Як далеко на захід запливла степова рибка?

Чи встигли кельти сказати світу щось про себе?

В попередньому матеріалі ми з вами підійшли до епохи, коли на теренах Центральної Європи про себе всерйоз заявляють кельти, коли з’являється Латенська культура. І далі у нас з вами може виникнути абсолютно закономірна цікавість: чи дійшли до нашого часу якісь питомо кельтські міфи, легенди, перекази? Які би могли краще розкрити нам власне кельтські погляди на оточуючий їх світ античних часів, та й на самих себе. Ми достатньо добре знаємо, якими кельтів бачили римляни та греки. Але ж ми хочемо повної об’єктивності й прагнемо дізнатися різні точки зору.

Спроби пошуків цих кельтських наративів однозначно заведуть нас на Британські острови. Бо на теренах континентальної Європи жодні кельтські перекази та історії не пережили ані півтисячоліття римського панування, ані буремної доби переселення народів, ані тим більше раннього середньовіччя з його Меровінгами й Каролінгами в Галлії, Лангобардським королівством в Італії та арабськими халіфатами в Іспанії.

Звісно, найбільш спокусливою тут виглядає Ірландія: країна, яка в сучасному світі має імідж такої собі “найбільш кельтської”. Хоча більшість сучасних ірландців не використовують свою старовинну гельську мову в повсякденному спілкуванні, в цій країні все ж старанно намагаються берегти кельтську історичну спадщину й активно просувати її через сучасну поп-культуру. Не сильно відстають у цьому сенсі від Ірландії також британські Уельс та Шотландія.

Отже, варто спробувати переглянути найдавніші писемні джерела, що описують традиції та, найголовніше, історію тих народів, які жили на Британських островах ще до приходу германців (англів та саксів, пізніше й скандинавських вікінгів), і навіть ще до появи там римлян.

Але навіть поверхове дослідження таких першоджерел швидко відкриє нам дещо інтригуюче… Дещо, що змусить нас з вами відкласти до кращих часів кельтську тему (ну, принаймні тему кельтів з Британських островів) і знову повернутися до відкритих питань з історії Центрально-Східної Європи. Питань, що стоять перед нами від часів, коли Гальштатські спільноти проходили пік свого розвитку, і коли континентом поповзли чутки про пересування нових народів. Десь там, далеко в степах на сході.

Ірландія приймає елліна та іудея. І скіфа теж.

Наприкінці 7-го століття – на початку 8-го століття нашої ери, в Британській Нортумбрії жив собі бенедиктинський чернець Беда Преподобний. Чернець він був не простий: залишив по собі багато різних рукописних праць – трохи теології, трохи просвітництва, трохи астрономії та навіть поезії. Займався Беда також і історією: найбільш помітним його твором у цій царині стала “Historia ecclesiastica gentis Anglorum”, тобто “Церковна історія народу англів”, яку він завершив близько 731 року.

Англи були далеко не кельтами. Це були германці, які переселилися до Британії лише в 5-му столітті. Та й історія християнської церкви на Британських островах – це не зовсім та тема, яка нас з вами зараз може зацікавити. Але на самому початку тієї довгої історії Беда оповідає наступне: колись давно зі Скіфії випливло декілька кораблів, на яких знаходилися предки народу піктів. Після довгих поневірянь морем їх прибило до берегів Ібернії (так латиняни називали Ірландію).

На кораблях тих мандрували самі лише чоловіки, які на ірландському березі вступили в перемовини з місцевим племенем скоттів (бо треба ж погодити зі старожилами місце для власного поселення). Скотти не дуже схвально поставилися до ідеї ділити Ібернію з прибульцями і тому дали їм добру пораду: а візьміть ви, чоловіча банда, курс трохи східніше. Тут, зовсім неподалік, є більший острів, така собі Британія, то й селіться собі там. А якщо раптом тамтешні розбишаки, які себе називають бриттами, вас зачіпатимуть, то кличте нас на допомогу – ми швиденько підскочимо і наваляємо тим бриттам всі разом!

І щоби рід скіфсько-піктський не загинув, відправили емпатичні скотти на поселення до Британії разом з прибульцями ще якусь кількість власних жінок. Тільки поставили скіфо-піктам одну умову: нащадки всіх ваших королів мусять визначатися не за чоловічою, а саме за жіночою лінією. Пікти погодилися на це, вийшли разом з тими жінками в море, і невдовзі зайняли найпівнічнішу частину Британії. Минув якийсь час, і самі скотти покинули свою Ібернію та в повному складі переселилися до північної частини Британії. Яка по тому почала називатися Scotland, тобто Шотландія.

Другою “знаковою” історією з Ірландії можна вважати “Lebor Gabála Érenn” (“Книга завоювань Ірландії”) – набір поезій та переказів на тему прадавньої історії цього острова, які почали записувати тільки в 10-11 століттях. Різні поеми, кожна на свій лад, повторюють одну і ту саму біблійну історію: від створення Світу й Гріхопадіння до Потопу і розселення різних народів по Землі після невдалої спроби побудови Вавилонської вежі.

А далі починається опис родоводів давніх героїв, від яких нібито пішли різні племена-народи Античності та Середньовіччя. І разом з багатьма іншими з’являється такий собі Немед, нащадок роду Яфета, та син Ангомана, володаря в Скіфії. Немед веде за собою цілий свій клан: вони мандрують морем на 44 кораблях цілий рік, поки не досягають берегів Ірландії. І далі починається довга-довга історія непростої взаємодії з іншими кланами, які теж прибувають до того острова з інших земель. А також їх всіх разом з залишками прадавніх жителів Érenn, тобто Ірландії.

У поемах, зібраних у тій “Книзі завоювань”, є навіть своя специфічна хронологія, яка грунтується на біблійній. І це дає підстави відносити більшість тих міфічних переселень десь так на середину 2-го тисячоліття до н.е. – часи розквіту середземноморських цивілізацій та європейських спільнот Бронзової доби. І можна було би й махнути на це все рукою: події дуже давні, автори-романтики, скоріш за все, сильно хотіли знайти для предків свого народу місце десь там далеко, в класичних біблійних краях, щоб вони були частиною величної історії, відомої у всьому християнському світі. Або якимось дивним чином вони знали про перші, дуже давні міграції до Ірландії неолітичних фермерів, предки яких походили з Ближнього Сходу?

Як би тим не було, нам не даватиме спокою питання: що в цих історіях робить Скіфія? Адже вона лежить далеко від біблійних земель Родючого Півмісяця. Вона є неблизьким світом і для ГреціїЗгідно “Історії завоювань Ірландії”, друга хвиля переселенців на чолі з Партолоном починають свою подорож з земель Леванту, по ходу справи відвідуючи і Грецію, і Сицилію, і Піренейський півострів.

Клан Немеда – це вже третя хвиля, і його нащадки не можуть надовго закріпитися в Ірландії. Якась частина їх закріплюється в Греції, і пізніше стає відомим як плем’я Фір Болг – ці люди потім теж завойовують Ірландію.

В деяких з тих поетичних легенд фігурує ще й Скота, від якої нібито походять гели (яких пізніше римляни називають скотами). Яка в тих поемах зображується єгипетською принцесою, донькою одного з тамтешніх фараонів., пам’ять про торговельні зв’язки з якою ще від часів Бронзової доби могла довго жити на Британських островах. То ж перед нами постає питання: які такі події минулого змусили людей аж у далекій Ірландії пам’ятати про свій легендарний зв’язок з землями на північ від Чорного моря?

Традиційний фермерський сюрприз! Тепер в Прусії

5 жовтня 1882 року пруський селянин на ім’я Август Лаушке орав власне поле. Аж раптом його плуг вперся у щось тверде. День і так був не з кращих: погода стояла дощова. Так що, упершись у незрозумілу перепону, Август вирішив, що це остаточний знак, що досить з нього роботи на сьогодні. І на тому пішов собі додому. Відбувалося це на території тодішньої Германської імперії, в Прусії, біля селища Vettersfelde (у наш час це Witaszkowo, і це крайній захід Польщі).

Минула пара днів, Август взявся за розум та вирішив, що варто таки зорати те поле до кінця. Проте на тому самому місці, де він кинув роботу, на нього чекав справжній сюрприз: в свіжозорану землю виднілося декілька дивних старовинних предметів, які плуг селянина того дощового дня викинув на поверхню, і які він одразу не зауважив. Більш того, ті предмети, схоже, були золотими!

Август, звісно, чув, що іноді люди знаходять у землі різні скарби. Але він сам собі заборонив обнадіюватися й передчасно радіти тому, що знайшов старовинне золото. День, схоже, знову перетворювався на зовсім не робочий: вибравши з землі всі знахідки, селянин поспішив з ними до місцевого авторитета, імперського графа Генріха цу Шенайх-Каролат. Слузі графа він показав тільки частину знайденого скарбу, а решту залишив собі. Маючи намір тихенько десь продати його “на чорному” ринку й трохи на цьому підзаробити.

Граф тим часом ще спав. Швидко розбуджений прислугою, він відмовлявся вставати з ліжка заради якихось там селянських штучок з поля. Кінець кінцем йому прямо сказали: “Ваша світлосте, там у вас на столі лежить золота рибина, яка вдвічі більша за карпа!”. “Дурниці,” впирався граф, “не водяться в моєму ставку ніякі великі золоті карпи!” Але аргумент, що це не просто звичайна жива рибина золотого кольору, а що вона штучна, зроблена з золота, таки підняв його з постелі.

Побачивши знахідки, граф Генріх швидко взяв ситуацію під контроль. І незабаром весь той скарб перекочував до Берлінського музею, а селянин Август отримав свої 6000 марок винагороди. Але він все одно кусав лікті: розпродавши надто швидко решту тих, прихованих від графа, знахідок, він лише по тому зрозумів, як сильно продешевив. Бо він до останнього не вірив, що приторговує справжнім золотом. І продавав ті знахідки просто як звичайний, не найбільш цінний антикваріат.

Наступного, 1883 року на золотий скарб з Феттерсфельде звернув увагу дослідник на ім’я Адольф Фуртвенглер. Він, співставивши знайдене з відомими йому раніше коштовними знахідками, заявив перед цілим науковим світом, що Август Лаушке випадково натрапив на чергове скіфське золото, а точніше на елементи “парадного” обладунку зі зброєю. І що його, очевидно, вироблено грецькими майстрами десь у Причорномор’ї, а потім заховано від гріха подалі аж у районі середньої течії річки Одра, на землях, які на початку Залізної доби посідали носії Лужицької культури.

Одразу же було висловлено припущення, що сховав той скарб так далеко від рідного степу хтось зі скіфських вождів, який рятував своє життя та майно від нашестя воїнства персидського царя царів Дарія I в 514-513 роках до н.е.

Великий кочівницький бадабум

Знахідка набору скіфських прикрас, ножен та церемоніальних кінжалів-акінаків у Феттерсфельде виявилася не єдиним натяком на присутність якихось степових кочівників західніше від українського та бессарабського степу з лісостепом. Тобто, поза “традиційними” теренами Скіфії, окресленими ще Геродотом. З тими теренами нам все більш-менш зрозуміло: кургани, які в степу може побачити кожен, та результати археологічних розкопок не залишають жодних сумнівів стосовно того, де саме жили скіфи після того, як на межі 8 та 7 століть до н.е. примандрували до Приазов’я та Причорномор’я звідкись зі сходу.

З європейськими же теренами на захід та на північ від Карпатських гір все виглядає дещо складніше. Після знайдення скарбу в Феттерсфельде минали десятиліття за десятиліттям, пролетіло 20-те, і почалося 21-ше століття з його більш довершеним технологіями сканування залишків старовини в землі. За весь цей час дослідниками поступово відкривалося все більше частинок такого собі “пазлу”. Скласти цей пазл повністю, запропонувавши остаточну модель появи та існування степовиків в Європі Залізної доби, яка би закрила всі питання та ліквідувала останні сумніви,не вдається нікому й дотепер. Бо й тут все грунтується лише на результатах археологічних досліджень, а “допомога” від Геродота в цьому питанні є мінімальною.

Більш менш впевнено ми можемо стверджувати, що степовики спочатку “наслідили” в Трансільванії. Саме там, в 7-му столітті до н.е., з’являються поховання, які випадають з контексту традиційних на той час культур Східної Європи: прості могили, в яких у випростаному вигляді спочивають воїни, поруч з якими – традиційна скіфська зброя. В жіночих похованнях видно дзеркальця як “сибірського” типу, так і “ольвійського”. Датування цих поховань нібито співпадає з появою в Північному Причорномор’ї скіфів, які вочевидь на тому не зупинилися, і, обійшовши якимось чином Південні Карпати, знайшли ще одну непогану місцевість для поселення. Або туди від новоприбулих скіфів врятувалися втечею їхні степові “попередники”.

Знахідки в інших місцях Європи малюють для нас зовсім не мирну картину. Так, на півночі сучасної Угорщини, в гористій місцевості між Егером словацьким кордоном на залишках городища Dédestapolcsány-Verebce-bérc було виявлено більше двох сотень характерно-скіфських, трилопастних наконечників стріл, розсипаних в землі. Всі вони концентрувалися на приблизно 40-метровій ділянці зовнішньої стіни, саме там, де могли розташовуватися ворота. Це насправді виглядало дуже схоже на сліди давнього штурму поселення: на вузький ділянці стіни концентрується “вогонь” нападаючих лучників. Не всі стріли потрапляють в захисників поселення, або пролітають мимо: велика кількість зламаних або деформованих наконечників свідчить про те, що часто вони вдаряються об щось дуже тверде.

Якщо з цього місця ми перемістимося на захід, під словацькі Малі Карпати, то побачимо наслідки ще більш загрозливих подій – городище Smolenice-Molpír неподалік від такого гарного і такого відомого словацького замку Smolenice. Зараз його дуже люблять відвідувати туристи, а в першій половині 6-го століття до н.е. на тому місці існувало типове гальштатське поселення, прикрите більш високими пагорбами з заходу, та оборонними валами з кам’яними стінами зі сходу та з півдня, з більш пологими схилами, що “дивляться” на рівнину з сучасними Трнавою, Нітрою та Нове Замки. 

І тут знову ми бачимо ті самі “скіфські” наконечники стріл: їх просто сотні в землі, вони концентруються біля воріт та біля майданчику, звідки захисники поселення могли виходити на оборонний вал. Деякі з наконечників знову ж таки погнуті, наче вдарялися об укріплення під час штурму, а є й такі, що просто застрягли між кам’яних блоків оборонної стіни акрополя. В самому поселенні видно сліди спалених будинків, скелети людей, які, схоже, були заскочені зненацька, прямо біля своїх вогнищ. І заскочені кимось, хто міг швидко переміщатися та швидко вбивати на відстані. Після такого погрому, вчиненого невідомими нападниками, поселення, яке до того існувало сотні років, вже ніколи не відродилося.

Звернувши погляд в бік східних відрогів Альпів, на терени сучасних австрійських Бургенланда та Штирії, ми бачимо швидкий занепад багатьох гальштатських поселень на пагорбах, бачимо припинення традиції поховань в невеликих курганах. Припиняється життя в поселені Poštela, що існувало на схилах Похорья над сучасним містом Марибор. Загалом, словенська частина Штирії в 6-му столітті до н.е., схоже, знелюднюється, а поселення на пагорбі Ріфнік тепер виявляється найсхіднішим форпостом підальпійських старожилів, та й то ненадовго. Штирійські гальштатські спільноти практично розпадаються, намічаються певні проблеми і у більш західної,  Долєнської. Але її ми з вами детальніше розглянемо нижче. 

Дивлячись звідси на північ, на Моравію, ми просто не можемо пройти повз печеру Býčí skála, що знаходиться неподалік від міста Брно. В тій печері ще в 1872 році, було виявлено місце жертвоприношень: останки 40 людей, які, схоже, було розчленовано, посуд, заклади збіжжя, ємності для жертвенної крові, а перед усім цим на вході – сагайдак, схожий на скіфський. Деякі дослідники трактують це як ознаку “істерії”, яка опанувала тамтешніх мешканців: вони начебто приносили жертви своїм божествам аж таким чином, очевидно, знаходячись під сильним стресом від чогось страшного, що їм довелося пережити. Цілком можливо, якийсь дуже агресивний напад людей, що носили на собі ті самі сагайдаки?

Сама Моравія цікава тим, що в ній зроблено дуже багато знахідок, які так чи інакше можна асоціювати або зі скіфами, або з якимось іншими спорідненими кочовими групами. Більше всього археологи знаходять ті наконечники стріл, дуже подібні скіфським, локації виявлення яких витягуються вздовж двох ліній: перша, більш потужна, прямує прямо на північ, в бік сучасних польських Клодзко та Вроцлава; друга, менш помітна, трохи заходить за так звані Моравські ворота, які позначають широкий прохід долинами до Острави та далі до Верхньої Сілезії.

Ну і нарешті – захід сучасної Польщі: землі Сілезії та Лужиці (так, ті самі, де колись було знайдено клад Феттерсфельде) теж рясно вкриті “скіфськими” наконечниками стріл та часом іншими “степовими” артефактами. А ще там теж є сліди стародавніх поселень лужичан, які теж зазнали штурмів невідомих агресорів. Найбільш “апокаліптична” картина вимальовується в повністю згорілому городищі Wicina: тут було ідентифіковано сильно обпалені скелети мешканців, які, схоже, зазнали смерті ще до пожежі в результаті тотальної хаотичної різанини. І як вінець всього цього жаху – скелет молодої жінки, що прикриває собою скелет дитини 6-7 років. Їх було знайдено в ямі, яка скоріш за все слугувала таким собі льохом для їстівних припасів.

Що ж це таке було?

Отже, скидається на те, що Східно-Центральна Європа ближче до 6 століття до н.е. потерпала від нападів якихось агресивних груп, що зненацька з’явилися верхи на конях, наче степові кочівники, стріляли з луків, як степові кочівники, губили предмети, характерні для степових кочівників, та лякали своєю активністю гальштатських старожилів настільки, що ті або вдавалися до різних екстремальних ритуалів у своїх сакральних печерах, або взагалі тікали кудись у гори, в західному напрямку. А після візитів цих загадкових агресорів, бувало, залишалися в землі колекції престижних предметів, що несли на собі ознаки добре знайомого нам “звіриного стилю” та вказували на високу професійність грецьких ремісників з причорноморських міст на кшталт Ольвії чи Тіра. Цікаво, дуже цікаво, ну ким же могли бути ці загадкові нападники, ким?!

“Безумовно, це були грабіжницькі рейди скіфів, які, затвердившись в Причорномор’ї, в пошуках нових пригод та наживи атакували більш західні європейські простори як могли“, – скажуть, та й вже давно говорять одні. “Скіфи не тільки ходили з грабіжницькими походами аж до Східних Альпів, до Моравії, до Лужиці та ще невідомо як далеко на захід, а й доклалися до остаточного виділення Латенської культури з Гальштатської – ви тільки подивіться на цей Латенський арт, на кельтські способи ведення війни, на їхню експансивність!“, – вторять їм радикально налаштовані другі. “Давайте не гарячкувати, ну які ще скіфи, які кочівники майже під Берліном та Бреслау, ну побійтеся Одіна! Просто був закономірний обмін престижними подарунками та кінно-військовими технологіями між тими же східногальштатськими елітами та окремими анклавами степовиків, що абсолютно випадково заблукали до степів Паннонії”, – спробують заспокоїти всіх треті, вічні прихильники компромісів. “Які ще, курва, скфи? Ми на цій, паном Богом даній землі, взагалі сармати від діда-прадіда, ось портрет предка”, – обуряться четверті. А з протилежного боку до болю знайомі нам гнусаві голоси затягнуть свою вічну пісню про підлу Європу, яка не хоче визнавати їхніх рідних південно-сибірських скіфів. І на цьому місці ми з вами зрозуміємо, що досить з нас таких дискусій. Потрібен конструктив.

Брат прародителя скіфів

Давайте спробуємо окреслити умови, які склалися в Східно-Альпійському просторі та навколо нього в 7-5 століттях до н.е. І почнемо ми тут знову, звернувшись по допомогу до нашого старого доброго друга, Геродота з Галікарнасу. Адже він, хоч і дивно з нашої сучасної точки зору, але все ж намагався пояснити походження і скіфів, і деяких споріднених з ними народів.

Геродот переповідає нібито грецьку легенду, в якій головним героєм виступає наш інший старий добрий приятель, Геракл. Забрівши на територію ще безлюдної Скіфії, до Гілеї (а це наші рідні нижньодніпровські плавні та Великий Луг), він там зустрічає жінку-змію, з якою змушений злягатися в обмін на повернення його коней, яких він шукає. І це кохання від безвиході має свої наслідки. На світ з’являються три сини Геракла та тієї жінки-змії: Скіф, Гелон та Агатирс. Ці три імені якраз і варто розцінювати як таку собі “мітку на майбутнє”, яка визначає три народи або етнополітичні утворення, що колись гратимуть свої окремі ролі в Причорноморському регіоні.

На скіфах Причорномор’я ми з вами зараз не зупинятимемося – це окрема масштабна тема, яка поки що виходить за рамки даного проекту. Гелон як місто та гелонів, його жителів, теж відкладемо на потім з тих самих причин. Зараз можу лише нагадати, що залишками Гелону більшість сучасних дослідників вважають знамените, масштабне Більське городище на Полтавщині. А от нащадків міфічного Агатирса нам варто розглянути детальніше.

Народ, що називається агатирсами (агафирсами), Геродот розміщує в землях, звідки витікає річка Марій (це Муреш в сучасній Румунії). Отже, в Трансильванії. Саме там на межі 8 та 7 століть до н.е. з’являються перші, досі до кінця не ідентифіковані етнічно скотарі, степові номади. Це вони, а також споріднені з ними кочові групи, що просуваються до низин Карпатської котловини, спромоглися передати традиції вершництва, особливу шану до коней та “моду” на певний стиль кінських псалій елітам Східно-гальштатських спільнот.

Але варто зрозуміти, що це були все ще не скіфи, а скоріше представники так званого “комплексу Чорногорівка-Новочеркаськ” – так в наші дні археологія ідентифікує весь набір “доскіфських” кочових, десь іраномовних, а десь людей культурно та мовно ближчих до карпатсько-дунайських фракійців. До цього кола можна відносити, звісно, і всім відомих кіммерійців, і особливо тих людей, які до приходу скіфів заселяли Нижнє Подністров’я, тобто сучасну Одещину та частково Молдову. Які пізніше перейшли за Карпати, до Трансільванії, ставши одим з предків народу, який Геродот знав як агатирсів.

За Геродотом  агатирси є “найлагіднішими людьми, що носять на собі багато золотих прикрас”, і що вони, мовляв, схожі на фракійців. Отже, за цим описом вони зовсім не підходять на роль тих агресивних завойовників, які могли б раптово нападати на поселення під Альпами та під Карпатами, скільки б елементів степової культури вони в собі не зберігали. Скоріш за все, вони дійсно були такою собі сумішшю мігрантів з Північного Причорномор’я та давніх жителів карпатсько-дунайських теренів (у грубому наближенні це сучасна Румунія з Болгарією), тобто таки фракійців. І скоріш за все, їхня “степова складова” влилася до фракійських спільнот на початку 7-го століття до н.е. під тиском тих, хто прийшли зі сходу – більш войовничих скіфів.

Перші жертви Великого Степу

Нова хвиля прибульців зі степу з’являється в Трансильванії, починаючи з середини 7-го століття до н.е. Це та сама, більш яскраво виражена група кочівників, про поховання якої згадувалося вище. Вони просто присутні, але не схоже, що вони сильно заважають жити своїм новим сусідам. Принаймні, більшість дослідників не схильна пов’язувати всі ті штурми та руйнування гальштатських поселень саме з тими трансильванськими нібито степовиками.

А далі на арену виходять дві інші групи, які загалом і можна розглядати як найперших “кандидатів” на роль загадкових розгромників поселень на теренах від сучасної Західної Польщі до Угорщини з Австрією. Перша з них формується в тому ж 7-му столітті до н.е. на Середньому Дністрі, на території сучасної України (Західне Поділля і частково Буковина). І виглядає так, що вона склалася з давніх місцевих жителів, що змішалися з прибульцями зі степу.

Друга група кочівників формується в Альфельді, на великій угорській рівнині, протягом того самого 7-го століття до н.е. Спочатку на самому її сході, а потім розширюючись вздовж Тиси, виходячи, кінець кінцем, на берег Дунаю, у сучасній сербській Воєводині. Ці люди з одного боку зберігають свої очевидні зв’язки з Причорномор’ям, так само послуговуючись майстернями Ольвії, а з іншого боку вони активно інтегрують до своїх спільнот більше давніх жителів рівнини.

Саме ці переселенці з причорноморського степу та лісостепу, найвірогідніше, і спричиняють зміну поховального обряду, яка спостерігається в Паннонії і доходить до східних відрогів Альпів. І скоріш за все, саме вони трохи пізніше стануть головними винуватцями занепаду гальштатських поселень Штирії та міграції їхніх жителів кудись західніше. Сучасні дослідники схильні вважати, що саме ці “кочові альфельдці” дають поштовх до розвитку так званої “культури Wekerzug”. Яку, в свою чергу, доволі обережно асоціюють з придунайським народом сигиннів. Тих самих, яких вже в 5-му столітті до н.е. “побачив” на тих теренах Геродот.

Є підозра, що причиною знелюднення Штирії могла бути не стільки військова загроза, скільки просто страх перед тими прибульцями, чума або якась інша смертельна хвороба, яку могли принести з собою степовики. Принаймні, не зафіксовано в археологічних шарах штирійських городищ того часу слідів великих битв, масштабних пожеж та жорстоких штурмів.

У Моравії все виглядало інакше: її явно грабували та підкорювали за допомогою грубої сили. І каталізатором цього, схоже, стало прибуття нової хвилі переселенців зі згаданого вище українського Подністров’я: тамтешні кочовики з якихось причин вирішили шукати собі кращої долі в Альфельді, у найбільш західному, європейському степу. І ніяк не можна виключати, що до цього руху долучалися різні невеликі групи з інших частин Скіфії, що розкинулася між Дунаєм та Доном.

Отже, підсилене прибульцями зі сходу кочівницьке угруповання звернуло свої погляди перш за все в бік гальштатських поселень сучасної Північної Угорщини, Західної Словаччини та Моравії. Різні дослідники донині сперечаються, коли саме здійснювалися основні походи в тому напрямку, проте більшість називає різні дати між приблизно 620 та 520 роками до н.е. В останні роки все більш переконливо звучить голос тих, хто виступає за першу половину та середину саме 6-го століття до н.е.

Виглядає так, що не було єдиного великого походу з метою перемогти і підкорити всіх одномоментно, а була скоріше серія набігів з метою не стільки завоювання територій, скільки просто заради наживи та залякування непокірних. І набіги ці могли тривати навіть декілька десятиліть поспіль.

Неважко здогадатися, що за цей час могли бути не тільки періоди війни та грабунків, а й спроби укладати перемир’я, домовлятися, відбувалися якісь посольства та обмін дарами. Гальштатські еліти Моравії відчайдушно намагалися знайти себе в нових умовах, де більш сильні прибульці все ж правлять бал. Але час минав, і їм доводилося визнавати політичну зверхність степовиків, проти яких не спрацьовували ні відчайдушні жертвоприношення богам, ні навіть часткове засвоєння “технологій” скіфського світу – невеликий композитний лук та наконечники стріл, відлиті за взірцями зброї нападників.

Водяні божества Лужиці

Взявши від Моравії все, кочівники з рівнини Альфельду вирішили йти далі. Звісно, йшли вони на північ, через Моравські ворота, далеко не навмання. Очевидно, їм вже було добре відомо, що там, за черговим пасмом гір, в басейні річки Одри теж є чим поживитися. Дослідження показують, що між руйнуванням поселень в Лужиці на сучасному польсько-німецькому прикордонні та руйнуванням Смоленице-Мольпір у Словаччині минуло зовсім небагато часу. Можливо, ці дві події відділяло одна від одної максимум десятиріччя, яке сучасна наука все ще не здатна розгледіти, і тому трактує ті дві події як умовно-одночасні.

Як вже зазначалося, кочові групи, що осіли в Східній Європі, далеко не завжди займалися нескінченним розбійництвом, нападами, грабунками та приниженням сусідів. Дипломатія, перемовини і домовленості, можливо, навіть укладання якихось союзів з нещодавніми ворогами проти когось третього – все це, безумовно, працювало. І тільки так можна пояснити, що у гальштатських, лужицьких та інших східно- та центральноєвропейських еліт почали накопичуватися різні престижні предмети. В тому числі і золоті: ті, які походили зі Скіфії, і які могли вироблятися в причорноморських грецьких колоніях.

Такими престижними дарунками від представника скіфських еліт комусь для них важливому в середовищі лужичан і могли бути елементи скарбу з Феттерсфельде. Більш того, польські дослідники встановили, що набір дорогоцінних предметів недаремно опинився саме на тому місці, де в 19-му столітті була ділянка фермера Лаушке.

Детальне сканування місцевості та подальші розкопки показали, що за Залізної доби неподалік того місця знаходилися джерела води, які могли бути частиною культу якогось “водяного” божества у місцевих жителів. На таку думку дослідників наштовхнули сліди доволі складної дерев’яно-кам’яної споруди над одним з тих джерел, викладений камінням “джерельний казан”, і там, де колись збиралася вода – численні уламки різної кераміки та окремі намистинки, які своїм зовнішнім виглядом натякають на зв’язки аж зі Східним Середземномор’ям, а також з понтійськими колоніями греків.

Не дивно, що однією з сучасних гіпотез є наступна: дорогоцінні скіфські дарунки, разом з “золотою рибкою” та “парадними” мечами-акінаками, зберігалися прямо там, в тому святилищі біля джерела води, як знак особливого вшанування невідомого нам, але важливого для тамтешніх жителів, божества. І коли виникла нова військова загроза, ці дорогоцінні речі було покладено до керамічної посудини. На черепки від якої зовсім не звернув свого часу увагу Август Лаушке.

Ретельні аналізи тих золотих знахідок показують, що вони ніколи не носилися на тілі, а завжди просто зберігалися або десь виставлялися, можливо, з метою демонстрації “а от подивіться, що у нас є”. Разом з тим на них присутні незначні сліди перебування посеред пожежі. Не виключено, що їх буквально в останній момент хтось врятував зі споруди, яка вже горіла. І після того сховав в землі до кращих часів, які для тих людей, що опікувалися святилищем, так і не настали.

Карма угорських рівнин

Отже, основними генераторами неспокою на захід та на північ від Карпатської котловини були кочівницькі групи, які остаточно “відпочкувалися” від основної скіфської маси десь на межі 7 та 6 століть до н.е. Закріпившись на “угорській” рівнині, в Альфельді, вони відтиснули західніше гальштатські спільноти Панонії, Бургенланда та Штирії, підкорили гальштатців під Малими Карпатами та в Моравії, і з подальшими грабіжницькими походами досягали земель лужичан.

Можливо, у когось, хто пам’ятає історію Раннього Середньовіччя, вже мимоволі виникла одна асоціація? Так, це все нагадує перші десятиліття після міграції кочових мадярів з Причорноморського степу до Карпатської котловини. Неспокійний степовий народ зі своїми проблемами на сході, амбіції якого на “новій батьківщині” починають швидко рости. Народ, який буквально ледве спішується з коней по прибутті, і одразу встрягає в тодішню європейську політику; який невдовзі своїми наскоками, насиллям та грабунками наводить жах на добру половину Європи.

Асоціація ще підсилиться, якщо ми з вами задумаємося про наступне: практично все, що ми знаємо про мадярські походи Європою в першій половині 10-го століття – це інформація з писемних джерел. Археологічних підтверджень мадярської активності за межами рівнин Середнього Дунаю – мінімум. А тепер давайте на хвилинку уявимо собі, що у нас на руках є не тільки результати розкопок декількох знищених скіфами або “майже скіфами” давніх поселень, набори наконечників стріл, сокир “степового” типу, трохи “підозрілих” мечів-акінаків та престижних дарів з елементами “звіриного стилю”, а… ну скажімо, якась хроніка подій 6-го століття до н.е., написана в умовних австрійському Бургшталі, словенському Ріфніку або Поштелі письмом та мовою, які ми можемо зрозуміти? Уявляєте, який пласт історій, подій, повчань, риторичних питань, сподівань, фрустрацій та роздумів тодішніх людей нам би відкрився?

Тільки одне би точно відрізняло угорські походи 10-го століття нашої ери від гіпотетичних скіфських 6-го століття до н.е. Жителі Середньовіччя завжди могли спиратися на якийсь досвід попередніх поколінь, або принаймні на праці істориків минулого. Мадярів могли порівнювати з кочовими тюрками або й з гуннами. Аварів та кочових болгарів теж порівнювали з гуннами. Самих гуннів, бувало, називали скіфами. Алани та сармати теж, безумовно, несли на собі “печатку” пам’ятного в ті часи скіфського минулого…

Тільки от самих скіфів та їхні “відпочкування” на кшталт сигиннів, європейцям Залізної доби порівнювати просто ще не було з ким. Попередники скіфів, кіммерійці, звертали всю свою увагу на царства Малої Азії, куди вони ходили походами західним берегом Чорного моря та через Босфор з Дарданеллами. А степові вершники, озброєні невеликими луками, з яких вони могли стріляти в різні боки, сидячи верхи на коні, з’явилися в Карпатській котловині не раніше 7-го століття до н.е. І вони були першими в історії “класичними” степовими кочівниками, з якими європейські спільноти тоді стикнулися. Від них попервах спасу не було, ці вершники могли справді жахати і викликати у жителів Європи думки, що світ, який вони та всі їхні пращури знали, вже ніколи не буде таким, як раніше.

Унікальність тісних долин

І на цьому місці нам з вами знову треба звернути увагу на яскраву Долєнську групу, людей, які жили в центрі та на півдні сучасної Словенії. Людей зі своїм шляхом у цьому світі, своїм баченням життя та своїми цінностями (зображення на їхніх ситулах є тому доказом) та своїми традиціями – всім тим, за що, як далі виявилося, вони готові були класти власні життя.

Традиційною територією Долєнської групи була переважно гориста місцевість між річками Сава на півночі, Крка на півдні та Люблянською котловиною на заході. На тому невеликому шматку землі розміщувалося принаймні 40 поселень на пагорбах, які завжди бачили, що відбувається у сусідів. З кожного з тих поселень було видно хоча б 3-4 таких самих сусідніх, розташованих на ближніх пагорбах. Саме така густота поселень, які мають візуальний контакт одне з одним, це прикмета новіших часів, тобто 6-го та 5-го століть до н.е., коли небезпека нападів зі сходу значно підвищується.

Як вже зазначалося раніше, деякі елементи “степових” традицій військова еліта долєнців перейняла ще від племен кіммерійського кола, можливо від тих самих агатирсів, коли ті оселилися десь у Трансильванії. А це означає, що на момент появи вже ближче до них, на паннонській рівнині, нових та більш войовничих номадів, долєнці могли вже непогано уявляти собі, з яким типом людей вони тепер матимуть справу.

З настанням тих “нових часів” Долєнські спільноти активніше мілітаризуються: тепер зброю носить майже кожен чоловік, і кожне поселення, в разі чого, здатне виставити свій власний загін вояків, добре екіпірованих й захищених шоломами “неговського” типу (на відміну від попередніх часів, коли це вважалося привілеєм лише окремих, більш “елітних” поселень). Нові тривожні часи спонукають Долєнську групу до створення військової організації, чимось подібної тій, яка складається тоді у венетів, жителів північно-західних берегів Адріатики. І, схоже, це допомагає долєнцям вистояти і не перетворитися на “другу Моравію”.

Інша прикмета цих нових часів – повторне заселення Засав’я. Це дуже невеликий регіон у сучасній Словенії між річкою Савою та Савінською долиною. Тут багато крутих гір та доволі тісних долин, якщо порівнювати його з такою зеленою й комфортною для життя, а головне для різноманітної сільськогосподарської діяльності, Долєнською. У Засав’ї здавна добували руди різних металів, ближче до наших часів до них додалося ще й вугілля та різне промислове виробництво. А для “аграрного” життя цей регіон не є найбільш підходящим.

Тим не менш, вперше після Бронзової доби, в 6-му столітті до н.е., в долину річки Медії знову активно тягнуться люди. Зростають поселення, і доволі небідні. Звісно, це все відбувається на дуже малій відстані від давнього долєнського поселення в Ваче, де було знайдено найвідомішу донині словенську ситулу. Та й загалом, Засав’я – це таке собі пограниччя Долєнської групи. Неважко здогадатися, що першим припущенням дослідників було те, що нове заселення і долини Медії, і загалом цілого Засав’я відбувалося з долєнського боку. Бо зростала потреба в рудах та в розширенні власного металовиробництва (вгадайте чому саме). Але, як то кажуть, є одне “але” в цій історії.

Нова поховальна традиція, де замість звичних невеликих гальштатських курганів ховають тіла небіжчиків у звичайних могилках, шириться зі степового простору Паннонії та майже спорожнілої Штирії і тепер стає доволі помітною також у долинах Засав’я. Це може вказувати на те, що і сюди приходять якісь нові люди з тих більш східних земель. Разом з тим жителі засавських долин і надалі носять свій традиційний долєнський одяг, та й загалом, судячи з зображень на ситулах, що дійшли до нас, живуть як типові доленці. Вінчає цей засавський мультикультуралізм одна знахідка, яку було зроблено ще в 19-му столітті: поховання вершника разом з його конем, який, судячи з залишків кінської збруї та колекції його зброї, виглядає дуже по-скіфськи, але поховано його разом з долєнською ситулою.

Що ж, схоже, що Засав’я, затиснуте між Чемшенішкою планіною, південними схилами Мрзліци та річкою Савою, яка сама місцями торує свій шлях між стрімкими скелями, виявилося одним з тих місць, де перетнулися та в якійсь мірі “примирилися” навколо транзитної торгівлі та рудокопства інтереси всіх. І старожилів-долєнців, і заїжджих номадів, що прибували може аж з Альфельду, діди та прадіди яких самі примандрували десь зі степів Причорномор’я та з Подністров’я, і тих жителів Паннонії та Штирії, які під впливом кочовиків зі сходу вимушено проміняли свої нещодавні гальштатські традиції на дещо за духом та звичками більш степове.

А що робити з Ірландією?

З усіма цими вершниками-номадами, що скачуть Східною Європою, ми з вами про неї зовсім забули! А тим часом питання так і залишається відкритим: чому ранньосередньовічні джерела, які черпають частину свідчень з давніших кельтських наративів, виводять предків окремих ірландських племен аж зі Скіфії?

Відповідь: точних даних про це у нас досі немає. Все, що можна більш-менш впевнено стверджувати: протягом останніх кількох тисяч років, від палеоліту і до раннього Середньовіччя, Ірландію справді пробували заселяти дуже різні групи людей. Вони мали різне походження і приходили туди з різних частин Європи. Кельти були далеко не першими в цій історії, вони в Ірландії з’являються не раніше 5-го століття до н.е. Скоріш за все автори пісень та поем із середньовічної “Книги завоювань” просто намагалися донести до нас суму відомих їм давніх переказів про всі ті переселення минулого. І автори доносили це до своєї аудиторії, спираючись на сучасний їм рівень географічних та історичних знань, на власний світогляд.

Загалом, багато пояснює той простий факт, що Ірландія – це острів. Отже, звідки б не вирушали в подорож переселенці, їм у будь-якому разі треба було пережити морську подорож, яка може надовго залишитися в спогадах, а ці спогади з часом можуть перетворитися на цілу легенду. І не так вже важливо в цій історії, звідки насправді вирушали кораблі переселенців: звідкись із Чорного моря (що дуже малоймовірно) чи, може, просто з Піренейського півострова або й з Бретані (що якраз і є найвірогіднішим).

Звісно, це лише таке собі швидке, “серіальне”, припущення щодо того, де саме і як могли відбутися контакти скіфів та прото-кельтів, і які наслідки це могло мати. В реальності, очевидно, все було більш складно та менш романтично. Деяке світло на це питання могли б пролити генетичні дослідження залишків давно померлих людей, в разі якщо ті збереглися у похованнях. Але, це вже тема для окремого матеріалу, який, сподіваюся, колись таки вийде (на цьому каналі). А в наступній частині ми з вами помандруємо в бік Адріатики. Бо в цій довгій історії настає час подивитися уважніше саме в тому напрямку. Далі буде.

_{Note: фото “скіфської” золотої рибини, яке використане для анонса цієї статті взято з denistopal.academia.edu}

На Youtube-каналі проекту Prostir доступний також відеоролик зі звуковим варіантом цієї статті: