Передісторія перша. Приплив здалеку – одружуйся!
600-й рік до нашої ери. Води Середземного моря долають кілька грецьких пентеконтер. Це команда відчайдухів, іонійців з малоазійського полісу Фокея, яких очолює ватажок на ім’я Протіс. Їхні судна тримають курс далеко на захід — ці люди назавжди залишили батьківщину і все своє попереднє життя. Їх веде надія на щасливе майбутнє в абсолютно невідомих краях, а також щирі запевнення одного з членів команди, такої собі “живої карти”.
Це “бувалий” мореплавець, якого декілька років тому нелегка торговельна доля вже заносила туди, до далеких західних берегів. Туди, де закінчується Італія, де узбережжя обсіли лігури, люди трохи собі на умі. І де начебто не помітна активність конкурентів, тобто фінікійців. А значить є ще трохи вільних місць під нове поселення!
Зробивши зупинку в тоді ще відносно молодому Римі, переживши там неминучий симпозіум та отримавши від тамтешніх жителів, своїх давніх торговельних партнерів, трохи різних припасів, мореплавці продовжують свою подорож на захід. Після довгих пошуків вони нарешті кидають якір у зручній бухті біля приморської низини, яку з усіх боків оточують далекі високі пагорби. На перший, та й на другий погляд — ніби то непогане місце. Тим більше що той всезнайко з досвідом попередніх мандрівок стверджує, що отам західніше, вже зовсім недалеко — устя Родану, річки, що веде далеко вглиб материка. І це обіцяє певні торговельні перспективи. Отже, жити тут можна.
Не встигають фокейці висадитися на берег, як перед ними з’являється місцевий володар на ім’я Нан: чи то вождь, чи то король племені сегобригів. Він радісно повідомляє, що “вам, дорогі чужоземці, страшенно пощастило: саме сьогодні моя донька Гіптіс, згідно з нашою давньою традицією, обиратиме собі чоловіка”. Далі він запрошує прибульців на локальний племінний симпозіум, і це запрошення фокейці радо приймають.
Не важко здогадатися, що на тому симпозіумі стається такий необхідний для вдалого розвитку подальшого сюжету конфуз. Гіптіс, донька місцевого володаря, чи то від зайвого хвилювання переплутує хто саме в цьому натовпі небритих мужиків є заздалегідь погодженим з батечком женихом, чи то піддавшись типовому кінематографічному “коханню з першого погляду” до першого статусного заморського пройдисвіта, подає ритуальну чашу з вином саме Протісу.
І це означає, що Протіса тепер обрано нареченим місцевої принцеси. А значить, буде весілля! І буде домовленість з володарем Наном про побудову грецького поселення тут, біля моря, і про встановлення взаємовигідних відносин з місцевим племенем, що відноситься чи все ще до лігурів, чи до тих… як ви кажете… кельтів?
В основі цієї історії, звісно, лежить легенда, яка розповідає про заснування фокейської колонії Массалія приблизно в 600-му році до н.е. Цей варіант легенди записав уже в 1-му столітті до н.е., в часи Римської республіки, Гней Помпей Трог. Разом з тим, існують свідчення, що і Арістотель описував подібну, але власну версію такої легенди в своїй “Массаліотській політії”. Твір цей до нас не дійшов взагалі, а дійшли лише згадки про нього. В той час як уривки з творів Трога, за посередництвом Марка Юніана Юстина, римського історика 1-го століття нашої ери, ми все ж можемо прочитати.
Трог, який за походженням сам був галлом, трохи перебільшує для цієї історії значення Риму епохи правління династії Тарквініїв. Тим не менш, головне, що можна винести з його оповіді: заснування Массалії, найвірогідніше, починалося з якоїсь угоди з місцевим племенем. Це могло гарантувати колоністам безпеку та перспективи на найближче майбутнє. Не виключено, що угоду таки було закріплено “політичним” шлюбом.
Передісторія друга. Австрієць скаже: “Ви слов’яни!”
Австрійська імперія Габсбургів, місто Грац, 1853 рік. У місцевому музеї Joanneum вперше виставляється візок, зібраний з окремих “деталей”, випадково знайдений у 1851 році на полі біля Стретвега. Його призначення ніхто не може до кінця зрозуміти, і для простоти його вважають культовим. У середовищі Історичного товариства Штирії, якому наразі передано цей візок, палає вогнище жорсткої дискусії на тему: хто все-таки зробив цей візок, кельти чи слов’яни? Обидві етнічні групи вважаються тодішніми австрійськими науковцями достатньо давніми і достатньо “екзотичними”, щоб претендувати на роль носіїв дивного, незрозумілого культу. Адже тільки послідовники якогось давнього культу, де поклоняються своїй великій богині (яку, схоже, уособлює центральна та найбільша жіноча фігурка на тому візку), могли створити такий загалом чудернацький предмет.
Якщо давніх слов’ян до цієї історії “приклеїли”, скоріше за все, через гіпертрофовано “романтично-варварський” імідж, який вони могли мати в ті часи в центральноєвропейських інтелектуальних колах, та банальне невміння вірно датувати археологічні знахідкиЦе ми зараз добре знаємо, що між часом, коли візок було “поховано” в кургані під Фалькенбергом (пагорб над Стреттвеггом, біля Юденбургу) та появою в Східних Альпах людей, яких можна ідентифікувати як перших слов’ян насправді минуло років так приблизно 1100-1200. Але в реаліях 1850-х років це було неочевидно навіть багатьом дуже освіченим людям., то “кельтська” гіпотеза, як показали подальший розвиток історичної науки та споріднених дисциплін, в якійсь мірі все ж мала сенс. В середині 19 століття серед істориків Австрійської імперії вже було добре розуміння, що кельти – це дуже давній народ, коріння якого сягає протоісторичних часів. Але це все-таки народ “наш, місцевий”.
Передісторія третя. Користь від “археологічної лихоманки”.
Перенесемося тепер на більш ніж два тисячоліття пізніше. А конкретно до Швейцарії, в якій зима 1853/1854 років видається дещо особливою. Як то кажуть, подібного не пам’ятають навіть старожили: в Цюріхському озері сильно знижується рівень води. Внаслідок цього над гладиною озера біля містечка Meilen починають бути видні якісь дуже давні палі, що стирчать з дна. Спочатку ними цікавляться лише місцеві школярі: вони досліджують ще донедавна підводну дивину і зауважують, що там поруч під водою видно ще якісь предмети – вироби з каменю, кісток, рогів, а також рештки взагалі дерев’яного незрозуміло чого.
Новина про ці знахідки швидко йде далі логічним у такому випадку ланцюжком: через місцевого вчителя Йогана Еппля до Фердинанда Келлера, засновника Товариства Антикварів у Цюріху. Останній одразу розуміє: скоріш за все йдеться про залишки доісторичного поселення, і невдовзі починається череда інтенсивних досліджень. Вже в травні 1854 року знаходять залишки схожого поселення на Женевському озері. І дуже скоро до дослідників приходить розуміння, що в часи Енеоліту та Бронзової доби існувала ціла система надводних поселень на палях, вони стояли над майже кожним приальпійським озером.
Невдовзі в країні починається натуральна “археологічна лихоманка”. Заради пошуків прадавніх “коліщарських” поселень дослідники навіть занурюються під воду в перших примітивних водолазних костюмах. До пошуків підключаються всі бажаючі: і місцеві жителі, і зацікавлені туристи. На невеликих глибинах дно озер намагаються просто “прочісувати” баграми та риболовними сачками.
За нашими сучасними стандартами, практично вся археологія в ті часи більше скидалася на “чорну”, і далеко не все зі знайденого потрапляло до рук науковців. Тож не дивно, що чутки про новий “клондайк” різної старовини швидко поширилися Європою. І різноманітні антиквари та колекціонери, які теж тягнулися зі своїми особистими інтересами до озер Швейцарії, наймаючи місцевих рибалок заради пошуків, часом таки досягали свого, і пошукова “лихоманка” лише підживлювалася звістками про нові знахідки.
В листопаді 1857 року рибалка Ганс Копп за дорученням свого “роботодавця”, колекціонера Колонеля Фрідріха Шваба, вирушає в невелике плавання озером Neuchâtel, щоб дослідити місце, де вже були відкриті залишки чергового доісторичного поселення на палях.
На початку плавання, неподалік від селища La Tène, увагу Ганса привертає якась незвичайна формація в воді на невеликій глибині, менше ніж метр. Він вирішує розпочати свою “риболовлю” на цьому місці, маючи з собою все необхідне обладнання. Буквально за годину в його човні вже лежать 14 мечів, 8 наконечників для списів та декілька інших старовинних предметів. Все залізне. Жодної міді чи бронзи, жодного каменю чи виробів з кісток. Це щось зовсім нове, незвичне, очевидно, що не має жодного стосунку до “коліщарських” поселень 3-го тисячоліття до н.е.
Перед колекціонером Швабом, який отримує ці знахідки від Ганса, постає питання: який зиск з цього можна отримати? Поки що не зрозуміло, кому могла належати ця зброя та інші предмети, наскільки вони старі? Він пише листа до вже знайомого нам Фердинанда Келлера з Цюріха. Однак Келлер відмовляється від можливої співпраці з Колонелем Швабом, адже його цікавлять лише прадавні поселення на палях, про які він уже опублікував декілька статей. Жодна залізна зброя, яка, скоріш за все, є римською або навіть алеманською з часів Великого переселення народів, його не цікавить. Ні, це все нудно, нецікаво, не сенсаційно.
Здавалося би, ситуація заходить у глухий кут: нікому не цікаве те давнє залізяччя, підняте з дна озера. Але тут на сцену виходить щаслива доля, за допомогою звичайних особистих зв’язків “низового рівня”, яка виводить пана Шваба на людину, що стає уособленням нової надії. Виявляється, рибалка Ганс Кнопп має сестру на ім’я Марія, яка працює поварихою у такого собі Едуарда Дезора, геолога та палеонтолога, який саме в той час проживає в Невшателі та займається своїми дослідженнями в районі ближніх гір JuraСаме від цього гірського масиву, відомого ще з римських часів як Iura, і походить назва Юрського (Jurassic) періоду в історії Землі. Назву цю палеонтологи використовують починаючи від 1829 року.
Саму концепцію Юрського періоду, та перші варіанти його розбиття на окремі фази дослідники пропрацювали ще до Едуарда Дезора. Його же в цій історії цікавили скоріше дослідження викопних Юрських голошкірих, та заодно ще й гірські льодовики.. Дізнавшись про “залізні” знахідки, геолог-палеонтолог починає цікавитися тими залізними артефактами. І невдовзі у рибалки Ганса з’являється додатковий “замовник”, який придумує йому більше пошукової роботи на озері.
Мине ще 8 років, поки не вийде публікація Едуарда Дезора про його власне бачення періоду Залізної доби, підкріплена знахідками, зробленими в озері Neuchâtel біля La Tène. Пан Дезор далі стане одним з фундаторів Congrès international d’anthropologie et d’archéologie préhistoriques (Міжнародний Конгрес з питань доісторичної антропології та археології), і перші збори цієї організації відбудуться в 1866 році саме в місті Neuchâtel біля однойменного озера, під час яких Дезор наполягатиме, що Залізна доба в Європі мала два чітко виражених періоди.
Роком пізніше, на Всесвітній виставці в Парижі, Колонель Шваб презентуватиме знайдені залізні артефакти як частину своєї колекції, і її побачать учасники зборів дослідників Праісторії, яка відбуватиметься в той самий час, в тому самому місті. І, кінець кінцем, в 1874 році в Стокгольмі, на чергових зборах вищезгаданого Конгресу, буде остаточно затверджено цілком сучасне бачення Центрально-європейської Залізної доби – розподіл на період Гальштатської культури та період культури La Tène (українська форма – Латенська культура).
Дунай на крайньому заході Європи
Як ми пам’ятаємо, про саму назву народу Κελτοί/Keltoí нам вперше повідомив Гекатей Мілетський наприкінці 6-го століття до н.е.: в уривках його періплу, переписаних Стефаном Візантійським, Narbo (сучасний Нарбонн) називається торжищем і кельтським містом, Массалія – лігурійським містом та колонією фокейців, що розташована поблизу так званої Кельтики. Тут же згадується ще одне кельтське місто Nyrax, місцезнаходження якого для нас досі залишається загадкою.
Отже, найдавніші згадки про кельтів здебільшого стосуються земель, які ми зараз знаємо як середземноморське узбережжя Франції. А далі естафету перебирає Геродот, який у 430-х роках до н.е. розповідає нам про витоки Дунаю: мовляв, ця річка бере початок у землях кельтів, які разом з кінетами є найзахіднішим народом Європи, і що далі вона протікає через цілу Європу та завершує свою течію біля кордонів Скіфії.
Зі Скіфією у Геродота все було добре: він чудово уявляв, де вона знаходиться, окреслював її кордони і достеменно знав, де Істрос, тобто Дунай, впадає в Чорне море. Але з кельтами у нього вийшло трохи дивно. Бо якщо йому довіряти повністю, то виходить, що течія Дунаю починається майже в Іберії (тобто, в сучасній Іспанії). Адже саме там інші античні джерела розміщували племена кінетів, а сам “батько історії” ще й підкидає дров у вогонь, згадуючи загадкове місто Pyrēnē, яке знаходиться біля витоку великої річки.
Насправді важко пов’язати це місто, згадане Геродотом, з якимось конкретним поселенням “біля витоків Дунаю”, що могло існувати у 5-му столітті до н.е., і про яке ми зараз знаємо. Спроби тим не менш відбуваються, і про це буде сказано трохи нижче.
А зараз пропоную задуматися над іншою загадкою: назва міста — Pyrēnē — якось підозріло нагадує гори Піренеї, та, власне, і той півострів, який ми зараз називаємо Піренейським. З якихось причин Геродоту сильно хотілося зв’язати це все воєдино: витоки Дунаю, племена загадкових кельтів та найзахіднішу частину Європи, тобто Піренейський півострів, або Іберію, як цей півострів називали в античні часи.
Чи було в цьому короткому повідомленні “зашифроване” якесь об’єктивне знання, чи навпаки брак знання, перемішаний з непевними чутками з західних земель — нам зараз важко судити. Але, за великим рахунком, Геродот парадоксально мав рацію! І щоб правильно зрозуміти суть його повідомлення, треба спочатку уважніше придивитися до Массалії, з легендою про заснування якої ми з вами вже ознайомилися вище.
Майже імперія, майже колоніальна
Массалія була першою грецькою колонією, заснованою на середземноморському узбережжі майбутньої Галлії. Звісно, пізніше вона стала далеко не єдиною такою. Багато нових колоній та емпоріумів (торжищ, факторій) на тому узбережжі або неподалік від нього заснували самі массаліоти після того, як добре закріпилися на новому місці, відчули силу й можливості розширювати зону власного впливу.
Варто перерахувати лише декілька добре знайомих нам сучасних міст: французькі Ніцца, Антіб, Сан-Тропе, Авіньон; іспанські Аліканте і Валенсія, і столиця окремого князівства Монако — все це своїми коренями сягає поселень, які виникали протягом 6-4 століть до н.е. завдяки підприємливості жителів Массалії.
Першість Массалії в регіоні визнавалася не тільки через давність її заснування, а ще й багато в чому завдяки вдалій локації: знаходилася вона неподалік від місця впадіння річки Рони (Родан, як її називали в античні часи) в Середземне море. Роною можна було запливти далеко вглиб материка, і потрапити аж до самого Женевського озера. А це вже зовсім інший світ, це землі, що лежать на північний захід від Альпів. Саме там, де в 7-6 століттях до н.е. існували численні поселення доволі розвинених та достатньо заможних західно-гальштатських спільнот.
Десь там, біля “кельтських озер”, землями, де всюди відчутний сморід від догоряючого Фаетона, де береги річок вкриті бурштиновими сльозами дів Геліад, — саме там блукали Аргонавти в поемі Аполлонія Родоського, покинувши Адріатичне море і попливши проти півночі Еріданом. Звісно, назад до Середземного моря вони поверталися Роданом. Проаналізувавши всі ті міфічні блукання, не важко прийти до висновків, що як мінімум з часів Бронзової доби річка Родан, вона ж Рона, була однією з ланок в торговельних шляхах, що вели з середземноморських берегів до земель за Альпами, а звідти й далі, аж до Північного моря.
Не дивно, що з виникненням Массалії та зі зростанням інших грецьких полісів та емпоріумів, торговельний шлях вздовж Рони, з подальшим його відгалуженням вздовж річки Сони, як то кажуть, заграв новими барвами. Ціле 6-те століття до н.е. контакти між массаліотами та жителями внутрішніх областей Галлії, тими самими “кельтами” Гекатея Мілетського, тільки поглиблюються.
В Західних Альпах, на верхньому та середньому Рейні, в землях довкола річок Мозель та Марна, на теренах сучасних Франконії та Баварії, тамтешні спільноти швидко звикають до імпорту престижних грецьких товарів з Массалії, а також з інших споріднених портових міст. Разом з грецькими, до “варварів” йдуть вироби з інших регіонів: з Фракії та навіть з Леванту. Але все це спочатку мусить примандрувати морем до порту Массалії: весь той посуд, прикраси, різні корисні та просто гарні вироби з бронзи й заліза, і, куди ж без цього, вино в амфорахСаме завдячуючи грекам-массаліотам весь той величезний конгломерат племен, віддалених від моря, починає по-справжньому цінувати смак вина.. Разом з товарами мандрують міфи, легенди, останні новини з морських берегів та просто побрехеньки, розказані під те привезене вино.
Цей товарний та інформаційний вал розподіляється врешті-решт на десятки, якщо не сотні “потоків”, які сягають практично кожного великого та малого селища Центрально-Західної Європи, де мешкають люди, що утворюють такі різні спільноти Західно-гальштатського кола. І які тоді проживають свої, можливо, найкращі, найбільш “ситі” та все ще відносно мирні часи.
Всі ті грецькі впливи, а також налагодження торговельних контактів з етрусками і венетами (здавна відомі проходи через альпійські перевали тут стали в нагоді), допомагають популяризації багатьох середземноморських мистецьких мотивів в землях, що лежать на північ від Альп. Проте цікаво, що “заальпійські” митці та ремісники, хоч і надихаються усіма цими грецькими, етруськими та венетськими художніми прийомами, не намагаються сліпо копіювати побачене. Вони експериментують та синтезують все те гарне “привозне” зі своїм, автентичним, закладаючи тим самим одну з основ для нової, небаченої досі матеріальної культури.
Ця культура вже в 5-му столітті до н.е. “вибухне” іноваціями в металообробці та зброярстві, інтенсивніше використовуватиметься залізо. З’являться перші скульптури військових ватажків, стануть більш звичними золоті жіночі шийні обручі, а в оформленні різноманітних ножен, поясних гачків і так далі буде більше “звіриних” орнаментів та зображень грифонів.
Замість старого доброго гальштатського чотириколісних возу все частіше з’являтиметься двоколісна колісниця, візник якої неминуче ловитиме на собі заздрісні погляди соплемінників, та з якої зручніше буде атакувати ворогів в битвах (якщо тільки місцевість дозволятиме). І невдовзі, за цими змінами в матеріальній культурі гальштатських спільнот, прийде час неминучих суспільних та політичних зсувів, з подальшими міграційними наслідками.
Нова політика за спиною нової культури
Насправді, між дослідниками досі немає одностайної думки щодо того, які саме зміни в середовищі гальштатських спільнот призвели до виходу на історичну арену тих самих “класичних” кельтів, які пізніше принесуть стільки незручностей жителям середземноморських держав: войовничих експансіоністів, сварливих, не завжди тверезих, але по-своєму “чистих”, не зіпсованих греко-римською цивілізацією “благородних” варварів.
Галлів, як їх потім називатимуть римляни, або галатів (Γαλαταί), як їх називатимуть ті ж самі греки вже в 3-му столітті до н.е. Існують різні теорії щодо походження самої назви “кельти”: чи була це самоназва якогось кола племен, ближніх сусідів Массалії, чи це назва, привнесена кимось ззовні, чи може назва якогось ширшого міжплемінного політичного об’єднання, яке не залишило своїх слідів в писемних джерелах.
Немає одностайності і у визначенні, де ж знаходилася “прабатьківщина” кельтських мов: чи справді вона була десь між Бургундією та Баварією, чи можливо західніше, біля берегів Атлантики. А може якась “прамова”, предок всіх кельтських мов, вже була у вжитку на широких просторах Центральної Європи ще в часи розповсюдження культури Полів поховальних урн?
Для більшості дослідників все ж є очевидним: корені кельтської ідентичності варто шукати десь в гальштатських спільнотах, і скоріше в західних. Бо саме на їхніх землях перетиналися шляхи розповсюдження інновацій як суспільних, культурних так і в сфері товарного виробництва.
Перше, що кидається в очі: після 600 року до н.е. в гальштатських суспільствах з’являється більше жінок з високим статусом. Ця тенденція поширюється як зі сходу сучасної Франції, так і з центру сучасної Австрії, тобто звідти, де знаходилися знамениті солекопальні Гальштату. Другий чинник, вже описаний вище: разом з престижними товарами з Італії та з грецьких колоній на кшталт Массалії поширюються культурні впливи Середземномор’я. За подібними суспільними змінами та поширенням нових ідей завжди настає час змін політичних.
А перед тим як ці зміни відбудуться, варто зупинити наш погляд на одному цікавому поселенні Центральній Європі – в 6-му столітті до н.е., коли воно переживає свої найкращі часи, його сміливо можна вважати найбільшим в тій частині континенту.
Правильніше було би назвати це комплексом поселень, які разом утворюють фактично ціле місто: в центрі височить укріплена “двотерасна” цитадель 5-метровими оборонними валами. Над валами здіймаються стіни та башти, до цитаделі ведуть монументальні ворота, збудовані з цегли, до яких в свою чергу веде дерев’яний міст, перекинутий через рів. А нижче під пагорбом видно численні житлові квартали.
Це безсумнівно виглядає як центр влади, одне з місць концентрації заможних “князівських” еліт: туди прямує багато середземноморських товарів, і там добре відчувається культурний та технологічний вплив еллінського і етруського світів. Залишки цього комплексу сьогодні широко відомі як городище Heuneburg: воно розташоване на півдні Німеччини, у землі Баден-Вюртемберг. Під городищем протікає неширока в тих місцях річка Дунай, витоки якої знаходяться сотнею кілометрів західніше.
Деякі дослідники схильні вважати, що це саме те місто Pyrēnē, про яке згадував Геродот. Принаймні, співпадає географія (адже витоки Дунаю дійсно неподалік), і загалом це поселення — просто найкращий, найбільш очевидний кандидат на роль “столиці” групи племен, яких давні греки називали Keltoí. Щоправда, це припущення не пояснює підозрілу “піренейську” назву містаНе виключено, що реальність є простішою, ніж ми можемо думати. Давньогрецьке πυρρός (pyrrhos) означає “червоне”. А від чогось червоного, в залежності від контексту, потенційно може походити хоч назва міста, хоч назва гір, хоч назва якоїсь землі, території і т.п., і стосуватися це може абсолютно різних, не пов’язаних між собою місць.
Тим не менш, нам добре відомо, що перші етнічні кельтські групи (але такі, які до генезису Латенської культури взагалі не мали жодного стосунку) присутні на заході Піренейського півострова вже в 6-му столітті до н.е., проте тут можуть бути свої, доволі цікаві, теорії (на яких варто буде зупинитися пізніше в окремих матеріалах).
Але яким би потужним та впливовим не було тодішнє місто Хойнебург, ймовірне Pyrēnē, з наближенням 5-го століття до н.е. воно почало втрачати своє значення. Приблизно в 540-530-х роках до н.е. місто горить у великій пожежі, після якої воно невдовзі відбудовується і, здається, знову процвітає. Тільки навколо нього вже немає поселень зовнішнього периметру, а в нижньому місті щільність забудови зростає: цегляні стіни з воротами на цитаделі назавжди залишаються в минулому, а замість них видно старі добрі земляні вали з дерев’яними надбудовами.
Звісно, виникає спокуса припустити, що пожежа та подальша перебудова поселення могли бути наслідком якоїсь внутрішньої колотнечі—до неї могло тамтешнє суспільство підбурити партія таких собі “традиціоналістів”, яким не подобалася вся та повзуча еллінізація з етрускізацією. Або, що найвірогідніше, це могло бути своєрідним відголоском
конфліктів навколо Корсики та СардиніїЦі конфлікти, у свою чергу, були наслідком політики персидської імперії Ахеменідів стосовно підкорених нею грецьких полісів західного узбережжя Анатолії. Не всім подобалося жити під владою персидських царів, тому фокейці та жителі інших міст пробували шукати кращої долі в далеких західних колоніях. Кількість грецьких шукачів більш спокійного життя в 6-му столітті до н.е. у Західному Середземномор’ї стрімко зростала, що змушувало в першу чергу карфагенян хвилюватися—адже вони вже давно вважали середземноморські узбережжя сучасних Іспанії та Франції, Корсику та Сардинію зоною власних економічних інтересів.
Вершиною неминучого протистояння між фокейцями, чия кількість стрімко зростала, та етрусько-карфагенським альянсом стала битва при Алалії, що відбулася приблизно в 535 році до н.е. біля берегів Корсики. Формально фокейці у ній перемогли, але все одно змушені були відмовитися від спроб колонізувати Корсику та Сардинію., що саме в той час розпалилися між етрусками й карфагенянами з одного боку, та грецькими колоністами з іншого…
Різні припущення можливі. Але поки що археологія бачить з одного боку зростання кількості грецької кераміки саме в Хойнебурзі у період відродження міста. В той час як гальштатські спільноти сучасних Бургундії та Шампані показують торговельну, а можливо й політичну переорієнтацію на Етрурію.
Минає ще півстоліття, і цитадель та нижнє місто Хойнебурга покидають люди. Схожі зміни відбуваються в той же час, тобто в середині 5-го століття до н.е., і в інших подібних поселеннях на теренах сучасної Бургундії. А в той самий час, на більш північних землях (на річках Марна і Мозель, а також в Богемії), активно зростають нові “майже міста”. В культурі тамтешніх спільнот простежується деяке повернення до “маскулінності”, і саме там все частіше з’являються згадані вище колісниці. Залишки одного з таких нових “центрів влади” сьогодні відомі як городище Glauberg, розташоване трохи північно-східніше від сучасного Франкфурта.
Як і багато подібних поселень, воно існувало починаючи з часів пізньої Бронзової доби. Проте протягом цілих століть нічим особливо і не виділялося поміж багатьох подібних. А після 500-го року до н.е. в ньому починаються зміни: стають більш “багатими” поховання місцевої вождівської еліти, налагоджуються більш тісні зв’язки з етрусками. В 5-му столітті до н.е. в поселенні також палає грандіозна пожежа, після якої воно швидко відбудовується і починає активно зростати, відгороджуючись від світу міцнішими, ніж раніше, оборонними валами.
Ці два приклади, Хойнебург та Глауберг, добре ілюструють “перетікання” центрів влади від тих, які можна було би назвати “пізніми гальштатськими” (Хойнебург) до тих, які починають виглядати скоріше як “ранні латенські” (Глауберг). Що означає формування тих спільнот, які вже сміливо можна назвати кельтськими – відбувається це саме протягом 5-го століття до н.е. Як ми бачимо, ці процеси йдуть дуже непросто: з “перетягуванням” впливу між греками та етрусками, з невизначеністю що ж ефективніше: влада авторитетних жінок чи таки маскулінних чоловіків, і скоріш за все просто з боротьбою різних угруповань, які всього лише переслідували свої короткострокові, нам зовсім невідомі, інтереси. А далі розпочнуться такі події, які можна відстежувати вже не тільки археологічно – про них є згадки в творах грецьких та римських авторів.
Заальпійці нібито вирушають на південь
Тіт Лівій, римський історик 1-го століття до н.е., в останні роки того самого століття завершив свою монументальну працю “Ab Urbe Condita”, тобто “Історія від заснування міста”. Це була одна з тих “офіційних” версій римської історії, де в хронологічному порядку викладалося життя “римського народу”, починаючи від легендарної дати заснування міста Рим в 753 році до н.е. і до 9 року до н.е. Були в тій праці і деякі свідчення про переселення та воєнні походи галлів – тих самих кельтських племен, з якими римлянам довелося безпосередньо стикатися.
За Лівієм, якщо дивитися з Риму, то десь там далеко на півночі, за Альпами історія кельтської активності починається з абсолютно легендарних подій. Мовляв, в Галлії за часів тамтешнього царя Амбігата настала благодатна пора процвітання та небачених врожаїв. Люди же від такого щастя якось швидко та сильно розплодилися. І щоби попередити можливу кризу перенаселення і виснаження родючих земель, Амбігат повеліває своїм синам Белловесу та Сеговесу брати з собою якомога більше людей, і йти з ними світ за очі: кожен в свій бік в пошуках місць для нових поселень. Йти кудись туди, куди вкажуть боги.
Боги вказують Сеговезу та всім, хто бажає йти за ним, напрямок на Герцинський ліс. Де знаходиться цей ліс ми й зараз не знаємо. Але існують припущення, що мусив він бути десь на схід від Верхнього та Середнього Рейну, від витоків Дунаю, тобто від гіпотетичного початкового ареалу того великого кельтського розселення. А це значить, що шукати той Герцинський ліс, скоріш за все, треба десь в Богемії.
А Белловеса та його групи переселенців боги спрямували на південь, до Італії. І пішли з ним туди цілі племена бітурігів, авернів, сенонів, едуїв, амбаррів, карнутів та аулерків. Пішли шукати зручних проходів через Альпійські гори, якими вони досі були відгороджені від тих більш приємних для життя земель.
Допомігши по ходу справи жителям Массалії, яка потерпає від агресії племені саліїв, всі ці племена, які веде Белловес, переходять Альпи через перевали Taurini, входять в долину Douro, і там в битві перемагають етрусків “неподалік від Ticinus”. Далі вони дізнаються, що потрапили в країну інсубрівІнсубри – племя, яке справді проживало в околицях сучасного Мілану та озер Maggiore і Como. Мали скоріш за все змішане кельтсько-лігурійське походження, але на момент “легендарної” міграції кельтів, описаної Лівієм, мусили би бути досить давніми автохтонами на тій території. Вони належали до групи племен, які в наш час асоціюються з так званою культурою Golasecca, що починає розвиватися на північному заході сучасної Італії ще в 9-му столітті до н.е.
Тим не менш, цікавий факт: писемні пам’ятки 5-го століття до н.е., які залишилися після інсубрів (а це переважно фрагменти кераміки з дуже короткими написами) говорять нам про те, що їхня мова все ж скоріш кельтська. Не можна виключати, що описане Лівієм є всього-на-всього лиш відголосками більш ранньої міграції саме “кельтомовних” груп, однієї з двох складових майбутнього, вже італійського племені інсубрів., і вирішують прямо тут заснувати місто Mediolanum. За Лівієм, відбувається це грандіозне переселення в часи правління Луція Тарквінія Пріска, римського царя, який правив в кінці 7-го – на початку 6-го століть до н.е.
Здавалося би, ось воно, писемне джерело, яке оповідає про той самий початок великих змін по обидві боки Альпів. Джерело, якому точно можна довіряти, в якому і назви зустрічаються достатньо знайомі. Наприклад, перевали Taurini нібито натякають на відоме нам з античних джерел плем’я з точно таким же іменем (завдячуючи яким, пізніше з’явилося місто Турін), далі на схід від сучасного Туріну протікає річка Ticino, ще трохи східніше від якої знаходиться всім відомий Мілан, “нащадок” античного міста Медіоланум. Топоніміка та вірогідний маршрут переселення, якщо його прокласти на карті, з розповіддю Лівія корелюються ідеально. От тільки є проблема: археологія наразі не підтверджує жодних великих міграцій з-за північних схилів Альп в ті часи. На межі 7 та 6 століть до н.е. можна говорити лише про міграції доволі невеликих груп до тієї “країни інсубрів”. Такі собі, “пробні” переселення.
Заальпійці дійсно вирушають на південь
Насправді, Лівій помилився лише на якихось 200 років. Великий міграційний рух кельтських племен, підтверджений археологічно та багатьма античними істориками, розпочався близько 400 року до н.е. Це сталося лише після того, як великі поселення за Альпами та в Галлії, стародавні “столиці” гальштатських вождівств, були остаточно закинуті; після зміни еліт; після того, як виросли нові покоління з новими амбітними вождями, які згуртували навколо себе ватаги відчайдушних і бажаючих завоювати більш комфортні для проживання землі.
Кельтські бойові загони, за якими йшли цілі племена, вторглися в Італію трьома основними шляхами: західним, вказаним Лівієм; центральним, ймовірно стародавнім “бурштиновим” маршрутом через перевал Бреннер; та східним, можливо, через долину Драви у сучасній Каринтії, обходячи Юлійські Альпи з заходу. Рухалися племена боїв, сенонів, ценоманів, раніше згадані Лівієм.
Інсубри, яких можна вважати частковими нащадками першої, невеликої хвилі переселенців, вже посідають землі навколо озер Комо та Маджоре. Згодом, описуючи події другої половини 3-го століття до н.е., Полібій вважає їх одним з найбільших кельтських племен Італії.
У 396 році до н.е. новоприбулі кельти захоплюють і руйнують “надзвичайно багатий” етруський форпост Мельпум, який знаходиться недалеко від Медіолануму. Останній вже деякий час вважається кельтським, адже був заснований як Medhelanon інсубрами близько 580 року до н.е.
Заальпійські завойовники активно і швидко “маркують територію”: міста як Tridentum (сучасне Тренто), Brixia (сучасна Брешія) і Bergomum (сучасне Бергамо) стають відомими як поселення новоприбулих кельтів. Хоча немає повної впевненості, що саме вони заснували ці міста; можливо, завойовники лише захопили владу в уже існуючих поселеннях. Тим не менш, протягом наступних століть ці поселення вважатимуться абсолютно кельтськими.
Бої, одне з найбільш “розпіарених” кельтських племен, яке увійшло до Італії через перевал Бреннер або з боку Каринтії, витісняють етрусків на південь від річки Пад, тобто По, змушуючи їх відступити в Апеннінські гори. Ці люди на деякий час оселяються на плодючій рівнині між їхніми ж поселеннями Mutina (сучасна Модена) і Felsina (яка стане Bononia, відомою зараз як Болонья), Адріатичним морем та низов’ям По. В тій місцевості їм не доводиться довго перебувати самим, адже незабаром сюди приходять сенони, які осідають південніше вздовж морського узбережжя, де зараз ми бачимо міста Равенна та Ріміні.
Через просування сенонів на південь у 391 році до н.е. розгортається конфлікт навколо етруського міста Clevsin, або Клузій. Це вже сучасна Тоскана, по інший бік Апеннінів. У той рік інтереси сенонів сягають аж настільки далеко.
Клузіанці розраховують на Рим, який нещодавно захопив етруське місто Веї, в той час як римляни спочатку вагаються кого підтримати: новоприбулих сенонів чи етрусків з Клузія, які нещодавно заплющили очі на завоювання Веї. Починаються тристоронні перемовини, які призводять до того, що римські та кельтські посланці пристрасно сваряться через питання що робити з тим містом Клузій. І від тих бурхливих емоцій розпалюється вогонь справжньої війни.
Сенони кидають клич по сусідніх кельтських племенах, і невдовзі отримують підкріплення у вигляді потужних військових загонів, що приходять з-за річки По. Об’єднана кельтська армада, “коні й люди якої покривають собою землю”, починає свій галасливий рух в бік Риму. В 388 році до н.е. кельти, яких веде самовпевнений ватажок Brennos, або Бренній, громлять військо римлян на річці Allia, і надвечір того ж самого дня підступають до Риму.
Наступного дня нападники займають ціле місто, і тільки Капітолійський пагорб тримає свою останню оборону. Якийсь час в місті йдуть суцільні грабунки, кельти приймають декілька спроб атакувати Капітолій, які завершуються невдачею. І саме в ті дні, вірніше в одну з ночей, стається той самий, всім добре відомий випадок з гусями, які починають страшенно гелготати, коли кельтське воїнство пробує по-тихому просочитися до укріпленого Капітолію.
Зрештою, кельти після багатьох невдалих спроб захопити Капітолійський пагорб втомлюються займатися його облогою та різними безчинствами в захопленій ними частині міста. Починаються перемовини про зняття облоги в обмін на викуп, і нападники сторговуються з римлянами на цілій тисячі фунтів золота. Саме під час зважування того викупу стається та друга хрестоматійна історія, коли Бренній зі словами “Горе переможеним!” кидає свій меч на чашу вагів, змушуючи римлян додати ще золота.
Отримавши свій викуп, нападники кінець кінцем залишають Рим та Лацій і відступають назад за Апенніни до своїх поселень. Проте спорадичні набіги кельтів на Етрурію, Умбрію та Лацій продовжуватимуться ще десятиліттями. Після цього нападу в 388 році до н.е. римське суспільство отримує серйозну моральну травму, наслідки якої на декілька століть визначатимуть напрямок римської політики щодо кельтських племен.
На початку 4-го століття до н.е. Північна Італія кардинально змінюється. Всі ті різноманітні спільноти людей, які протягом півтисячоліття формувалися спочатку під впливом культури Полів поховальних урн, потім під впливом культур прото-Вілланова та Вілланова і які пізніше увійшли в орбіту етруського світу, що розширився майже до Альпів, до земель інсубрів, всі вони тепер змушені змиритися з черговими невідворотними змінами, що настають внаслідок динамічних подій 390-380-х років до н.е.
Цілий регіон стрімголов поглинає абсолютно інша реальність: тепер майже всюди живуть суцільні кельти, від Адрії аж до Массалії. А хто досі не кельт, не біда, дорогі підкорені автохтони, ваші онуки вже точно вважатимуть себе ними. Таким чином, з надзвичайною швидкістю формується новий етнічний простір між Апеннінами та Альпами, який римляни в подальшому називатимуть Цизальпійською Галлією.
Східним Альпам приготуватися
В нашому Східно-альпійському Просторі, що до пори до часу стояв осторонь галасливих кельтських завоювань Італії, тим не менш відбувалися ті ж самі процеси, що і в західно-гальшатстьких спільнотах. І за давньою традицією, більш повільно і з певним відставанням від традиційно динамічних Західних Альпів та регіонів навколо витоків Дунаю та Рейна.
Ближче до середини 6-го століття до н.е., поховавши під курганами останніх своїх найвизначніших вождів, люди виселяються з пагорбу Burgstallkogel у Сульмталі, в сучасній австрійській Штирії. Приблизно в той самий час переривається історія вражаючого своїми оборонними валами залізнодобного поселення Poštela, що існувало перед тим на північних схилах Похор’я, на тих, які височать над південними околицями сучасного словенського Марібора. Поселення на пагорбі Ріфнік з настанням 5 століття до н.е. або сильно зменшується, або взагалі зникає. А перед тим як зникнути видно, що тамтешні люди остаточно прощаються з давньою традицією спалення покійників перед похованням.
Можливим причинам цих змін, що сталися саме на теренах сучасної Штирії, буде приділено трохи уваги в наступному матеріалі.
А тим часом у славетної Долєнської групи, ближче до 5-го століття до н.е., схоже, теж настають свої скрутні часи: їхній побут, інвентар та одяг стають суттєво біднішими. Тим не менш, ці люди все ще виробляють прекрасні ситули, і загалом живуть за старими гальштатськими традиціями. А поселення на тій же Магдаленській горі, про яке вже йшлося в попередніх матеріалах, у 5-му столітті до н.е. стає більш подібним до такої собі військової цитаделі. І є ознаки того, що в ньому також відбувається зміна правлячої еліти.
Мине ще ціле 5-те століття до н.е., настане 4-те, і тільки тоді ледве почнуть проявлятися перші, поки дуже дрібні ознаки проникнення нової латенської культури до Східно-альпійського регіону. З’являться перші натяки на початок “кельтизації”: вона відбуватиметься зовсім не так швидко, з масштабними переселеннями, як це було на півночі Італії, і у неї буде своя регіональна специфіка.
Ми з вами, безумовно, детально розглянемо цей процес. Але перед тим ми спочатку “пройдемо” дві інші, доволі важливі теми. Перша торкається вірогідного східного, а вірніше, скіфського фактору в історії останніх пари століть Гальштатської доби під Східними Альпами. З другою нам доведеться трохи повернутися назад в часі і проаналізувати деякі аспекти життя довкола Адріатичного моря в 7-6 століттях до н.е. Про все це буде в наступних матеріалах!
Замість постскриптуму: мораль для нашого часу
Нам, жителям “цивілізованих країн” 21-го століття, які досі перебувають в ілюзіях стосовно формального дотримання принципів “міжнародного права”, ефективності системи стримувань та противаг, а також сподівань на логіку “вони цього ніколи не зроблять, бо їм це не вигідно”, варто пам’ятати історію, що сталася на початку 4-го століття до н.е.
Коли велися перемовини між кельтами та римлянами про долю міста Клузій, римські посланці були здивовані кельтськими вимогами віддати їм ту частину земель, які давно та на цілком “законних підставах” належали клузіанцям. Вони запитали у кельтських переговорників, на якому праві грунтуються їхні вимоги та що саме привело їх до Етрурії. Отримавши гордовиту відповідь кельтів: “Ми знаємо лише право власної зброї, все мусить належати сильним,” вони усвідомили жорстокі реалії. Ці слова, в їх латинському оригіналі, як їх записав Тіт Лівій, і винесено в заголовок цієї статті.
Мораль тут проста: якщо ви бачите, що десь там, за горами-морями або в сусідній країні, маси людей охоплені духом нової експансії і говорять про наміри взяти щось ваше, то знайте: рано чи пізно вони прийдуть. Великі, потужні натовпи, сповнені такого завзяття, якого може не бути у вас, прийдуть незважаючи на ваші закони, правила чи мораль. Ваш затишний та позитивний світ стане перед непростим вибором: змиритися з неминучим і перестати бути собою, спробувати відкупитися, або ж боротися.
Список джерел:
- Periklis Deligiannis - Massalia.
- Barry Cunliffe - The Ancient Celts
- Michał N Faszcza - Livy and the Celts.
- Titus Livius - The History of Rome, Book 5.
- Otto-Herman Frey - A New Approach to Early Celtic Art
- Manuel Fernández-Götz - Heuneburg. First city north of the Alps - Current World Archaeology.
- D. Modl - The cult wagon of Strettweg: Icon of the Hallstatt period.
- Philip M. Freeman - The earliest Greek sources on the Celts.
- Rachel Pope - Re-approaching Celts: Origins, Society, and Social Change.
- Stone Age Village Pestenacker - Pile dwelling fever and pile dwelling romanticism.
- Patrick Sims-Williams - An Alternative to 'Celtic from the East' and 'Celtic from the West'.
- Геннадій Казакевич - Східні кельти: культури, ідентичності, історіографічні конструкції.
- Florian Mauthner - The emergence of Celtic culture in Styria.
- David K. Faux - A Genetic Signal of Central European Celtic Ancestry: Preliminary Research Concerning Y-Chromosomal Marker S28.
- Matija Črešnar, Manca Vinazza - Nove raziskave višinskih naselij na vzhodnih obronkih Pohorja in v severnih Slovenskih goricah.