу плиту – це всім відома Троя. Вірніше версія її трохи давніша від тієї, яку було сплюндровано в ході війни за участі Ахілла, Гектора, Патрокла, та інших знайомих нам епічних героїв. Які висновки з цього можна зробити ? Наразі, боюся, ніяких – лише задуматися та усміхнутися загадково. І зажадати від спеціалістів подальших ґрунтовних досліджень на тему, що ж таке могло поєднувати наші приморські каштеліри з Критом, Троєю, та внутрішніми землями Анатолії.

Монкодонья пережила загадкову битву десь в 15-му столітті до н.е. – ми не знаємо, ким були ті нападники і чого власне вони могли вимагати від місцевих жителів. Все що ми зараз бачимо – це сліди війни та пожеж. Але після того люди пішли звідти, і ніхто вже там не селився багато століть поспіль. Разом з тим сотні інших фортифікованих поселень на пагорбах Істри, Краса та Фріуля продовжували існувати, розвиватися, торгувати і з сусідами, і з мореплавцями з далеких мікенських міст. Такі укріплення як, наприклад, Ельєрі (зараз це словенсько-італійський кордон, на Анкаранському півострові), взагалі містять цілі башти, з яких, звісно, добре видно що відбувається в найближчих морських акваторіях. 

Дослідники говорять про приблизно 500 розвіданих на даний момент каштелірів. Навряд-чи вони всі завжди існували одночасно: приклади Монкодоньї, яку люди закинули надто рано, чи Незакція, який виник пізніше і лише в античні часи став своєрідною “столицею” для жителів Істри, наводять на думку, що у кожного з них були різні долі, різні етапи розвитку та різні часи власного розквіту. Проте ми точно знаємо, що в середині та в другій половині 2-го тисячоліття до н.е., їх, з десятками та сотнями жителів, було дійсно багато. Ми можемо навіть уявити собі такий типовий ясний вечір, припустимо, 34 століття тому: люди зі свого рідного, освоєного предками ще століття перед тим пагорбу, роздивляються навколо й бачать, як в сутінках все краще проглядається світло вечірніх вогнищ в сусідніх може двох, а може й декількох каштелірах. А з корабля, який спішить до берегу, щоби пристати до настання повної темряви, видно ще більше тих далеких вогників на різних пагорбах. І людям, які вже котрий день мандрують десь здалеку морями, так хочеться туди, де блимає якесь світло, де є життя, де тепло, де заспокійливий вогонь, де їх вже добре знають, а значить там можна смачно поїсти і випити вина. І де завжди є місце для історій про богів і героїв, про те як жили колись люди, безумовно, краще ніж оце ми зараз, і про те що нового говорять в приморських селищах Далмації чи навіть Пелопоннесу. А це все довгі розмови – може до опівночі, а може й аж до світанку.

Катастрофа Бронзової доби запустила процес невідовротних змін і в затишному кастельєрському кутку Адріатики. І хоча тут не було таких різких поворотів, як у террамарців (які, нагадаю, просто кудись всі пішли, абсолютно всі), всякі-різні добре озброєні люди, носії культури Полів Поховальних Урн, все ж почали “заходити на вогник” до жителів каштелірів. Так що, приток нових мас людей, і іншими традиціями та поглядами на світ і їх поступове змішування з давніми кастельєрськими спільнотами виглядав неминучим. Нам важко зараз говорити, чи проходило це змішуванні мирно, чи мали місце якісь завоювання. Скоріш за все, вистачало і першого, і другого, і було це все достатньо розтягнуто в часі. Після Катастрофі Бронзової доби минає пара сотень років, і в 10-9-х століттях до н.е. кастельєрці змінюють свій поховальний обряд на таке саме трупоспалення і захоронення попелу спаленого небіжчика в урні, як це тепер роблять більшість їхніх сусідів. Самі же каштеліри не тільки й надалі існують без очевидних проблем, а навіть і розширюються, людей в них стає все більше. Очевидно, що приток “свіжої крові” прибульців дає тим селищам на пагорбах новий еволюційний поштовх. 

І цей поштовх відбувається в той самий час, коли шлях транспортування балтійського бурштину, як ми пам’ятаємо, прокладається в обхід Альпів зі сходу, через сучасне австро-угорське пограниччя та через всю “внутрішню” Словенію. Через ті землі, де “урники” активно освоюють лісисті пагорби. І виводить цей шлях прямо на приморські терени, зайняти кастельєрцями. Десь там за морем, в долині річки По вже занепадає Фраттезина, і десь там поруч починається підйом культури Вілланова, з якої далі виростає цивілізація етрусків. А тут, в межах Істри, Красу та Фріулі, на нащадках давніх жителів каштелірів та прибульців останніх століть, що вже перемішалися між собою, тепер лежить місія головних посередників між тими, хто торгує вздовж Бурштинового шляху суходолом та тими, хто по товар припливає з-за моря. І в цьому “оновленому” населенні країни каштелірів ми вже сміливо можемо бачити племена істрів, яподів, лібурнів та частково навіть і венетів. Тих, хто й самі непогано освоять мореплавство (а з ним заодно й піратство), і про кого років на 400 пізніше вже розповідатиме Геродот, а за ним і інші давньогрецькі автори.

А якщо з цього місця відкотитися років на 600 назад, в ті часи коли жителі покинули зруйновану у загадковому військовому конфлікті Монкодонью, і в цей самий час подумки перенестися північніше, в серце високих Альпів – туди де зараз ми бачимо Тіроль та Понгау, можна зауважити, що тамтешні люди теж активно укріплюються на пагорбах. Щоправда, будують вони зовсім “мікроскопічні” в порівнянні з каштелірами селища, буквально на кілька хатинок. Чим ці люди в горах в той час займаються – нам достеменно невідомо. Може мідну руду шукають і переправляють її в більш заселені долини, де на таке завжди є попит. Може й навіть якісь гірські торговельні шляхи намагаються контролювати, бо той же бурштин між залишками їхніх пожитків сучасним археологам трошки видно. 

Цікаво, що навіть такі мікроселища тамтешні жителі чомусь оточують кам’яними стінами в пару метрів товщиною. І в тих стінах окремі й надто оптимістичні дослідники навіть пробують розгледіти каштелірський вплив. Хоча, як вже зазначалося вище, немає в тому ніякої особливо хитрої науки: просто бери різне велике каміння, якого довкола більш ніж вдосталь і складай з нього товсту стіну. Отже, ті загадкові горяни могли додуматися до такого абсолютно самі, взагалі ніяк не консультуючись з жодними кастельєрськими “агентами впливу”.

Можна було би про тих горян взагалі не згадувати, якби не інші люди, які жили зовсім поруч і які не будували тих дивних товстих стін на пагорбах. Вони зайнялися дечим таким, що й ми з вами добре зрозуміємо та всіляко підтримаємо. Ті люди оселилися на березі одного дуже мальовничого альпійського озера, з краєвидами, які в наш час приваблюють натовпи безпардонних інстаграмерів. Але тоді їх цікавили зовсім не краєвиди, а цікавила їх звичайнасіль, яку можна було діставати прямо з гір, що над озером – треба було до неї лише докопатися. Перші спроби соледобування за допомогою примітивних кирок з оленячого рогу прямо на тому місці зафіксовані ще приблизно за 5000 років до н.е. Проте справжній соляний бум, коли було задіяно вже цілі організовані трудові колективи, й коли справу було поставлено на потік – це все починається якраз приблизно за 1500 років до н.е. Саме на цьому місці люди, закопуючись все глибше й глибше під землю, до сотні метрів в глибину, методом проб і помилок вчаться будувати справжню соляну шахту. Яка стане першою такою в Європі, але пізніше далеко не єдиною. І яка “годуватиме” покоління й покоління цих солекопів протягом майже півтисячоліття.

Можливо, багато хто з вас вже здогадався про яке таке озеро й про яке таке поселення йде мова. Так, зараз ми знаємо його як Гальштат. І від цієї назви, безумовно, тьохне серце не у одного знавця євпропейської протоісторії. А чому власне серцю мусить бути неспокійно? Чи правда, що ця, наче така проста назва сучасного австрійського містечка має під собою дуже давню основу? Як це все вплинуло на подальшу історію нашого Простору? Про все це читайте в наступній статті!