Коли з підземної роботи виростає хобі
Середньовіччя в Гальштаті, як і в багатьох інших загублених посеред Альпів містечках, минало доволі банально і без помітних великих потрясінь: перша згадка в письмових джерелах, перша церква, отримання прав ринкового міста та локальна торгівля. Єдиний зручний шлях, яким туди можна було дістатися – пливучи з протилежного боку озера човнами, і єдиною альтернативою цього шляху були не дуже безпечні стежки на стрімких гірських схилах. Всі ті століття, від 13-го й далі, тамтешні копачі Соляної гори (Salzberg), що здіймалася прямо над Гальштатом, працювали собі і працювали, щоденно піднімаючи на поверхню певну кількість “білого золота”. З торгівлі сіллю містечко переважно і жило.
Дожив Гальштат так аж до Нового часу, до 18 століття. І року 1734-го стався випадок, на який тоді серйозної уваги ніхто не звернув. Одного дня копачі дістали на поверхню сплюснуте тіло невідомого нещасного: здається в надрах гори колись давно його придавило шарами солі, яку колись він теж собі добував. Те, що був він копачем, було очевидно. Бо при ньому було знаряддя, хоч і якесь застаріле й чудернацьке, але копачам 18-го століття було зрозуміло з першого погляду: перед ними колега по цеху, але якийсь дуже древній. Він пролежав не одне століття фактично в солі і досить непогано зберігся – перетворився ж бо просто на мумію. І до того ж, судячи з описів знахідки, збереглися не лише частини його одягу, і навіть подекуди шкіра та волосся.
“От бідний-нещасний”, – подумали копачі, а разом з ними і місцева влада. І вирішили вчинити з мумією по-християнськи – поховали, як звичайну людину, на найближчому цвинтарі. На цьому, вважаючи справу зробленою і душу давно загиблого врятованою, розійшлися вони далі робити свої буденні справи й проживати свої життя. Так тіло загадкового давнього копача назавжди було втрачено для сучасної науки, бо сліди його могили з часом просто загубилися.
Підозри, що місцина, де стоїть Гальштат, – дуже не проста, і що крім покладів солі в надрах гори Зальцберг в околицях містечка має бути ще якась “родзинка”, зародилися, як не дивно, в голові у одного небайдужого місцевого жителя. Жив в першій половині 19-го століття такий собі Йоган Георг Рамзауер, який з 13 років на власному досвіді пізнав що таке гірнича справа. Не виключено, що в середовищі копачів він не раз чув різні байки про всяку дивну “старовину”, що, бувало, викопували й тут же викидали попередні покоління працівників солекопалень.
Скоріш за все, він щось знав і про ту “соляну мумію”, знайдену та поховану ще в 1734-му році. “Треба копати, треба шукати”, – кінець кінцем вирішив Йоган, і в 1846-му взявся до справи. І йому пощастило досить швидко: він натрапив на старовинний цвинтар, де не було ніяких поховальних урн з попелом небіжчиків. Шукачеві відкрилися десятки, а згодом і сотні давніх кістяків з купою різних предметів, похованих поруч – посудом, прикрасами, зброєю…
Тим аматорським розкопкам пан Рамзауер присвятив наступні 17 років свого життя. І хоча не був він ніяким професійним науковим дослідником, до справи він підійшов серйозно, та навіть педантично. Поступово, крок за кроком, без жодного поспіху, розкопуючи поховання за похованням, ретельно описуючи кожну знахідку і залучаючи для замальовування всього знайденого свого колегу, молодшого адміністратора копальні Ізидора Енгля, він відкрив загалом біля тисячі поховань якихось дуже давніх людей. Ці люди, судячи з предметів, які лежали поруч з їхніми кістяками, точно не були якимись бідними та нужденними. На прадавньому цвинтарі спочивали останки людей, яких можна було віднести до такого собі “міцного середнього класу”, що міг собі забезпечити непоганий рівень життя, і у представників якого назбиралося навіть трохи цікавих престижних предметів з далеких країв. Проте, між ними не видно було якихось надто “елітних” індивідів, і практично у всіх кістяків, в тому числі і у жіночих та дитячих, було видно сліди регулярної та важкої фізичної праці.

Йоган Георг Рамзауер помер в 1874 році в місті Лінц, так і не здобувши за свого життя належного визнання в тодішньому “офіційному” науковому середовищі. Зважаючи на три шлюби та 22 дитини, він скоріше за все не так вже й страждав від цього невизнання, емоційно “відірвавшись по повній” на успіхах в особистому житті. Але певну гідну справу він все ж зробив, і його старання не залишились непоміченими.
Вже за рік після його смерті в цьому самому науковому середовищі почали говорити про “Гальштатську культуру”. І як показали розкопки, а також дослідження та висновки наступних десятиліть, те, що знайшов свого часу Рамзауер, виявилося лише малесенькою верхівкою не те що айсбергу, а цілого величезного пласту центральноєвропейської історії. Цей історичний пласт, звісно, не обмежувався ні затиснутим між горами та озером Гальштатом, ні австрійськими Альпами, ні навіть цілим альпійським світом. А розкопки, проведені в Хохталі та в інших околицях Гальштату вже в наш час, протягом останніх 40 років, показали, що все було недаремно: ні традиція соледобування, що тягнулася, здавалося, лише з Середньовіччя; ні знайдені в 1734-му році муміфіковані останки прадавнього гірника; ні перекази, що нібито знаходили копачі минулих століть в горі всякий-різний старий непотріб.
Перші соляні копальні: успіхи та втрати
Як ми з вами пам’ятаємо, попередня історія закінчилася на людях, які жили в околицях сучасного Гальштату приблизно за півтори тисячі років до н.е. І які почали будувати першу на європейських теренах соляну шахту. Але тут мушу трохи виправитися: та шахта була не одна. В невеличкій долині Hochtal (власне, це і перекладається як “Висока долина”), яка знаходиться на пару сотень метрів вище рівня озера, але все ще під горою Зальцберг, цих шахт було насправді три. І це лише ті, сліди яких відкрито на даний момент. За деякими даними, кількість різних копалень солі в тій місцевості в часи Бронзової доби могла налічувати навіть півтора десятки.
Тоді, від середини і до кінця 2-го тисячоліття до н.е. спільнота, що займалася солевидобутком в околицях сучасного Гальштату, була свого роду колективом першопрохідців та “монополістів”. На сотні й сотні кілометрів навколо подібним промислом тоді не займався взагалі ніхто. Перші конкуренти “на європейському ринку” видобутку кам’яної солі з’являться парою століть пізніше, і попервах доволі далеко, в Трансильванії. В таких умовах хочеш не хочеш, а мусиш задовольняти потреби оточуючих, а особливо коли все в більше й більше племен в ближніх і дальніх землях дізнаються про соляні копальні, і про можливість “затаритися” одразу великими обсягами солі в обмін на якісь інші цінності. Бо сіль потрібна абсолютно всім європейським спільнотам – і великим, і малим, – перш за все заради тривалого зберігання запасів м’яса.
Розуміючи, шо попит є, і що от вона, справжня золота жила, копачі солі з майбутнього Гальштату намагаються нарощувати об’єми видобутку як тільки можуть. Є різні сучасні моделі існування тієї спільноти найперших соледобувачів в Альпах. Вони показують, що в Бронзовій добі в одній копальні працювало всього лиш близько 25-30 людей. Звісно, жінки та діти були теж максимально залучені. Існувало розділення праці: одні довбають кирками поклади солі під землею; інші одразу підбирають та згрібають на купки видовбані дрібні шматочки, тут же відкидаючи зайве каміння з тих купок добутої солі; треті вже більш менш очищену сіль виносять нагору в шкіряних “наплічниках”; четверті готують сіль для подальшого транспортування; п’яті тут же неподалік куховарять, щоби вчасно нагодувати всіх працюючих. Неподалік від входів до копалень розводять свиней, м’ясо яких у великих кількостях засолюється тут на місці, і яким потім харчуються самі ж копачі.
Виглядало це все як добре налагоджений та продуманий виробничий процес, результатом якого на рік було приблизно 200-250 тонн солі, готової до продажу всім зацікавленим в “оптових закупівлях”. Зважаючи на те, що видобуток міг припинятися на зимові місяці, можна сміливо стверджувати, що з копальні піднімалася в середньому тонна солі на день. Дерев’яні “модульні” сходи, які тоді використовувалися в тих перших соляних копальнях, і які зараз з такою гордістю показують в адаптованій для туристичних візитів соляній копальні в Хохталі над Гальштатом, сконструювала та використовувала саме та спільнота солекопів Бронзової доби.
Приблизно в 1000 році до н.е. сталася катастрофа: зсув землі засипав одну копальню, не виключено, що разом з людьми, які в ній тоді працювали. Він також суттєво пошкодив інші дві копальні, що знаходилися поруч, на тому ж самому схилі, і сліди яких сучасні дослідники ледве розпізнають. Не виключено, що муміфіковані останки давнього солекопача, які цілком випадково знайшли в 1734 році, були саме останками одного з працівників копальні, якого поховав під землею саме той зсув, що трапився 3000 років тому.
Здається, те нещастя, що сталося з копачами та їх копальнями, перекреслило все: люди, втративши багатьох своїх близьких, кінець кінцем закинули солевидобування. Жодні багатства, жодна смачна їжа, жоден престиж та повага сусідніх племінних спільнот, жодні заманливі торговельні (а там, можливо, і навіть політичні) перспективи не могли переважити ні пережитого стресу, ні втрати “трудової еліти” спільноти, що так довго і нелегко формувалася біля гори Зальцберг. Звісно, це лише таке собі довільне припущення, і насправді причини припинення солевидобування могли бути і якісь інші. Але існує два факти, який чітко бачать сучасні дослідники: після тієї катастрофи, що сталася приблизно в 1000 році до н.е., старі шахти вже ніхто не відновлює й сліди солевидобутку губляться років так на 200, але якісь люди й надалі присутні в Верхній долині. Просто їх небагато, і займаються вони вже чимось зовсім іншим.
Три потоки, що зрошують дерево нової культури
Приблизно за 950-900 років до нашої ери в західних околицях Альпійського світу та на північ від них (тобто там, де зараз Північна Швейцарія, французький Ельзас, німецька Швабія та трохи Баварії) знову почала ширитися стара по суті традиція, в її дещо оновленому варіанті. Скидається на те, що людям, – не всім одразу, скоріш за все спочатку окремим суспільним групам, – почали набридати всі ті пафосні трупоспалення перед похованням мертвих, та подальші зайві рухи зі згрібанням попелу до поховальних урн. Люди знову зажадали простоти – безпосереднього поховання тіла померлого соплемінника в землі. Щоби як колись, за часів славних предків, знову насипалися кургани над похованнями військових ватажків та інших достойників.
Ця нова-стара традиція активно поширювалася в східному напрямку, огинаючі Альпи з півночі, заходячі і в самі Альпи в їх східній частині. За якесь століття вона розповсюдилася до сучасної Штирії та до західної Панонії. Тим не менш, всюди, де ця традиція знову затверджувалася, “класика” поховання попелу небіжчика в урні не витіснялася аж ніяк. Схоже, всюди в моду входила така собі “поховальна толерантність”: в одному і тому самому місці одніх померлих і надалі могли спалювати на вогнищі, а інших вже ховали просто як є в землі, у звичайних могилах. І над тілами важливих людей знову насипали кургани.
Самі кургани, до речі, теж еволюціонували. Якщо на західних землях, звідки пішла нова хвиля змін, вони й надалі могли бути великими (доходило навіть до 50 метрів в діаметрі), то чим далі на схід Альпійського світу, тим кургани ті ставали меншими – десь так 7-8 метрів в діаметрі був тепер максимум, – фактично невеличка купка землі, піднята на метр-другий над поверхнею. Але всюди, що на заході, що на сході, виділялися найбільш помітні “тумулуси”, які насипали так, щоби вони наче позначали вхід до поселення на пагорбі, яке “тримало на контролі” певну територію навколо, і було центром місцевої політичної влади.
Культ великих предків, які сплять вічним сном під курганами і які “охороняють” вхід до поселення, оберігають мешканців від ворогів та всіх мислимих напастей того давнього світу, – ми можемо трактувати це лише так. Цікаво, що приблизно в той самий час (9-те століття до н.е.) в Середній Італії починають зростати протоміста спільнот Вілланова, фактично майбутніх етрусків. І у них теж подекуди спостерігається схожа традиція: особливо помітні кургани біля головної дороги, що веде до протоміста, ті ж самі кургани позначають цілий міський некрополь, де покоїться прах і більш простих людей.
Друга тенденція – це безумовно те як мешканці Східно-Альпійського Простору вчаться виплавляти залізо. Так, ми з вами вже “заходимо” в ті часи, коли в Центральній Європі без цього далі ніяк. На початку 1-го тисячоліття до н.е. виплавка заліза вже добре відома жителям Італії, і ніяк не пізніше 800 року до н.е. ця “новітня технологія” шириться теренами сучасної Штирії, а потім і більш високогірним альпійським світом. Скоріш за все, це знання примандрувало до приальпійського Простору двома шляхами: і з узбережжя Адріатики, і суходолом з боку Південних Балкан.
Як виявилося, покладів залізної руди в Східних Альпах та на південь від них вистачало, то ж місцеві спільноти достатньо швидко засвоїли нову тему. Адже залізо – це все ж не бронза, для якої мідна руда була завжди поруч, а от олово треба було спеціально купувати у тих, хто возить його здалеку. Для виплавки заліза у альпійців все було поруч: руда, буквально під ногами, та купа лісу для плавильних печей навколо. Потрібно було лише розуміння як сконструювати таку піч, в якій, нагнітаючи повітря міхами, можна досягти потрібної високої температури, та засвоєння дещо більш “просунутих” ковальських технік, щоби надавати знаряддям потрібної остаточної форми. Від бронзи, звісно, ніхто не відмовлявся. Але різне сільськогосподарське знаряддя та зброя, почали виробляти саме з заліза, якість якого з часом поступово підвищується і займає все більше місця в умах та в серцях підальпійських людей. І той безцінний металургійний досвід, який вони набуватимуть протягом наступних століть, ще зіграє свою роль в житті їхніх нащадків.
Тенденція третя – рух з південного сходу нових переселенців, так їх культурний вплив. Переселенці приходили не дуже здалеку, десь з пониззя Сави та Драви: в грубому наближенні це сучасні Славонія, Воєводина та північна Боснія. Це були, власне, ті самі “первинні” ілірійські племена, які в 9-8 століттях до н.е. розселялися аж до південних відрогів Альпів. Цей процес поступового “розбавлення” старішого населення підальпійських теренів був чимось подібний до процесу “оновлення” населення в приморських каштелірах, що стався століттям-другим раніше. Десь більш менш мирно, десь в результаті завоювань, але нові люди з племен іллірійського кола затверджуються у вже існуючих укріплених поселеннях, а місцями і зводять власні, асимілюючі з часом місцевих мешканців. Все це відбувається як на території сучасної Словенії, так і в австрійській Штирії та угорської й хорватської частинах Панонії.
Водночас культурний вплив, що йде з того ж південно-східного напрямку, відслідковується аж з Нижнього Дунаю та й навіть Причорномор’я. Адже 9-8 століття до н.е. – це часи, коли на широких теренах, – від степів на північ від Кавказу, через Подоння, через все сучасне українське степове Причорномор’я, і аж до Нижнього Дунаю, – затверджуються кіммерійці, народ не до кінця зрозумілого походження, проте з яскраво вираженою “степовою” культурою. Народ, по суті перший на території України, про який ми знаємо вже з писемних джерел, і перш за все від Геродота.
І от звідти, з кіммерійських земель, переважно вгору по Дністру та по Дунаю, ширяться елементи нової матеріальної культури, які бачить сучасна археологія. Навряд-чи тут можна говорити, що це поширення забезпечувала міграція великих груп людей. Скоріше за все, йдеться про невеликі, проте дуже активні групи чи то вимушених переселенців, чи то авантюристів та шукачів пригод.
Від них місцеві жителі переймають ще одну нову “моду”, що включає і такі “дрібнички” як кінські вудила певного “дизайну”, і зовсім не дрібнички на кшталт звеличення вершництва загалом. Так, авторитетний військовий ватажок, герой-завойовник тепер мусить бути лише верхи на коні. Ні про які там колісниці чи про вози, на яких “виїжджає” у кращі світи, до богів, померлий вождь, похований під великим курганом, як це є на заході Альпійського світу, вже не йдеться. Тут, в Східно-Центральній Європі, – від Нижнього Дунаю, до Панонії (особливо в ній, оскільки це теж степ, і там створюється свій локальний осередок “кіммерійщини”), і далі через Східні Альпи, сягаючи аж теренів сучасної Баварії,- тут всіма визнаний лідер сидить верхи на коні. І чим далі, тим частіше в його руках з’являється зброя, яку частково або повністю зроблено з заліза.
Отже, підіб’ємо підсумок: починаючи приблизно з 800 року до н.е., і протягом цілого 8-го століття до н.е. на великій території, – від сучасних французьких Шампані та Бургундії на заході, через північ Швейцарії та німецькі Швабію з Баварію на схід, охоплюючи практично всю нинішню Австрію, Чехію, західну частину Угорщини, абсолютно всю сучасну Словенію та північну частину Хорватії, – складається та сама велика європейська культура, яку ми називаємо зараз Гальштатською. Ця культура від самого початку має два крила, західне та східне,що виростають та еволюціонують зі старої культури Полів Поховальних Урн, вбираючи в себе нові зовнішні впливи та “активуючи” знову якісь було “приспані” всередині самої себе традиції (як, наприклад, вийшло з тими західними курганами). Люди Гальштатської культури радо вбирають в себе нові знання і приймають до свого кола нові мігруючі спільноти. Вони створюють свій новий і дійсно кращий, ніж усі попередні на цих навколо-альпійських теренах, світ. В якому більше достатку та навіть багатства, ніж було у попередніх поколінь. В якому цінується допитливість та майстерність. І в якому присутній свій особливий затишок, який ми з вами ще побачимо.
Курганів нам мало, нам сіль ще давай!
Піднесення нової культури, звісно, не могло пройти мимо долини Хохталь, що над сучасним Гальштатом. Туди знову посунули люди, і там їх знову почало гуртуватися багато. Пара “темних віків”, що настали після катастрофічного обвалу старовинних соляних копалень були позаду: люди знову бажали працювати під землею та вибудовувати якесь своє краще життя навколо цього.
Ми точно не знаємо, чи враховували вони досвід попередньої спільноти соледобувачів, і якщо так, то який саме. Але цього разу, з початком 8 століття до н.е., в горі Зальцберг з’являються нові та більш довершені соляні копальні. Тепер викопуються не вертикальні шахти з окремими “залами” на різних рівнях, а щось схоже на тунелі, які заглиблюються в товщу гори під кутом 45 градусів і місцями розширюються до більших галерей, в сотню-другу метрів завдовжки та 20 метрів заввишки, – саме в них і видобувають сіль.
Змінюється техніка соледобування: якщо копачі попередньої спільноти відбивали зі стін копальні лише дрібні шматочки солі, які далі зміталися та збиралися в наплічники для виносу нагору, то тепер люди, які працюють з кірками та молотами, спочатку відколюють від великої соляної стіни такі собі “пластини” до метру-півтора довжиною, і наступна група працівників далі вже розбиває, роздроблює і відсортовує зайву гірську породу. Прямо там, в тих підземниз галереях, готують їжу для працюючих. І якщо у вас в цей момент мимоволі виникає асоціація з толкієнівською Морією, то можна сказати, що в якійсь мірі асоціація вірна. Особливо, якщо поглянути на популярне зображення тих давніх копалень, створене в 2015 році співробітниками віденського Naturhistorisches Museum. Ось воно нижче:

Незважаючи навіть на те, що конкуренція з соледобування тепер існує навіть в межах Альпійського світу, нова спільнота гальштатських соледобувачів тим не менш з часом перетворюється на одну з найбільших в тодішній Центральній Європі. Ця спільнота також стає однією з найбагатших: вона абсолютно комфортно себе почуває, вигідно збуваючи всю ту видобуту сіль, маючи широкі торговельні зв’язки з цілим Східно-Альпійським Простором, а також з Моравією, з Панонією та з Паданою в Італії. І так, на поховання саме цих людей, які знову зайнялися соледобуванням після 800 року до н.е., і натрапив свого часу Йоган Рамзауер.
Регіональні традиції, металеві адикції
Крім безумовно багатої та впливової, але дещо затиснутої між гір спільноти “гальштатців”, в 8-7 століттях до н.е. в нашому Просторі сформувалися ще декілька інших спільнот, подібних культурою та традиціями, які займали більші території і окремі сліди від яких ми й досі можемо зауважити, якщо почнемо уважно роздивлятися навколоНевеликі кургани Гальштатської доби дійсно можна помітити в різних місцях по Словенії та Австрії. Звісно, більшість з них зараз ховається в лісах, зазвичай під тими пагорбами, де колись стояли укріплені поселення. Але часом їх можна помітити навіть і на відкритій місцевості. Невеликий горбочок в півметра-метр висотою, і в 5-10 метрів в діаметрі посеред давно розпаханого поля чи чийогось “травніка”, який на перший погляд може здатися природнім елементом рельєфу насправді і є тим, що залишилося від давнього кургану. за межами сучасних міст та більших селищ.
Розвинулися свої окремі, великі та розгалужені, спільноти в Штирії (в її австрійській та словенській частинах), в сучасних словенських регіонах Гореньська та Долєнська, в австрійській Каринтії (або, як її ще називають, спільнота Frög – відповідно до назви невеличкого каринтійського селища, де її було вперше відкрито), в Юлійських Альпах та вздовж річки Соча в сучасній Словенії, та ще одна, доволі особлива, яка об’єднала в собі приморські землі з давніми каштелірами та сучасний словенський регіон Нотранська. Це дійсно цікаво, але виглядає так, що основи добре знайомої нам сучасної регіоналізації в Австрії та в Словенії закладаються ще 2800-2700 років тому. “Відповідальними” за це є перш за все особливості рельєфу, чередування гірських хребтів, долин та русел основних річок, а не якийсь там “стратегічний задум” гальштатських спільнот ранньої Залізної доби. Тим не менш, це все одно цікаво.
Долєнська спільнота, одна з найміцніших в Східно-альпійському Просторі, гуртується навколо двох центрів – укріплене поселення на Магдаденській горі та поселення на пагорбі над сучасним словенським селищем Стічна. Співпадіння це чи просто місцевість така, намолена поколіннями й поколіннями, але в Середні Віки, в 12-му столітті, саме в Стічні виникне один з найважливіших для цілої словенській історії монастир. Магдаленська гора нам з вами вже знайома з Частини 3 цієї історії: її люди як заселили ще в часи розповсюдження культури Полів Поховальних Урн, так і жили там декілька століть поспіль, перетворивши з часом своє поселення на центр локальної політичної влади.
Поселення на Магдаленській горі тягнулося на 800 метрів вздовж і мало трирівневу структуру: два рівня терас з будинками, та акрополь з головним святилищем на самій вершині. Видно, що вирівняний майданчик під забудову на акрополі – справа рук людських. Видно, що поселення оточували вали, де внизу кам’яна основа, а над нею – дві дерев’яні стіни в стилі “плетений тин”, які утримують з обох боків насипаний між ними шар землі в добрий метр товщиною.
Але вся ця оборонна краса створювалася зовсім не проти мігруючих з півдня іллірійців. На той час вони самі вже зайняли Долєнську, якось зжилися-змішалися з місцевими мешканцями, облаштувалися у фортифікованих поселеннях, зробивши їх своїми. І за декілька поколінь дочекалися на свою голову справді сильних ворогів, проти яких і потрібен був той міцний захист. Саме про цей аспект буде детальніше розказано в одному з наступних матеріалів.
Незважаючи на різні смертельні небезпеки, що виникали час від часу, жити у гальштатських спільнот,- не дивлячись їхнє етнічне походження, незалежно від того жили вони в горах чи на рівнині, – жити у них всіх виходило якось гарно, якісно, зі смаком. І матеріальних доказів тому є величезна кількість. Практично в будь-якому історичному чи археологічному музеї країн Центральної Європи на вас чекатимуть залежі великих бронзових казанів з неначе “плетеними” ручками, різноманітних культових посудин з “видавленими” на них різноманітними фігурками, бойових захисних обладунків, що прикривають цілий торс вояка, шоломів типу Negova/Negau, перших залізних мечів, різноманітних декоративних елементів, що підвішуються на ланцюжках, і тому подібного. Буде багато, дуже багато саме металічних виробів з бронзи, з міді, та й з заліза. І все матиме свій впізнаваний стиль, що нагадуватиме часом мало не “стімпанк”.

Але виробляли гальштатські майстри і менш “масові” речі, які здатні вразити навіть вибагливу сучасну людину. Як ми з вами пам’ятаємо, ще в часи культури Полів Поховальних Урн з’явилася цікава та доволі мила традиція – робити невеликі, наче іграшкові, вози та колісниці, які очевидно мали своє певне культове значення. Традиція ця збереглася і в гальштатський період, і подібні вироби стали ще більш чудернацькими проте технічно довершеними. Найяскравіший приклад, який вартий згадування – це так звана “культовий візок”, сконструйований приблизно в 600 році до н.е. і знайдений ще в 19-му столітті біля австрійського селища Strettweg (зараз це просто “завокзалля” міста Юденбург, яке за цей час трохи розрослося). Вироблена, очевидно, майстрами з долини Мурталь, вона нині доступна для огляду в Schloss Eggenberg – Archäologiemuseum, в місті Грац:

Якщо перемістити погляд південніше від долини Мурталь, до земель, які посіла Штирійська спільнота, а конкретно до долини річки Сульм, де зараз бачимо містечко Гросскляйн та його околиці, то варто знати – там теж було декілька значних гальштатських поселень, як водиться, переважно на пагорбах. Тамтешні майстри, крім військових обладунків проілюстрованих вище, спромоглися ще на одне досягнення, яке дійшло до нашого часу: бронзову ритуальну маску з парою таких же бронзових “рукавичок”. Все зафіксовано на фото нижче:


Південь дихає життям та зазирає за етруський паркан
Проте справжня краса з елементами того, до щему знайомого деяким з нас, підальпійського домашнього затишку, народжується ще південніше та західніше від місць виробництва тих, трохи “стімпанкових”, возів та масок. Люди, які є або частиною Долєньської спільноти, або принаймні їхніми близькими сусідами, з часом сприймають як свій та, можна сказати, вдосконалюють цілий напрямок в тогочасному мистецтві – ситули, з зображеними на них різними сценками з життя гальштатських часів.
Що таке ситула? По суті це дуже подібний до відра сосуд, в якому тримають або переносять велику кількість рідини. Зазвичай це посудина доволі “дорога”, мати яку можуть собі дозволити лише еліти, і яка є елементом церемоніалів, в яких розливання та розпивання напоїв – це або елемент культу, або знак закріплення особливих відносин, відзначення укладання угод, домовленостей і так далі.
Ситула та її оздоблення могли мати різні форми, як доволі прості, так і фантазійні, втілюючи всі “божевільні ідеї” митця. Але практично завжди у неї є якісь ручки, за які можна взятися для її перенесення з місця на місце, частіше вона металічна ніж керамічна, зрідка може бути зробленою з іншого матеріалу на кшталт слонової кістки. І головне: вона завжди містить зображення людей, тварин, подій, побутових сценок, частіше рельєфних, що заповнюють всі або принаймні більшу частину її зовнішніх стінок.
Ситули придумали, звісно, не в гальштатські часи. Від самого початку сітули – це “продукт” південних спільнот, що належали до старої доброї культури Полів Поховальних Урн, і який з’являється на зламі 2-го та 1-го тисячоліть до н.е. Але вдало “підхопили” його та наповнили новим художнім сенсом саме люди, які жили на південь від Альпів та біля берегів Адріатики. Існує припущення, що принцип “кругового” зображення різних побутових сценок на великій посудині прийшов насправді з грецьких полісів. Якраз вони, починаючи від 8-7 століття до н.е., активно відновлюють старі добрі зв’язки з Адріатичними узбережжями та з Сицилією, тепер вже засновуючи окремі міста-колонії на тих берегах.
Така грецька експансія, звісно, мала свої впливи на розвиток Етруської цивілізації: та починає “виростати” з середньо-італійської культури Вілланова саме в 8 столітті до н.е. Етруски, набравшись трохи ідей з архаїчної грецької кераміки, пробували втілити щось подібне, але вже більш “об’ємне”, на своїх ситулах. Крім того, була ще ціла епоха “привласнення” орієнтальних мотивів: цим особливо захоплювалися етруські спільноти, що жили ближче до Адріатичного моря. Надихалися вони, звісно, через контакти з фінікійськими торговцями, які прибували до італійських берегів аж з Леванту. Етруски в свою чергу активно торгували з усіма північно-адріатичними, а за ними опосередковано і з долєнськими, спільнотами. Тож не дивно, що долєнці в певний момент “розпробували тему” з тим ситула-артом, і вирішили, що треба й собі спробувати рухатися в цьому напрямку. Як результат, починаючи з 7-го століття до н.е., ситули стають невід’ємною частиною різних церемоніалів як в Долєнський, так з часом і в інших Східно-альпійських гальштатських спільнотах.

Вірогідно, існувала ціла “ситульна майстерня” або безпосередньо на Магдаленській горі, або десь неполалік. На таку думку наводять різні знахідки в тих краях. Найяскравішу між ними, найвідомішу донині “словенську” ситулу, – можна сказати, один з “археологічних символів” країни,- було знайдено в 1882 році в похованні воїна біля селища Ваче.
Від того Ваче, де в 6-5 століттях до н.е. розвинулося своє поселення, до Магдаленської гори не так вже й далеко: незважаючи на гірський рельєф, в часи Залізної доби з місця на місце можна було дістатися протягом одного дня. “Вачську” бронзову ситулу було, вірогідно, зроблено на початку 5 століття до н.е. і найпопулярніші сучасні зображення сценок з життя людей гальштатської доби перемальовуються саме з неї. Більш того, силуети деяких з тих зображень є елементом дизайну сторінок паспорту громадянина Словенії.

Ця “розкадровка” допомагає краще зрозуміти як виглядало життя на південних схилах АльпівВ одній статті, звісно, неможливо розповісти детальніше про всі гальштатські спільноти, їхні досягнення та що вони залишили нам в спадок. Тому до цієї теми буде ще декілька повернень з більш детальними розповідями про решту регіональних спільнот та значних поселень. приблизно за 500 років до нашої ери. Звісно, воно не було ідеальним: можна побачити як когось з’їв дикий звір, і як хтось прислужує місцевому володареві. Проте тут немає однозначних вказівок на криваві завоювання та приниження підкорених, якими рясніють різноманітні зображення цивілізацій Давнього світу, особливо на Сході. Тут скоріше зображено звичайне побутове життя: коні, поїздки, худоба, ритуали і навіть, здається, якісь змагання. Від цих картинок віє затишком. А ще розумінням, що насправді мало що змінилося в житті людей на цих землях за останні дві з половиною тисячі років. Хіба що говорять вони іншою мовою, трохи технічного прогресу сталося, менше коней в побуті та менше дикого звіра в лісах.

Бурштиновий шлях протягом ранньої Залізної доби тільки зміцнів. Про це свідчать і тісніші контакти гальштатських спільнот з населенням сучасних Моравії та навіть південної Польщі, з одного боку, та зв’язки з етруськими містами з іншого боку. І, безумовно, сам бурштин: його на руках у людей в Східних Альпах стає все більше. Його більш ніж достатньо у згаданих вище соледобувачів гальштатської долини Хохталь, його доволі багато в долєнських поселеннях на пагорбах. І ще більші його обсяги мандрують далі на південний захід, вже давно усталеним Бурштиновим шляхом. Туди, де ще тепліше у всіх сенсах: і кліматично, і у відносинах між людьми. Щоби там, потрапивши до рук етруських майстрів, перетворитися аж на таку красу:

“Часом життя” класичної Гальштатської культури зазвичай вважається період між приблизно 800 роком до н.е. та 400 роком до н.е. Це період, коли постійно функціонують солекопальні в товщі гори Зальцберг над майбутнім ГальштатомНайпопулярніша “туристична” версія походження назви Гальштат – це просте пояснення, що “hal/hall” означає “сіль” мовою давніх кельтів, які жили на тих теренах в античний час, а “statt” відповідно “місто” німецькою. І нібито все сходиться. Але не всі німецькі лінгвісти з цим погоджуються: з одного боку їм не подобається “кельтська” версія, але з іншого вони не можуть запропонувати розумної “германської” альтернативи.
Проблема росте з того факту, що кельтські слова, схожі на “галь”, якими позначається сіль нам відомі лише на Британських островах, і в реаліях 1-го тисячоліття нашої ери. Немає наразі серйозних доказів, що “материкові” кельти ще в 1-му тисячолітті до н.е. користувалися таким же чи подібними словами для означення солі. Друга проблема: це 5-6 століть спочатку римського панування з його латинизацією, а потім епохи Переселення Народів, між часами, коли “кельтське” слово могло ще вживатися та часами, коли в тій частині Альпів з’явилися ранньосередньовічні баварці, котрих можна вважати мовними предками сучасних австрійців. Тут взагалі не зрозуміло як за таких умов “нові” альпійські германомовні люди могли запозичити те, ще доримське “галь”.
Залишається лише припустити, що слово справді давнє, що прийшло воно до нас від мов часів Гальштатської культури, а може навіть і давніших. Проте воно асоціювалося радше з тією місцевістю та з покладами солі. А такі дуже давні назви можуть переходити з мову в мову, незважаючи на всі переселення та зміну культур. Приклад: назви основних річок Східно-альпійського Простору, про що колись буде свій окремий матеріал., а в Італії піднімається й прямує до піку свого розквіту цивілізація етрусків. Саме на початку цього періоду десь на околицях етруського світу, біля річки Тибр, виникає невелике містечко, яке далі називатимуть Римом. Масштабна фінікійська колонізація Середземномор’я вже відбулася, вже засновано Карфаген, поки що рядову серед інших подібних, колонію. І тепер поступово настає черга еллінів освоювати зі своїми колоніями береги Середземного, Адріатичного, Тірренського та й Чорного морів.
Це час, коли в Причорноморському степу затверджуються скіфи. І нарешті це час, коли представники “цивілізованих” народів, тих, які вже мають писемність, засновують міста, долають великі відстані морем, і потроху починають цікавитися: а що ж за люди такі живуть в Альпах та під Альпами, між Альпами та Адріатикою, між Альпами та Дунаєм? Чим живуть, що вміють і яку користь від них можна отримати? Про цю цікавість, і про подальшу еволюцію Східно-альпійських спільнот – в наступному матеріалі.
Список джерел:
- Sneža Tecco Hvala - Magdalenska gora: družbena struktura in grobni rituali železnodobne skupnosti.
- Tone Knez - Halštatsko obdobje v Sloveniji. Kultura in civilizacija starejše železne dobe.
- Biba Teržan - Regional coherence and group identities in the Hallstatt culture in the south-eastern Alpine region.
- Janez Dular - Začetki železnodobne poselitve v osrednji Sloveniji.
- Dragos Mandescu, Martin Trefný - Intercultural contacts at the end of Early Iron Age in the northern periphery of the Thracian world.
- Raimund Karl - Thoughts on the evolution of Celtic societies and grand Celtic narratives..
- Kerstin Kowarik - Prehistoric salt mining in Hallstatt, Austria. New chronologies out of small wooden fragments.
- Kerstin Kowarik, Hans Reschreiter - Bronze Age Mining in Hallstatt. A New Picture of Everyday Life in the Salt Mines and Beyond.
- Marko Mele, Anja Hellmuth Kramberger, Daniel Modl - Settlement dynamics in the Sulm valley (Austria, Styria) – New results o f the Iron-Age-Danube project.
- Carola Metzner-Nebelsick - At the crossroads of the Hallstatt East.
- Genevieve Honeck - Long-distance trade contacts from the Hallstatt period as a medium of cultural transfer.
- Robert Schumann, Sasja van der Vaart-Verschoof - Connecting Elites and Regions. Perspectives on contacts, relations and differentiation during the Early Iron Age Hallstatt C period in Northwest and Central Europe.
- Fabio Saccoccio - Situla Art: An Iron Age Artisanal Tradition Found Between the Apennines and the Eastern Alps and Its Identity Valencies.
- Narodni muzej Slovenije - Vače Situla is one of the finest artefacts of situla art.
- Gabriel Wurzer - Mining with Agents - Agent-based Modeling of the Bronze Age Salt Mine of Hallstatt.
- Dachstein Salzkammergut - The history of Hallstatt.
- Hans Reschreiter - Die prähistorischen Salzbergwerke von Hallstatt.
- The Natural History Museum Vienna - Hallstatt research pages.