Побрехеньки з Еллади або мандри дивною річкою

Слава першопрохідця Індії відкриває ворота до Адріатики

Колись давно, у далекій-далекій країні, яка тоді називалася Карією, в приморському місті Каріанда жив такий собі Скілакс. Карія в наш час – це частина Туреччини, те її гарне південно-західне узбережжя з півостровами, бухточками, ближніми острівцями, де знаходиться відомий всім Бодрум. Автохтонним населення Карії, як не дивно, були карційці. Проте тоді, в другій половині 6-го століття до н.е., між ними з часом ставало все більше греків-іонійців. Останні, хоч і були на тих берегах за великим рахунком “зайдами”, все ж мали довгу історію співіснування з місцевими мешканцями. Адже масована іонійська колонізація західного узбережжя Анатолії відбулася ще приблизно за 1000 років до н.е. А перед тим, ще в часи Бронзової доби, жителі тодішньої материкової Греції та “будівничі” Мікенської цивілізації, яких ми називаємо ахейцями, вже контролювали такі анатолійські міста як Мілет. Минуть сотні років, і це місто вважатиметься “першим в Іонії”.

Припускають, що Скілакс походив зі змішаної грецько-карійської родини. Нам невідомо практично нічого про його життя, є тільки непевні свідчення, що його “професія” була тісно пов’язана з морем. Мав він певний досвід і певний набір знань про різні далекі береги та особливості народів, що їх населяли. Не забуваємо, 7-6-ті століття до н.е. – це час інтенсивної колонізації греками всіх середземноморських узбережь, до яких вони могли “дотягнутися” та закріпитися на місці. Ще за сотню років до народження Скілакса вихідцями з Мілету на західному березі Бузького лиману було засновано Ольвію. За півсотні років до його народження далеко на заході виникла Массалія (майбутній французький Марсель), грецька колонія, яку заснували жителі ще одного іонійського міста, Фокеї. 

Такий географічний розмах заснувань колоній, зрозуміло, призводив до накопичення різних відомостей про заморські землі в містах-метрополіях, звідки перші колоністи колись прибули. Бо між колонією та метрополією неминуче встановлюється комунікація, і до тієї метрополії з часом стікаються як достовірні та цілком практичні знання, так і просто чутки та відверті побрехеньки не дуже тверезих мореплавців, що тільки-но повернулися з довгої подорожі і вирішили собі розслабитися по повній. Всі ці розповіді, передані з уст в уста, де правда легко танцює з вигадками, кружляли й кружляли між людьми в тих приморських містах, де готувалися нові “експедиції”: і розвідувальні, і цілком рутинні, що вже відомим шляхом везли до своїх колоній нових переселенців та якісь товари для торгівлі.

Оскільки невеличке місто Каріанда від Мілету відділяло якихось кілометрів 40 по прямій, то абсолютно логічно припустити, що Скілакс або “робив кар’єру” безпосередньо в Мілеті, або принаймні часто там бував. І весь той припортовий “інформаційний шум” про далекі дивні землі ніяк не міг пройти повз його вуха. Більш того, у нас немає жодних відомостей про те які далекі береги міг особисто відвідати сам Скілакс, з ким міг там спілкуватися, про що міг дізнатися, і які з усього він зробив висновки на на майбутнє. Ми тільки знаємо, що в Мілеті він перебував “на гарному рахунку”. В місті, тирани (тобто одноосібні правителі) якого приблизно від середини 6 століття до н.е. визнавали над собою владу Персидської імперії Ахеменідів.

Нам невідомі мотиви, які рухали перським володарем Дарієм I, коли він задумав дослідити ще не підкорені землі на схід від його імперії – чому він звернув свою увагу саме на Мілет, розташований на крайньому заході його тодішніх володінь. Можливо зіграла свою роль слава міста, де гуртувалося багато професійних та відомих мореплавців того часу. Також невідомо чому саме Скілакса обрав Дарій для здійснення свого задуму. Не виключено, що виходець з Каріанди просто отримав позитивну та вчасну рекомендацію від мілетського тирана.

Як би там не було, приблизно в 519 році до н.е. Скілаксу було доручено очолити велику східну експедицію, щедро проспонсоровану урядом Дарія I. Офіційною її метою, звісно, було задоволення жаги знань про східні землі та укладання збірки різноманітного фольклору про всіх фантастичних істот та людей, що живуть десь там, поза межами цивілізації. Це мала бути виключно науково-дослідницька подорож, але насправді, як показали подальші події, вона стала скоріше тайною розвідувальною місією перед майбутнім персидським завоюванням тих територій.

Стартувала експедиція десь в районі сучасного афганського Кабулу (на той момент це східні околиці персидської імперії Ахеменідів): пливли річкою Кабул на схід, потім завернули в річку Інд, якою кораблі дослідників помандрували на південний захід, в бік Індійського океану. Вийшовши в океан, вони взяли курс на захід, до Персидської затоки. Там, в більш менш “своїх” землях, вони зробили тривалу зупинку, полагодили деякі судна. А далі знову була подорож: назад на схід, та потім навколо цілого Аравійського півострова, через все Червоне море до його північних берегів,аж до сучасного Суецу.

Скілакс з цієї історії вийшов, можна сказати, героєм свого часу, адже результати його 30-місячного плавання Дарій I та його імперія використали по максимуму. По-перше, персами невдовзі таки було завойовано нові землі на сході, аж до річки Інд, і та нова провінція отримала назву Хіндуш (що пізніше у грецьких авторів перетворилося на “Індію”, а через них саме ця назва, що з часом почала означати велику країну за Індом, увійшла в інші європейські мови). По-друге, Дарій зрозумів, що є державний та комерційний сенс вкластися у відновлення старого “каналу фараонів”, який в попередні століття сполучав Суецьку затоку з дельтою Нілу. І канал таки було відновлено, і попливли різні кораблі з багатющих земель пониззя Нілу в обхід Аравії, через Персидську затоку, до не менш багатющої Месопотамії, і в зворотньому напрямку теж – шляхом, розвіданим експедицією Скілакса.

Зрозуміло, що людина, яка знаходиться в зеніті аж такої слави, і яка в собі тримає чимало досвіду та знань про різні водні шляхи як на Заході так і на Сході, не могла не робити якихось записів. Саме в ті часи у великому еллінському світі Середземномор’я з’являється новий літературний, жанр: періпл (περίπλους), тобто опис плавання вздовж певних берегів. Не виключено, що власний періпл тоді написав і Скілакс. Проте до нашого часу абсолютно нічого з тих гіпотетичних записів не дійшло. А дійшли лише окремі натяки з творів більш пізніх авторів, що, мовляв, Скілакс мав багато різних знань, якими скористалися наступні покоління логографів, географів та істориків.

Так, звісно, існував відомий навіть і в Середньовіччі “Періпл псевдо-Скілакса”, написаний найвірогідніше в Афінах в 330-х роках до н.е. – твір, який явно відображає середземноморсько-чорноморські реалії років на 200 пізніше від часів, коли жив справжній Скілакс. І саме в ньому промайнуло декілька хвилюючих душу подробиць про береги Північної Адріатики. Однак ніхто зараз не може однозначно сказати, на яких записах базував своє творіння той анонімний афінський “жартівник”, чому він підписався саме Скілаксом. Може просто використав славетне ім’я заради підняття власного авторитету, зробивши компіляцію актуальних на той момент географічних знань, а може й справді мав доступ до чогось такого, що назавжди втрачено для нас.

Давньогрецька безальтернативність

Коли ми стикаємося з прикрим фактом, що на середину 1-го тисячоліття до н.е. більшість спільнот Східно-альпійського Простору не створила писемних пам’яток (принаймні таких, про які нам би зараз було відомоЗі своїми власними системами письма, починаючи з 8-го століття до н.е. насправді “експериментували” практично всі помітні народи тодішньої Італії, і навіть рети, які жили в Центральних Альпах. Тому зовсім не можна виключати, що якісь спроби освоїти писемність здійснювали і Східно-альпійські спільноти, і більш південні іллірійські. Але якихось достеменних відомостей про це, нажаль, поки немає. А свідоцтва про записи, що здійснювалися іллірійськими мовами але латинськими літерами – вони відносяться до пізніших часів, про який мова ще піде в наступних статтях.), то намагання знайти хоч якісь свідоцтва про приальпійські народи в записах тодішніх “писемних” цивілізацій Середземномор’я є абсолютно логічним. Але тут на нас чекатиме розчарування: в середині того самого 1-го тисячоліття до н.е. притомних та корисних для нас писемних джерел існує все ще дуже мало.

Здавалося би, абсолютна писемна цивілізація – фінікійська. Мореплавці, торговці, дослідники, засновники міст-колоній та й заодно пірати, які “прошерстили” практично ціле Середземномор’я ще в 10-7 століттях до н.е. Але з ними є одна велика проблема: Адріатичне море або дуже мало, або взагалі не входило в зону їхніх комерційних та політичних інтересів. Можливо, вони й заходили до Адріатики з торговельними місіями ще в часи процвітання Фраттезини, в 11-9 століттях до н.е. Проте пізніше, здається, їхній інтерес до країн обабіч того моря просто зник. А немає інтересу – значить немає і відповідних записів.

Інші, цілком “писемні” люди, міста-держави яких розвинулися в 8-5 століттях до н.е. зовсім неподалік – етруски. Але і з ними теж проблема, та навіть дві. Перша: більшість етруських написів, що дійшли до нас, присутні на різних предметах, на гробницях й так далі. Тобто, там навіть за контекстом годі сподіватися виокремити з них якісь дані про інші землі, для етрусків близькі й далекі. Друга проблема, і насправді найбільша: ми досі не розуміємо етруської мови! Це дуже загадкова мова-ізолят, яка кардинально не схожа на жодну з інших мов Давнього світу, що знайомі сучасним дослідникам. І основне завдання – не лише здогадуватися про значення окремих слів, а почати читати цілі фрази в наявних записах, зроблених етруською (яких, до речі, не так вже й багато), -все ще стоїть перед сучасною наукою. 

Отже, з великих та помітних цивілізацій, які не сильно віддалені географічно і могли б слугувати джерелом писемних пам’яток, залишається лише давньогрецька. Та, яка породила безліч знайомих нам міфів та епосів, байок та анекдотів, віршів та пісень, поем та п’єс, філософських діалогів, і, кінець кінцем, періплів та великих творів, які вже носять ознаки наукових трактатів. Та, яка пропустила через свої “фільтри” цитування, переписування та переосмислення деякі записи фінікійців, карфагенян, єгиптян, та інших. Якщо нам потрібні хоча б якісь писемні свідоцтва про прадавні часи, коли в Східно-альпійському просторі існували різні цікаві регіональні спільноти Залізної доби з усіма належними принадами та традиціями тогочасної Гальштатської культури та пізньої версії культури Кастельєрської, то нам з цим треба йти тільки до еллінів.

Плутанина від Батька Історії

Одним з тих, хто з великою ймовірністю міг скористатися працями справжнього Скілакса, був його сучасник, такий собі Гекатей з вже згаданого вище Мілету – шанована в своєму місті людина, учасник локальних політичних процесів. Геродот, що народився в часи, коли життя Гекатея вже добігало кінця, писав про нього, що той відвідав багато різних країн, та точно побував в Єгипті. І що нібито спіймав там облизня: намагався “козирнути” перед тамтешніми жерцями розповідями про давність свого роду, і кінець кінцем зрозумів, що в порівнянні з давністю тогочасної єгипетської цивілізації всі грецькі потуги виглядають просто смішними.

Гекатей по собі залишив два твори (принаймні про ці два у нас є хоч якісь відомості): більш “географічний” Περίοδος γῆς (тобто “Землеопис”) та більш “історичний” Γενεαλογίαι (“Генеалогії”). Крім того є свідчення, що Гекатей, взявши за основу дуже схематичну першу еллінську “карту ОйкумениХарактерна особливість тих давньогрецьких карт Ойкумени (тобто, “заселеного світу”) – це те, що світ на них таки має форму кола, в ньому є три материки: Європа, Азія та Лівія (Африка), і всіх їх оточує річка Океан. Так, це дуже велика-глобальна, але за уявленнями еллінів все ж річка, а не те, що ми зараз називаємо океаном.” Анаксімандра, створену ще в першій половині 6-го століття до н.е., трохи деталізував її, додавши туди трохи гір, міст та назв деяких тогочасних народів. Так, саме звідти йде традиція на якомусь шматку землі на карті надписувати певну етнічну назву, позначаючи зайняту конкретними народом територію.

Шкода, але до нашого часу не дійшов жоден з творів Гекатея в повному обсязі. Дійшли лише окремі фрагменти, переписані чи цитовані більш пізніми авторами. Але навіть з цих фрагментів ми бачимо, що тоді, в 6-му столітті до н.е,. елліни вже добре знали про тірренів (етрусків), енетів (венетів), хістрів (істрів) та лібурнів – це власне й весь перелік основних етнічних груп, що населяють північне узбережжя Адріатичного моря, якщо “пройтися” ним за годинниковою стрілкою від сучасного італійського Ріміні, через Венецію, Трієст, півострів Істра та до Рієки з островами в Кварнерській затоці: Крк, Црес, Раб. Ще згадував Гекатей місто АдріяПерше поселення на тому місці, така собі “прото-Адрія” виникає ще в 10-му столітті до н.е. Заснували його найвірогідніше венети, від початку 6-го століття до н.е. вважається одним з портів етрусків. Приблизно в той самий час шлях до цього міста розвідують фокейці, і поки що їх цікавить лише торгівля зі спільнотами, які мешкають вздовж річки По. “Перезасновують” Адрію вже як суто грецьку колонію в 385 році до н.е. вихідці з сицілійських Сиракуз. Місто Сиракузи, як відомо, само було однією з найстаріших грецьких колоній, заснованих коринфянами ще в 733 році до н.е., яке існує і зараз біля низов’я річки По, і яке в ті часи стояло ближче до моря. Морський берег за останні 2500 років в тих місцях трохи “відсунувся” на схід через постійне нанесення великих мас піску тією рікою і відповідне зростання її дельти.

Геродот, який виріс та почав активно подорожувати лише в середині 5-го століття до н.е., і який часто йшов “по слідах” того ж Гекатея Мілетського, в своїй монументальній праці “Історії” додав зовсім небагато нових свідчень про ці землі. Причому деякі з них лише внесли додаткову плутатину. Так, в своєму описі течії Істра (так давні греки називали Дунай) він згадує, що десь в середній течії до нього впадають  дві річки: Карпій та Альпій, і обидві впадають в нього з півдня. 

Ці назви наче натякають на нам добре знайомі нам гірські системи, чи не так ? Але якщо у випадку з Альпієм можна з певною натяжкою говорити, що тут малася на увазі Драва або Мура, то з Карпієм все ще гірше.

За Геродотом, Карпій впадає в Дунай з півдня, в той час як Карпати розташовані на північ і на схід від нього. Взагалі, не факт, що саму назву “Карпій” варто прив’язувати до добре відомих нам Карпат. Бо насправді може виявитися так, що і та річка Карпій, і Карпати, назва яких, скоріш за все, походить від відомого в античні часи племені карпів, мають в своїй основі один і той самий, доволі давній, корінь. Який простежується і в давній дакійський мові, і в сучасній албанській, і так чи інакше пов’язується з камінням або горами.

Ще з “корисних” для нас з вами дрібничок – Геродот не раз згадує іллірійців та ІлліріюНа саму Іллірію як на країну, територію вперше вказав ще Гекатей Мілетський, розмістивши її на східному узбережжі Адріатичного моря, навпроти Італії., землю, що лежить вздовж східного узбережжя Адріатики. 

Власне на цьому сума достовірних знань греків зразка кінця 6-го – середини 5-го століть до н.е. про околиці Північної Адріатики та Східних Альпів і закінчувалися. А далі починалася сфера суцільної міфології та доволі дивних уявлень про терени не такі вже й далекі від Еллади. Перш за все, століттями в головах навіть інтелектуальної еллінської публіки, сиділа ідея, що Істр (він же Дунай) десь там на просторах між Альпами та Балканським півостровом розділяється на два русла: одне, яке ми всі добре знаємо, тече собі в напрямку Чорного моря, а друге – впадає в море Адріатичне, десь на самій його півночі. Пробували навіть прив’язувати походження назви півострова Істра (який насправді отримав своє ім’я від народу хістрів або істрів, що там жили від кінця Бронзової доби) до річки Істр, до того самого його міфічного русла, що вело до Адріатики.

Як історики розвинули фантазії поетів

Був в еллінському світі один дуже давній міфологічний сюжет, який за своєю популярністю поступався хіба що гомерівській “Іліаді” з “Одіссеєю”. Цей сюжет кружляв й кружляв тим світом в своїх різних версіях та адаптаціях під різні інші історії. Як ви, дорогі читачі, здогадалися, це міф про Аргонавтів: про плавання Ясона та зібраної ним команди добровольців-авантюристів від міста Іолка до Колхіди, про викрадення Золотого Руна та про прийняття до компанії мандрівників колхідської чаклунки Медеї в якості нареченої Ясона, і нарешті про довге повернення додому з супутніми кознями богів і богинь, та зі спричиненими цими кознями пригодами. 

Ми точно не знаємо, чи були спроби записати цей міф у повному обсязі в часи Архаїки (7-6 століття до н.е.) або в часи Класичної Давньої Греції (5-4 століття до н.е.). Так, ця тема побіжно промайнула ще в гомерівському епосі, пізніше вона фігурувала в поетичних творах Гесіода. Піндар присвятив Аргонавтам свою оду. Були згадки та відсилання до цієї теми у Есхіла, а Еврипід створив навіть цілу трагедію, присвячену Ясону та Медеї:  в ній було вже не стільки про подорож “на край світу та назад”, скільки про непрості особисті відносини всередині цієї пари.

Перша відома нам спроба створити великий художній твір на основі цього міфу, історії яку в еллінському світі “і так всі знали”, сталася лише в 3-му столітті до н.е. Аполлоній Родоський, відомий поет свого часу, який народився й спочатку жив в елліністичному Єгипті (з островом Родос його пов’яже пізніший етап його життя), який 13 років пропрацював завідувачем Александрійської бібліотеки, вирішив на основі міфу створити власну поему. Велику, з претензією на справжній епос, який міг би посперечатися з гомерівським. І у Аполлонія вийшла “Аргонавтика”: творіння, яке лежить в основі більшості відомих нам сучасних книжкових переказів цієї історії, фільмів, мультфільмів, які ми всі знаємо з дитинства.

За “канонічним” сюжетом події “Аргонавтики” розгортаються нібито ще в 13-му столітті до н.е., приблизно за одне покоління до початку Троянської війни. В тому, “докатастрофічному” світі Бронзової доби, “населеному” всіма можливими міфічними істотами, героями на кшталт Геракла чи Кастора з Полідевком, чудовиськами Сціллою та Харібдою, рухливими скелями Сімплегадами, що трощать кораблі, і всім таким іншим гарним, загадковим та страшним. Цікаво, що в поемі зустрічаються назви народів (наприклад, скіфи, кельти) які для того 13-го століття до н.е. є абсолютним анахронізмом, і які однозначно вказують на реалії століть ближчих до часу життя Аполлонія.

Нас же в тій “Аргонавтиці” може зацікавити частина зворотного шляху мандрівників. Бо за сюжетом, переживши ряд драматичних сутичок з колхідськими переслідувачами в Чорному морі, вирішили вони плисти до рідного міста Іолк не напряму через Босфор та Дарнданелли, а рятуватися Дунаєм, тобто Істром. Отже, піднявшись вгору проти течії цією великою рікою, Аргонавти в якомусь місці прямо з Істру потрапляють просто до північної частини Адріатичного моря. Знайома вже тема: Аполлоній просто використовує ту давню грецьку байку про другий дунайський рукав, який сполучає цю ріку з Адріатикою.

Автор не надає жодних подробиць плавання Аргонавтів Істром-Дунаєм, та далі тим його фантастичним “адріатичним” руслом. Тим не менш, коротко описуючи “дунайський шлях” перед тим як ним скористаються Аргонавти, він згадує хіба що пустельну Лаврійську рівнину, гору АнгурУ Геродота є відомості про річку Ангр, яка впадає в Бронг, який в свою чергу впадає в Дунай. Прийнято вважати, що під цим малися на увазі Ібар, потім Західна Морава та Велика Морава: всі ці річки течуть землями сучасної Сербії. та скелю Кавліак. Але цих орієнтирів явно недостатньо, аби визначити хоча б приблизно, де вони могли розташовуватися: тут можна довго гратися з різними варіантами на теренах сучасної Румунії, Сербії чи Угорщини.

Отже, у Аргонавтів на Дунаї все відбувається дуже швидко: от герої поеми тільки проминають дунайську дельту, і от вони вже випливають до Адріатичного моря. Ну просто натуральний трансбалканський “телепорт” у автора тут виходить. Проте команда колхів-переслідувачів на чолі з Апcіртом, братом Медеї, як виявляється, випереджає Аргонавтів: вони проходять іншим руслом Дунайської дельти, і дістаються до Адріатики раніше. Перед тим, під час тієї гонки на випередження дунайськими гирлами, вони встигають налякати місцевих пастухів-кочівників: ті смішно тікають геть, вперше в житті побачивши морські кораблі.

Опинившись в Адріатиці, аргонавти розуміють, що переслідувачі вже чатують на них: колхи, яких веде Апcірт, займають всі ключові позиції на адріатичних островах. Назви островів, які використовує Аполлоній, тут абсолютно міфічні, і їх ніяк не можна прив’язати ні до сучасних назв, ні навіть до тих, які стануть широко відомими в Римські часи. Ба більше, починається відверта плутанина: згадуються Бригійські острови (названі за іменем народу бригів, який там нібіто живе), де стоїть особливо шанований місцевими мешканцями храм Артеміди. Але ж “всім відомо” ще з часів Геродота, що бриги – це майже сусіди македонців, живуть не так вже й далеко від самих еллінів, десь на території сучасної Албанії. І це достатньо далеко від тих островів, які ми можемо “запідозрити” як місце розгортання подальшої драми. 

А драми далі дійсно вистачає: гнівна промова Медеї до Ясона, який перед тим починає собі думати, а чи не варто віддати цю проблемну наречену її братові в обмін на припинення переслідування та можливість спокійно повернутися додому з Золотим Руном; подальші “спецоперація” Медеї та розправа над Апсіртом; намагання знайти шлях додому, пливучи Адріатикою на південь, і влаштований Герою, яка в цій історії заодно з Зевсом, сильний шторм, що відкидає аргонавтів назад до північної частини моря. Жінка бога-громовержця підлаштовує все так, щоби у Ясона та компанії не залишалося іншого виходу, як з моря увійти до русла річки Ерідан, і далі підніматися нею вгору, до витоків, в бік північного Океану. В ролі Ерідана, який фігурує і в інших давньогрецьких міфах, тут виступає вже добре знайома нам річка По.

Перед заходом до По, вона ж Ерідан, Аргонавти проминають проминають острови Електриди зі скелястими берегамиСпробам знайти ті Електриди серед існуючих нині островів, особливостям грецької колонізації Адріатики (яка насправді відбувалася не так швидко як на багатьох узбережжях Середземного та Чорного морів), та досі обділеним увагою венетам невдовзі буде присвячено окремий матеріал., і саме ця назва нас з вами мусила би зацікавити. Всі ми ще зі школи добре пам’ятаємо, що електроном (ἤλεκτρον) давні греки називали саме бурштин (хрестоматійний експеримент зі шматочком бурштину, який треться об вовну і після він починає притягувати волосся і т.п). Отже, Електриди – це, скоріш за все, острови якимось чином пов’язані з тим стародавнім Бурштиновим шляхом: або давнішим середини Бронзової доби, який йшов через Альпи та річку По, або новішим в обхід Альпів зі сходу, який сформувався вже після Катастрофи Бронзової доби. 

Піднімаючись По-Еріданом, аргонавти у Аполлонія не бачать ніяких людей культури Террамаре, які тоді, в міфічному 13-му столітті до н.е. все ще живі-здорові, присутні на своїх насиджених місцях, в своїх численних річкових поселеннях. Адже нічого не чув про них Аполлоній, то й не знайшлося для них місця в поемі. Натомість десь далеко на півночі, посеред Ерідану, з води стирчать залишки Фаетона, який колись впав туди з неба: вони досі димлять. А на річкових берегах плачуть Геліади, яких перетворено на тополі: їхні сльози твердіють і тут же обертаються на бурштин. В цьому місці своєї поеми Аполлоній неначе “голосує” за більш давній Бурштиновий шлях, річкою По. Що ж, хоч тут у нього немає анахронізмів.

Після написання “Аргонавтики” минуло майже три століття. Римська цивілізація, що поширилася на ціле Середземномор’я та на пів-Європи, успішно інтегрувала в себе цивілізацію еллінів. Цей політично оновлений світ, що вчергове стрімко глобалізовувався, все так же вірив в тих самих старих богів та героїв, розповідаючи прадавні міфи про них. Разом з тим світ ставав все більш раціональним. І в ньому з’являлося все більше освічених (як для свого часу) істориків, географів, натуралістів та натурфілософів, які намагалися знаходити якісь раціональні зерна в давніх переказах та міфах. І тут, як то кажуть, понеслося…

Пліній Старший, він же Гай Пліній Секунд, римський громадянин і автор “Природничої історії”, однієї з перших справді великих енциклопедій людства не міг хоча б побіжно не згадати те міфічне плавання Аргонавтів Дунаєм. Тим більше що тоді, в 1-му столітті вже нашої ери, коли жив Пліній, ціла річка Дунай, від своїх витоків в Шварцвальді і до Чорного моря, перетворилася просто на кордон Римської імперії. І було вже зрозуміло, що ніякого “адріатичного русла” не існує, що елліни і 500, і навіть 300 років перед тим трошечки помилялися, і мимоволі водили за ніс пів-світу.

Пліній прямим текстом пояснює: немає ніякого русла, ніякої ріки, що витікає з Дунаю (Istros), і тече в бік Адріатичного моря. Далі він, граючи в знайому нам гру “just asking for a friend”, посилається на якихось “думаючих дослідників”, які пропонують наступне пояснення: Аргонавти, піднімаючись вгору Дунаєм, завернули в Саву (Savus), піднялися нею аж до території сучасної Словенії, а конкретно до місця, де в Саву впадає річка Любляніца (Nauportus). А звідти, де водний шлях Наупортусом скінчився, “несли на плечах” свій корабель “Арго” аж до самого Адріатичного моря.

Зупинимо нарешті цей “періпл”, бо в такому стилі можна ненароком помандрувати дуже далеко. Зараз голове зрозуміти, що приблизно так в часи Плінія і почали пояснювати маршрут Аргонавтів, який свого часу не захотів або не зміг за браком знань деталізувати Аполлоній. Однак, така версія Плінія виявилася далеко не останнім “доопрацюванням” тієї давньої історії про міфічну подорож ще попереднього тисячоліття.

Згодом, вже в Пізній Античності, в 430-х роках, такий собі Созомен, що робив кар’єру писаря та хроніста в Константинополі, працював над своєю 12-томною “Історією церкви”. В ній він побіжно згадує, що Аргонавти вирішили перечекати зиму десь там, де у них закінчився шлях по воді. Щоби не сильно нудьгувати протягом тієї зими, вони заснували місто Емона (місто часів Римської імперії на місці сучасної Любляни, що виникло приблизно в середній течії Наупортуса-Любляніци), а з настанням весни за допомогою місцевих жителів та “механізмів” тягнули свій “Арго” до моря цілих 400 стадій (приблизно 71 кілометр). Незважаючи на всю фантастичність цієї версії (бо ми знаємо, що насправді Емону в найдавнішому можливому варіанті було засновано лише приблизно в 50-му році до н.е.), відстань Созомен навів цілком реалістичну: від місця, де колись існувала Емона до Трієстської затоки Адріатичного моря по прямій – кілометрів 60.

На Созоменову ідею згори наклав ще трохи своїх домислів Зосім – історик вже зовсім не церковний, а звичайний історик, що жив в тому самому Константинополі в кінці 5-го – на початку 6-го століть, на пару поколінь пізніше від часу активної діяльності Созомена. Він створив свою власну версію римської історії, яку назвав Ιστορία Νέα (тобто, “Нова історія”). І він теж не втримався від спокуси пройтися трохи по темі аргонавтів. Описуючи події 410-го року, ті, де Аларіх здійснює свій вирішальний похід на Рим, він згадує і Емону, з якою Аларіха трохи зводила доля в попередні роки. За Зосімом, Аргонавти не тільки заснували ту Емону, але ще й придумали більш елегантний спосіб перенести свій “Арго” до моря: вони його просто розібрали, до окремих дощечок. І, розподіливши ті дощечки по таких собі наплічниках, пішли пішки в напрямку узбережжя. А там, на морському березі склали своє судно з цих всіх “детальок” назад. Що ж, доволі оригінальне, хоча в якійсь мірі і логічне пояснення тієї фрази Плінія Старшого “несли на плечах”.

Ця оновлена концепція заволоділа умами всіх, хто цікавився темою, на довгий час. А потім, набагато пізніше, вже в в 17-му столітті, чергові “надто думаючі” люди вчергове почали її переосмислювати, і не без нових дивних ідей. Але про це якось пізніше, коли ця довга історія вийде власне на часи Модерну. А зараз важливо зрозуміти таке: те місце, де Аргонавти нібито мусили змінити спосіб пересування, було однією з перших тих “внутрішніх” локацій в Східно-альпійському Просторі, яка не знаходилася біля моря, проте яка чимось цікавила античних авторів.

Навіщо стільки уваги Аргонавтам?

Міфи та антична “аналітика” довкола них – це, звісно, дуже захоплююча тема. Але настав час розібратися яку частину реальності вони насправді могли відображати. І чи є взагалі сенс тут хоч якусь реальність шукати.

Давно вже прийнято вважати, що міфи про Аргонавтів в якійсь мірі відображають ті найперші спроби давніх греків розвідувати нові береги з метою налагодження торговельних зв’язків та створення власних колоній. Ті перші спроби, які вони могли робити ще в 8-му столітті до н.е., на які могли накладатися неясні, геть оброслі легендами спогади про подібні експедиції, що, вірогідно, робилися відчайдухами з різних Мікенських міст ще за Бронзової доби, десь так в 14-13 століттях до н.е. А плавання аргонавтів різними річками “всередині” материка, посеред не дуже зрозумілих для еллінів навіть 5-4 століть до н.е. земель – ця історія виросла, ймовірно, з суми їхніх уривчастих знань про усталені торговельні маршрути на відповідних теренах. Маршрутами тими користувалися давно, ще дійсно за Бронзової доби, проте далеко не греки. Останні же про ті шляхи дещо чули, і далі давали волю своїй фантазії.

Торговельні шляхи від Нижнього Дунаю через рівнини Паннонії і аж до південно-східних відрогів Альпів дійсно існували здавна. Так само, як і прадавній “подунавський” шлях міграцій і народів, і знань та ідей: з Балканів, з Причорноморського степу, з Південних Карпат і до Центральної Європи, все вздовж великої ріки та з відгалуженнями вздовж її притоків. Безумовно, був свій шлях і вздовж течії річки Сави. Він вів з земель, де за тисячі років до Гекатея, Геродота та Аполлонія формувалися, процвітали, занепадали та народжувалися в новій подобі різні прадавні культури (на сучасній карті це Банат, Воєводина, Срем, Славонія та все навколо них), і аж до Люблянської котловини. Там цей маршрут, об’єднавшись з сухопутним, що підходив з північного сходу (з тим, який кінець кінцем стане знаменитим Бурштиновим шляхом) мусив знайти в якійсь точці свій подальший прохід на захід,  до Адріатики та Італії. Але вже не користуючись ніякими річками.

Там, де обривається водний шлях

Біля сучасного словенського міста Врхника можна побачити цікавий природний феномен: декілька потоків води б’ють прямо з-під відвисних скель. Зливаючись в єдине русло неподалік, вони і формують річку Любляніцу, яка далі тече на схід, в бік Сави. Один з тих найбільших потоків, Močilnik, шириною приблизно 7 метрів навіть зараз виглядає таким, по якому доволі великим човном можна дістатися майже до скель. Якщо, звісно, побороти стрімку течію.

Отже, річка, яку колись називали Наупортус, на відміну від багатьох інших, не виростає поступово з якогось невеличкого струмочку, не витікає з озера, не стікає водоспадами з високих гір. Вона просто раптово з’являється на поверхні, виринаючи з-під стіни скель. Але звідки у неї могла з’явитися така назва ? Базуючись на тому, що давньогрецьке слово ναῦς означало “корабель”, латинське navi/navia означало той же самий “корабель”, а латинське portus мало значення “порт” або “бухта”, можна вивести таке собі “усереднене” пояснення цієї назви, просте й прямолінійне: корабельний порт або корабельна пристань. Погодьтеся, для цілої ріки назва дивна. А от для якогось конкретного місця на березі цієї річки – а чому би й ні ?

Якщо довіритися СтрабонуГрецький історик та географ, вихідець з анатолійського Понту, який жив в другій половині 1 століття до н.е. та на початку 1 століття н.е. дані про Наупортус скоріш за все взяв у Полібія. Історичні праці останнього побачили світ після 146 року до н.е. Цікаво, що Страбон згадує також і річку Corcoras (сучасну Крку) яка у нього протікає “неподалік” і яка теж є частиною торговельної комунікації через Наупортус. Течія Крки дійсно починається в якихось 20 кілометах на південний схід від Бар’я, вона протікає далі через території, де знаходилися поселення Долєнських спільнот ще Гальштатської доби, і впадає в Саву. Так що, повідомлення Страбона в певній мірі має сенс. Хоча і залишається відкритим питання яким саме чином сполучалася судноплавна частина Крки з Наупортусом. Не виключено, що ця тема ще спливе в наступних матеріалах., в 2-му столітті до н.е. біля витоку Любляніци вже існував такий собі “перевалочний пункт”, який власне й називався Наупортусом. Місце, де закінчувався давно вже проторений торговельний шлях по воді, де далі всі товари перекладали на вози, щоби далі везти їх суходолом в бік Італії. Проте нас цікавлять часи більш давні, коли ще Скілакс та Гекатей намагалися зрозуміти які люди взагалі живуть хоча б на Адріатичному узбережжі (тобто принаймні 6-те століття до н.е).

Як ви вже здогадалися, тут знову варто забути про хоча б якісь писемні джерела і покластися виключно на археологію. А вона поки що “розводить руками” стосовно будь-яких значних поселень біля самої річки, портів та пристаней станом на середину 1-го тисячоліття до н.е. Проте з іншого боку дає принаймні два натяки на те, що не все так погано в околицях сучасної Врхники. 

Натяк перший: в верхів’ях самої Любляніци та в потоці Любія, що вливається до Любляніци, просто під річковим дном, було знайдено трохи кераміки ще з часів Бронзової доби. Причому такої, яка, схоже, походить з земель ближчих до моря, та навіть з істріанських каштелірів. А це означає, що посуд,  привезений звідти, або в процесі подальшої переправки річкою падав з човнів у воду й там губився, або сама річка та її невеликі притоки під час повеней вимивала з якихось прибережних хаток, з невеликих селищ різні предмети, в тому числі й ту приморську кераміку.

А натяк другий більш конкретний. Велике поселення біля Врхники таки було! Щоправда, не на річковому березі, а на пагорбі, який зараз називається Тичніца. Пагорб цей продовгуватий, з доволі пологою верхівкою, що наче трохи вклинюється в центральну частину сучасного містечка, разом з тим “не дотягуючи” до нинішнього русла Любляніци менше кілометру.

Візуально він так і напрошується на побудову на ньому укріпленого поселення. Такого, звідки можна спостерігати за всім, що відбувається в західному кінці Бар’я та біля витоків Любляніци. І яке розташується недалеко від наступних “пунктів спостереження”, що були зведені уздовж старовинного шляху між горами в бік сучасного Логатця. За яким далі вже близько до так званих Постойнських воріт (зручний прохід між двома пасмами гір), після котрих подорожні нарешті можуть обирати: або пара днів пішого ходу або на південь до Кварнерської затоки Адріатичного моря, або приблизно стільки же на захід, до Трієстської (назви тут надаються сучасні, звісно).

Про поселення на Тичніці відомо поки що не дуже багатоСліди цього поселення вперше було ідентифіковано доволі недавно: лише в 2009 році.. Нажаль, накопиченню наших знань про нього зашкодило те, що до 2011-го року на великій частині пагорбу був військовий полігон, де відпрацьовувалося і копання окопів, і техніка, бувало, їздила. Так що, шкоди і тим, ледве помітним натякам на давнє городище, і випадково викопаним решткам давньої кераміки все ж було завдано. Тим не менш, донині збереглося трохи залишків оборонних валів, вчені більш менш уявляють собі розмір та межі поселення. Зрозуміло, що виникло воно за часів Бронзової доби, існувало якийсь час і протягом Залізної, проте не дожило на пагорбі аж до тих часів, коли назву нижнього селища зафіксували в давньогрецьких писемних джерелах.

Дослідження на Тичніці ще тривають: буквально пару місяців тому під північними схилами пагорбу чергова археологічна експедиція знайшла нові гробниці з поховальними урнами. Таке враження, що головні відкриття в тих місцях ще попереду. Хоча треба визнати, даватимуться вони непросто. Адже, сама Врхника в наш час доволі розрослася, на навколишніх пагорбах теж стало дуже багато різної приватної забудови. На додаток до того ще й Primorska avtocesta пролягла буквально по території Nauportus-а римських часів, нам вже набагато краще відомого і свого часу все ж ретельно дослідженого археологами.

Зважаючи на розмір та на “стратегічне” розташування поселення вже зараз можна сміливо стверджувати: від кінця 2-го тисячоліття до н.е. І приблизно до середини 1 тисячоліття до н.е. це був один з регіональних “центрів влади”. А також, без жодних сумнівів, чергова точка нагляду та контролю над двома торговельними потоками, що остаточно з’єднувалися десь неподалік від цього пагорбу. Першого, який потім приписали мандрам Аргонавтів: з Нижнього Дунаю, через Південну Паннонію та річку Саву, через її притоки Любляніцу або й Крку. І другого, Бурштинового:, від далекої Балтики, через Повісля, через Моравію, Західну Панонію, а потім Штирію, що кінець кінцем все одно вийде на те саме місце, де нібито билися у відчаї Ясон та його команда, і яке латиняни потім називатимуть Наупортусом.

Вся ця історія залишає, безумовно, багато відкритих питань І тут лише подальші дослідження на місцевості та аналіз можливих нових знахідок зможуть дати хоч якісь відповіді. Можливо, комусь з вас вже хочеться запитати: а чому власне жителі такого чудово укріпленого поселення на пагорбі Тичніца в якийсь момент пішли звідти, і схоже, що до низини, до річки ? Невже зникли небезпеки, які змушували людей століттями перед тим укріплюватися на пагорбах та пильнувати будь-які потенційно ворожі рухи в долинах ? На такі питання у нас все ще немає прямої та однозначної відповіді. Але є два такі собі спойлери, над якими можна подумати, поки готуватимуться до публікації наступні частини цієї довгої історії.

Спойлер №1: після 5-го століття до н.е. великі укріплені поселення на пагорбах, де різні спільноти перед тим існували останні років так 700, поступово втрачають свою актуальність, мешканці покидають їх. І це відбувається у більшій частині Східно-альпійського Простору.

Спойлер №2: ще в уривках з періплу Гекатея Мілетського та на його карті, у Геродота та потім і у інших авторів 5-го століття до н.е. згадується народ Κελτοί (Keltoí). Їх тоді розміщують на північ від Массалії, колонії іонійців з Фокеї, яка, як зазначалося вище, виникає в 600 році до н.е. на тому місці, де зараз знаходиться французький Марсель. Геродот тих Κελτοί, тобто кельтів, вважав одним з двох найзахідніших народів Європи.

В цьому місці він, звісно, трохи помиляється, але це далеко не перша його географічна помилка. Менше з тим: ті, мало ще кому зрозумілі, кельти все одно живуть ще далеко на заході, десь там, де бере свій початок річка Дунай. Проте їм, а опосередковано також і полісу Массалії, протягом наступних століть доведеться зіграти свою роль в подальшій долі нашого Простору. Детальніше про це – в наступних частинах.

Youtube-версію цієї статті можна прослухати тут: