Тисячоліття у відблисках сонячного каменю

Краєвид, який ми бачимо на фото нижче – це Савінська долина, вірніше та її частина, що зветься Нижньою Савінською. І вся ця краса – в Словенії. Обидві Савінські долини: і Верхню, і Нижню, формує власне річка Савінья (Savinja, Soune, Sann), яка бере свій початок в мальовничій Логарській долині в Альпах, і впадає в річку Саву.

На фото не дуже видно, але там за озером простягнулася стрічка сучасного автобану. І цією швидкісною трасою вдень і вночі їдуть вантажні фури зі Східної Європи або до портів північної Адріатики, або до Італії. Нею їдуть словенці з невеликих містечок та селищ на роботу до люблянських офісів. Саме цією дорогою доїджають українці до центральної Словенії, і далі до Італії. А щоліта цим самим маршрутом в пошуках свого короткоплинного щастя на пляжах Істрії (Істри, як її називають місцеві) мандрують цілі каравани відпочиваючої публіки з Польщі, Чехії, Словаччини, Угорщини… Великий міжнародний шлях, яким хто тільки не їздить, і які тільки долі та інтереси на ньому не перетинаються. А обабіч цієї дороги люди живуть своїм життям, проживають свої цікаві і не зовсім історії. Так є зараз, і так було і в минулому.

Шлях, який проліг через нашу Савінську долину, насправді виник не вчора, і навіть не декілька століть тому. Географічні реалії ще тисячі років тому ставили людей перед простим фактом: якщо ти мандруєш звідкись з Середнього Дунаю чи з Панонської низини до Італії, то шлях через Савінську долину є найоптимальнішим. То ж ходити, їзди, а головне обмінюватися різними виробами рук людських саме цим шляхом почали давно. Наскільки давно – давайте з цим і розберемося.

Початок цієї історії можна віднести приблизно на 10 тисяч років назад, аж до часів мезоліту. Сам тоді, в різних частинах Європи люди почали звертати свою увагу на такий цікавий та зручний матеріал як бурштин. І поступово налагодилося виробництво різних прикрас з того “сонячного каменю” або “сліз богів”, як назвуть його пізніше. Захоплення людства бурштином тільки посилилося з настанням Бронзової доби, в 3-му тисячолітті до нашої ери. Перші знайдені на даний момент вироби з бурштину на теренах, близьких до нашого східно-альпійського Простору (знахідки в сучасній Нижній АвстріїЦі знахідки зберігаються в музеї MAMUZ Schloss в австрійському містечку Asparn an der Zaya. Там же поруч – сучасна імітація праісторичного поселення епохи Бронзової доби, що колись існувало неподалік.) якраз і датуються приблизно 3000 роком до н.е.. А прибула “сировина” для них аж з балтійських берегів – був це тамтешній бурштин-сукциніт.

На теренах Центральної Європі балтійський сукциніт довгий час був в ходу переважно на північ від Альпів. До Середземномор’я він, звісно, потрапляв ще в 3-му тисячолітті до н.е., але в не дуже значних об’ємах: тамтешні майстри набагато частіше брали в роботу більш доступний для них сицилійський бурштин-симетит. Його сліди крім, власне, Сицилії простежуються ще в Апулії, на Криті та в материковій Греції. Використовувався ще іберійський бурштин, але переважно локально, на самому Іберійському півострові. Але і там в 2-му тисячолітті до н.е. Люди, дотичні до виробництва різних прикрас, “розпробували” менш крихкий симетит з СициліїГеографічне походження сировини для виготовлення бурштинових артефактів, які в наш час потрапляють до рук археологів, визначається за допомогою банальної спектроскопії. Балтійський, сицилійський, іберійський й так далі варіанти бурштину крім інших ознак кожен мають ще свої специфічні “нотки” в спектрі світла, пропущеного через зразок, що аналізується..

Загалом, перша половина того 2-го тисячоліття до н.е. – це епоха так званого Середнього царства в Єгипті (основні піраміди та всі ті добре відомі нам величні храми вже декілька сотень років як побудовано), це народження та початок піднесення Хетського царства в Малій Азії, існування аморейського царства Ямхад в Сирії, і це розквіт Мінойської цивілізації на Криті з її палацами. Але це також і справжня драма, яку вона пережила приблизно в 1630 році до н.е. через те катастрофічне виверження вулкану на Санторіні. Також, це ще поява перших мікенських міст-держав в материковій, переважно південній Греції, заселеній ахейцями. Це і своя окрема, по-своєму цікава цивілізація на Кікладах, островах в Егейському морі. Отже, Східне Середземномор’я на той час в цілому починає виглядати більш менш “цивілізованим”: частина людей живе в містах або принаймні в якихось укріплених селищах на пагорбах, існують держави, люди в них вже активно користуються писемністю, а в державах тих, звісно, вже існує майнове розшарування суспільства та сформовані свої еліти. 

Звісно, еліти ті заможніші від решти “співгромадян”, їхній “рівень життя” та матеріальні забаганки більш високі. Але тут є одразу велика спокуса зробити надто швидкий висновок, що зростаючий з часом попит на бурштин в тій же Мікенській Греції стався виключно внаслідок бажання представників заможних класів прикрасити своє життя та банально понтуватися перед ближніми. Так, все це, безумовно, буде, але дещо пізніше. А поки в Мінойському Криті та в Мікенській Греції приблизно в 17-16 століттях до н.е. ті найдавніші бурштинові артефакти, які вже встигли накопати археологи – безумовно, виглядають як дуже “престижні” речі. Проте, це все ще не якісь індивідуальні прикраси, це скоріше предмети, які мають культовий чи космологічний характер. Такі такі собі коштовні, значущі подарунки, якими могли обмінюватися представники тодішніх еліт, домовляючись між собою про щось для них дуже важливе. 

Протягом наступних століть з’являтиметься все більше зрозумілих нам чоловічих та жіночих прикрас, різноманітних амулетів, гудзиків, шпильок з бурштину. Його потім почнуть навіть використовувати для прикрашення зброї та музичних інструментів. Щодо походження тих найдавніших “грецьких” артефактів, то воно виявилося змішаним. Деякі було вироблено саме з балтійського сукциніту, з таких собі “напівфабрикатів”, які спочатку підготували майстерні десь на теренах Центральної ЄвропиОдним з таких центрів обробки бурштину, наприклад, могло би бути баварське фортифіковане поселення, відоме зараз як городище Бернсторф, трохи північніше від Мюнхена. Воно виникло приблизно в 1600 році до н.е. і деякі золоті та бурштинові знахідки з того місця натякають на зв’язки зі Скандинавією з одного боку, і з Мікенською Грецією з іншого. Щодо можливого прямого мікенського впливу на естетичні вподобання жителів Бернсторфа – це питання наразі дуже дискусійне. Дослідження та доволі емоційні дебати на цю тему все ще тривають в науковому середовищі.. Певна кількість цікавих предметів, вже в абсолютно готовому вигляді примандрували до Греції аж з британського Вессексу. Не виключено, що це якраз і були ті коштовні дари, якими тодішні британські вожді обдаровували своїх торговельних партнерів, які вивозили від них олово, таке потрібне в Середземномор’ї для виробництва бронзи.

Але облишимо наразі далекі східні країни, бо час переміститися до Альпів, до півночі сучасної Італії. Саме там, починаючи з 18-го століття до н.е. з’являється все більше виробів з “північного” бурштину. “Сонячний камінь”, який до цього радше випадково ніж системно, через окремі обмінні оборудки між місцевими племенами, перетинав Альпи, тепер перевозиться на їх південні схили більш регулярно. З’являється пара більш менш регулярних маршрутів через гори: перший через перевал Бреннер, той самий де зараз прокладено автотрассу та залізницю від Інсбрука до Больцано й далі до Тренто; другий – через перевал Решен, де зараз сходяться кордони Італії, Австрії та Швейцарії. В результати трохи того балтійського бурштину осідає на руках у мешканців селищ, які стоять над водою на палях – біля озера Гарда, і південніше, над річками Адідже, По та їхніми притоками.

Приблизно після 1600 року до н.е. балтійський сукциніт стає одним з тих товарів, які завдяки товарно-обмінному ланцюжку все впевненіше мандрують річкою По далі на схід, до самого Адріатичного моря. Цікаво, що разом з бурштином в цьому обміні приймає участь альпійська мідь. Саме її в ті часи починають активно видобувати в горах у великих кількостях: в Падані, тобто в долині річки По все більше металообробних майстерень вимагають все більше тієї міді. А бурштин від спільнот, що сидять в Альпах, приходить до рівнини наче “причепом”. Бо він все ж гарний й одночасно весь із себе загадковий такий, сяє на сонці, легко піддається обробці, і навіть трохи смішно-димно горить, якщо підпалити. Так що, теж непогана річ, за яку в свою чергу можна отримати щось таке цінне або корисне від торговців, що пливуть своїми морськими шляхами.

Таким чином спільноти, які заселяли велику долину По, виявилися черговою ланкою в довгому ланцюгу “бурштинообміну”, який пройшов Альпи, і вийшов на берег Адріатики. Ці спільноти, які сформували власну та доволі цікаву культуру укріплених поселень біля річок, на річкових та озерних островах та просто на палях над водою – ми зараз знаємо як носіїв культури ТеррамареНазва походить від італійських слів terra – земля та margna – мергель. Террамарами італійськи селяни 19 століття називали пагорби з чорнозему, які вони зустрічали в полях. Пізніше виявилося, що ці пагорби – то залишки давніх поселень епохи Бронзової доби.. Чудові ремісники та спритні торговці – вони кінець кінцем і налагодили стабільне надходження балтійського сукценіту для тих своїх “торгових партнерів”, які відповідали за подальше перевезення товарів як до півдня Італії, до Апулії (там були свої відомі транзитні пункти), так і далі, через море і аж до міст Мікенської Греції, а звідти навіть і до Леванту та Єгипту. От так і отримали люди Мікенської цивілізації, а за ними й жителі Східного Середземномор’я, Багато популярних онлайн ресурсів, зазвичай, дуже проямолінійно і некритично повідомляють, що, мовляв, декілька предметів, виготовлених з бурштину було виявлено в гробниці Тутанхамона (жив в 1341 – 1323 роках до н.е.), яку було відкрито в 1922 році. І що це нам однозначно доводить присутність бурштину в Стародавньому Єгипті принаймні вже в 14-мі столітті до н.е. Насправді, зовсім не факт, що ті декілька знахідок, які виявили свго часу поряд з мумією Тутанхамона – вони буштинові. Дискусія та дослідження на цю тему в дотичному професійному середовищі час від часу відбуваються й досі. Але у багатьох дослідників є велика підозра, що матеріалом для тих прикрас та ритуальних предметів слугував зовсім не бурштин. А що це скоріше африканський копал – смола з копалового дерева, яка коли застигає, то стає зовні дійсно подібною до “сонячного каменю”. свій постійний приток балтійського бурштину. Більш менш впевнено про це можна говорити починаючи з 16-го століття до н.е.

А потім настало 12-те століття до н.е., яке принесло кардинальні зміни, які ми зараз називаємо Катастрофою Бронзової доби. Це був час, коли раптом людство наче сходить з розуму, занурюючись в величезну кількість війн, грабіжниціьких набігів та міграцій цілих племен, яких часто з їхніх давно освоєних земель тепер виганяє голод. Коли з півночі в Південну Грецію переселяються дорійці, теж греки, але такі собі, більш примітивні. Це кладе кінець розвиненим містам-державам Міккенської доби, а буквально перед тим відбувається легендарна Троянська війна, наче остання спроба тодішнього світу ахейців вчинити щось дійсно епічне. Руйнуються Хетська імперія в Малій Азії та Каситська в Месопотамії. Остаточно йдуть в минуле занепадаючі залишки Мінойської цивілізації на Криті, яка ще після виверження на Санторіні стала частиною Мікенського світу. Середземним морем носяться загадкові та агресивні “народи моря” (хоча часом до них долучалися зовсім незагадкові ахейці з материкової Греції чи карійці з лікійцями, жителі західного берегу Малої Азії), від яких потерпають перш за все Єгипет та ХанаанДавня назва земель між східним берегом Середземного моря, річкою Іордан та Мертвим морем. В грубому наближенні відповідає сучасним Лівану та Ізраїлю з його Палестинськими автономіями.

Катастрофа Бронзової доби – це час, коли для багатьох в Середземномор’ї відносно сите й безпечне життя перетворилося на відверто некомфортне. Коли на очах двох-трьох поколінь людей той вже відносно зручний світ, який перед тим розбудовувався добре тисячоліття, раптом полетів в тартарари. Що стало причиною такої масштабної кризи? Є різні версії: тут і кліматичні зміни, і руйнівні землетруси, і невідворотні зміни в тих суспільствах, що були сусідами суспільств “цивілізованих”, та навіть еволюція методів ведення війни – все це досі залишається предметом дискусій та нових досліджень. 

Не дивно, що настільки масштабна криза призвела до переформатування багатьох торговельних шляхів: якісь просто зникли, якісь пішли іншим маршрутом, в якихось “вузлових точках” ініціативу перехопили інші групи людей зі своїми місцевими інтересами. В приальпійськіх землях ця катастрофа до якихось масштабних зрушень начебто і не призвела, а в довгостроковій перспективі люди, які жили під Східними Альпами, від неї навіть виграли, як покаже подальша історія. Тим не менш, були і серйозні проблеми – зникли поселення Террамаре. Люди просто покинули ті землі, і ніхто не селився там більше протягом декількох століть. Натомість, зовсім поруч з тими знелюдненими теренами виникло дещо цікаве.

Саме в ті часи до середньої Італії, або звідкись з-за Альпів, або Паннонії, прийшли нові люди, принесли нову культуру, нові традиції. Під їхнім безпосереднім впливом доволі швидко формуються нові торговельно-ремісничий центри, найбільші з яких ми зараз знаємо як Кампестріно та Фраттезина. Назви, звісно, сучасні, італійські. Тобто, вони достатньо умовні, ми взагалі не знаємо як насправді називалися ті поселення аж в такому далекому минулому. Так що, надалі я для означення їх використовутиму єдину назву – Фраттезина.

Отже, ремісники Фраттезини починаючи з XII століття до н.е. активно обробляють різні роги та слонову кістку, виливають з бронзи речі буквально “на всі випадки життя”, виробляють багато чого зі скла, в тому числі й скляний бісер. Їм звідкись здалеку привозять навіть страусині яйця. Ну і куди ж там без буштину, він теж є одним зі звичних матеріалів в фраттезинських майстернях. Все, що виходить з-під рук тамтешніх майстрів поступово розходиться Середземномор’ям, їхні вироби (а їх дуже багато) помічено також на Балканах а в Центральній Європі за Альпами. Зрозуміло, що через гірські перевали всі ці товари йшли налагодженими ще з часів Террамаре маршрутами, до яких тепер додається ще один, більш східний – через перевал Преділ (зараз це словенсько-італійське пограниччя), а далі вздовж річки Соча, або як її називають італійці Ізонцо, до Адріатичного моря. А це, до речі, допомогло включити жителів північного берега Адріатики до “єдиного торговельного простору”, зав’язаного на всю ту велику справу мідно-бурштинового обміну й транзиту. 

Фраттезинська “фабрика красивого та корисного всього” швидко стала надзвичайно авторитетною в Центральному та Східному Середземномор’ї. Наприклад, та ж слонова кістка: можна тільки уявити з яких далеких африканських земель і через скільки етапів та “точок обміну” товарами, через скільки проміжних станцій завантаження та відвантаження вона мандрувала до долини річки По. Щоби лише там піддатися майстерній обробці, перетворитись на якусь гарну фігурку. І цю фігурку потім, знову ж складними і непрямими маршрутами, перевозили кудись берегів Егейського моря, або навіть й до Леванту, які географічно все ж трошки ближче до місць, де живуть слони, ніж Фраттезина. Або бурштин – навколо Егейського моря в ті часи його обробкою практично не займалися. Більшість різних бурштинових бусинок та інших прикрас вже в готовому вигляді потрапляли туди саме з Фраттезини.

Все ще залишається дискусійним питання хто ж в умовах XII – IX століть до н.е., тобто якраз після Катастрофи Бронзової Доби, займався активним розвезенням всіх тих фраттезинських виробів аж до берегів Егейського моря, і далі до Східного Середземномор’я. Ще донедавна такі помітні та всюдисущі мікенські морські торговці випали з гри назавжди, адже грецькі тепер землі занурилися у власні темні віки. Ті, де ахейці-старожили мусили підлаштовуватися під співжиття з прибулими з півночі дорійцями. І коли вони всі разом більше варилися у власному локальному середовищі та менше дивилися на оточуючий їх світ, чекаючи на народження Гомера та його епосу про героїчні діяння часів початку Катастрофи Бронзової доби.

Є версія, що з’явилася просто нова генерація мореплавців, яка походила з Кіпру та Леванту, і яка перебрала на себе всі давні контакти з Північною Адріатикою. А можливо і самі жителі адріатичних берегів засвоїли навички далеких плавань, і тепер наважувалися подорожувати ну принаймні до Апулії. Де місцеві жителі тільки раділи тому, що в посткризовому світі їхні нещодавні конкуренти, жителі Сицилії та Еолійських островів разом з крахом Мікенської цивілізації втратили свої вигідні позиції в транзитній торгівлі. Або в цьому ланцюжку були якимось чином задіяні і Істра з Далмацією, що все одно кінець кінцем приводило шляхи тамтешніх торговців скоріш за все до тієї ж самої Апулії. 

“Історія успіху” Фраттезини не могла тривати нескінчено довго. В повітрі Південної Європи почало пахнути залізом, яке тамтешні спільноти вчилися виробляти вже більш менш масово. Потроху насувалася епоха фінікійської колонізації та торговельної експансії по цілому Середземномор’ю. Ці, а може ще якісь інші паралельні процеси призвели до кризи тепер і у Фраттезині, а також до переформатування всієї тієї торгівельно-виробничої мережі, яка так добре працювала між річкою По та Альпами років 250 поспіль. В 10-9-х століттях до н.е. поступово зменшуються, а потім і зовсім зникають торговельні зв’язки між Паданою та Східним Середземномор’ям. Фраттезинці якийсь час тримаються на більш активній експлуатації налагоджених раніше зв’язків з ближніми землями Етрурії, що тоді починає народжуватися. Але це їм мало допомагає, робота в більшості мідних рудників в Альпах тоді просто завмирає. І в 9-му столітті до н.е. великий та впливовий торговельно-ремісничий “хаб” в Фраттезині перетворюється на невелике, не таке вже й значне поселення. Просто одне з багатьох подібних.

А як же балтійський бурштин ? Він й надалі цікавить багатьох, і все в тих же південних та східних країнах, де його добре знають вже сотні років. Просто ініціативу в його транспортуванні в землях навколо Альпів поступово перехоплюють зовсім інші спільноти. В середовищі вже декілька сотень років йшли свої процеси: зростання кількості людей та відповідно поселень, суспільне розшарування, поява власних багатих еліт та амбітних вождів, й так далі. А старий, давно вже ходжений-їжджений маршрут транспортування бурштину-сукценіту, який вів від морських берегів Ютландії прямо на південь (тут річка Рейн допомогала) далі через альпійські перевали і до Падани, змінився на зовсім інший. І цей інший маршрут проліг взагалі в обхід Альпів зі сходу. Початковою точкою нового шляху стала східніша ділянка балтійського узбережжя – десь приблизно в місті впадіння Вісли в море. А далі бурштин мандрував на південь, вздовж Вісли, потім по річках Одра й Морава і аж до впадіння останньої в Дунай (там, де потім постане вражаючий своєю величністю і красою замок Девін), і знову на південь від Дунаю, тримаючи східні відроги Альпів по праву руку, а Паннонську низину по ліву, перетинаючи річки Рабу, Муру й Драву, пролігши напряму через Dravsko polje, і далі оминаючи Mariborsko Pohorje з півдня (тут назви сучасні, словенські), шлях цей приводив спочатку до Савінської долини, а потім і до Люблянської котловини. Там далі, поблукавши гірськими манівцями, він спускався до Віпавської долини, з заходу якої вже відкривався прохід до великої рівнини на півночі сучасної Італії між Альпами, Аппенинами та Адріатикою, через яку дещо південніше тече річка По. І на тій рівнині було стільки варіантів “а куди ж тепер далі?”.

А на тій рівнині, між Альпійськими горами та морем мешкали нащадки тих самих людей, які в попередніх декількох століттях вже встигли добре пізнати смак посередництва в торгівлі бурштином між тими спільнотами, які сидять там далеко в горах, і тими, хто по бурштин припливає морем. Нам точно невідомо, чи вони вже тоді в 9-му столітті до н.е. потихеньку собі експериментували з обробкою привезеного з-за високих гір “сонячного каменю” (бо їхні нащадки цим пізніше точно займатимуться). Достеменно нам відомо лише те, що після занепаду Фраттезини новим центром обробки привозного з-за Альпів бурштину на якийсь час стало поселення неподалік від сучасного міста Ріміні.

Так народжувався новий, саме той Бурштиновий шлях, про який ми знаємо вже з джерел античного світу. І якому судитиметься добре тисячоліття безперервної роботи. Зрозуміло, що на тому, ще “дописемному” етапі все це вартувало суттєвих зусиль конкретних людей та різноманітних колективів, об’єднаних спільними інтересами, родів, племен та їх кооперації між собою. Ми не знаємо їхніх імен, ми не знаємо як самі вони себе ідентифікували, як вони називали свої племена і племена сусідні. Ми дуже приблизно собі уявляємо, якими мовами вони тоді спілкувалися. Але все ж дещо про них нам відомо. Що саме – про це докладніше в наступних матеріалах.