Біля самого центру країни
На карті Словенії існує така точка, яка офіційно вважається її геометричним центром. На околиці села Slivna, що розташовувалося на самій півночі občine LitijaObčina – адміністративно-територіальна одиниця в сучасній Словенії, муніципалітет, яких в цій державі налічується 212. Невелике місто Літія, що знаходиться на березі річки Сави, в 20 кілометрах на схід від Любляни є центром однієї з таких обчін. стоїть відповідний пам’ятний знак. Словенською це GEOSS – Geometrijsko središče Slovenije.
А якщо від цієї знакової точки переміститися лише на пару кілометрів на схід, то ми з вами будемо вже посеред селища Ваче (Vače). Назва знайома, чи не так ? Його я вже згадував пару разів в історіях “Альпійський стімпанк з залізом та без нього” та “Як далеко на захід запливла степова рибка?”. Згадувалося в контексті одного з визначних поселень Долєнської групи, тих, які існували в часи процвітання гальштатської культури в Східно-альпійському Просторі. І от тепер настав час невеликого уточнення: Ваче насправді не є тим самим місцем, де існувало це поселення, і де були свого часу зроблені головні разючі знахідки. Нам з вами треба просунутися ще трошки на схід.
Повернувши в самому центрі Ваче на дорогу, що веде в бік Zasavske Svete Gore, ми достатньо швидко дійдемо до наступного, меншого селища, яке називається Klenik. Типове невеличке село під довгим лісистим пагорбом ліворуч, з великими фермерськими будинками та хлівами праворуч, і з гарним краєвидом, що відкривається з тих будинків: видно зелені пагорби регіону Dolenjska, вже за річкою Сава.
Центр селища Кленік це просто розвилка п’яти доріг, де з одного боку стоїть традиційна капличка, а з другого – ситула, величезна ситула! Пам’ятний знак, який символізує лише початок “археологічної стежки”. І ознайомившись з інформаційною табличкою біля “пам’ятника ситулі”, ми з вами зрозуміємо, що з цього місця треба йти ще трохи далі на схід. Щоби побачити ті самі місця, де колись до людей приходило розуміння по якій історичній спадщині вони буквально ходять щодня.

Копають всі: від селянина до князя
Багато великих археологічних відкриттів в Європі було зроблено абсолютно випадково саме в 19-му столітті. В часи, коли в європейських державах нарешті з’явилися інституції, що почали опікуватися більш менш системними дослідженнями історії минулих віків та всієї “викопної” спадщини. Коли почало з’являтися розуміння, що знайдена в землі старовина – це не обов’язково або якийсь іржавий непотріб чи шматки давніх глечиків, або коштовний “скарб”, який варто швидко продати багатим антикварам.
Не стала тут виключенням і історія, яка почалася в 1877 році біля вищезгаданого Кленіка. Тоді місцеві жителі випадково натрапили в землі на чийсь скелет, поруч з яким лежало трохи старовинних прикрас. Звісно, в малому селі про таку знахідку моментально стало відомо тамтешньому вчителю Францу Перуцці. Який без жодних зволікань вийшов на голову округу Літія та депутата ландтагу (земельного парламенту) Крайни Юлія Френцля, носія лицарського титулу та “благородного” додатку до власного прізвища – von Vestenek.
Від цих двох зацікавлених полетіли звісточка до так званого Провінційного музею Крайни в Любляні, яким тоді завідував Карел (Драготін) Дежман. Той самий Дежман, який пару років перед тим першим відкрив для нас з вами залишки поселень коліщар’їв біля Ігу, на Люблянському Бар’ї.
Звісно, Дежман не залишив без уваги інформацію про знахідки біля Кленіка. І вже в травні наступного, 1878 року, стартували розкопки, якими опікувався препаратор того самого музею Фердинанд Шульц. Трохи пізніше на ті розкопки завітав і сам Дежман та привіз з собою поважного гостя з Відня – Фердинанда фон Хохштеттера, виданого геолога, натураліста та директора Naturhistorisches Hof-Museum (зараз це Naturhistorisches Museum Wien, тобто музей Природознавства в Відні). Походивши пагорбами над Кленіком, повивчавши місцевість, гості замалювали деякі знахідки, і залишили Шульца з помічниками копати далі.
До пізньої осені група археологів досягла суттєвих результатів: вони встигли розкопати та дослідити більш як 200 поховань. І судячи з предметів, знайдених і в курганах, і у звичайних могилах, багато з людей, чий прах там покоївся, були далеко не простими бідним селянами Залізної доби.
Археологічна лихоманка біля Кленіка та Ваче тривала ще декілька років поспіль, лише з невеликими перервами. Продовжував копати Фердинанд Шульц, до справи долучився вчитель Перуцці, а в якийсь момент в це діло встряг навіть князь Ернст з давнього роду Віндішгрец (Ernst Ferdinand Weriand Prinz zu Windisch-Grätz). Цей, далеко не останній в Австро-Угорщині аристократ, був відомим антикваром. І він теж на перших порах приїжджав на розкопки й керував ними особисто. А пізніше, делегувавши свої керівні повноваження “на місці” вчителю Перуцці, зосередився виключно на фінансуванні проекту “біля Кленіка копають всі”, який розростався просто на очах.
Гроші князя Ернеста крім покриття чисельних витрат йшли ще й на простий викуп різних старовинних предметів у місцевих селян. Останні, зловивши запах швидкої наживи, що вже сильно відчувалася на пагорбах біля Кленіка, рили землю як тільки могли. Цей загальний ентузіазм кінець-кінцем допоміг знайти справжній шедевр стародавнього мистецтва, який нині є частиною культурної спадщини Словенії.
Та сама ситула з Ваче
Звісно, йдеться саме про неї. І це на її честь встановлено пам’ятний знак в селищі Кленік. А знайшлася вона саме завдячуючи впертості, та ще й певному везінню яку мав молодий парубок з Кленіка на ім’я Янез Грільц. Він вже якийсь час пробував копати навколо власного села, бажаючи знайти щось старовинне, щоби й собі збагатитися. І фортуна усміхнулася йому 17 січня 1882 року. Того дня, вгризаючись в холодну зимову землю на пагорбі, зовсім поруч з місцем, де перед тим пройшлися зі своїми лопатами люди Фердинанда Шульца, Янез таки натрапив на знамениту зараз, ситулу. Він її тримав у себе вдома до весни, потихеньку шукаючи кому би продати. І тільки завдячуючи спільному тиску Перуцці, Шульца та Дежмана знахідку викупив у сільського парубка саме музей Крайни, за доволі невелику суму.

Карел Дежман, зберігаючи ситулу у ввіреному йому музеї, висував дещо наївні теорії: що її виробили етруски, і що це, мовляв, доказує давню міграцію етрусків з альпійських земель між Тіролем та Крайною до Італії. Так, в цьому він помилявся. Але все ж певну візуальну аналогію з ситулами, які знаходили на землях давньої Етрурії, він таки розгледів. Проте тільки наступні покоління дослідників, аналізуючи інші подібні знахідки, зроблені в цілому Альпійському регіоні, змогли довести, що вироблялися ті ситули локальними, а зовсім не етруськими майстрами. Просто етруська стилістика оформлення ситул була широко відомою, її всі намагалися копіювати у себе, разом з деякими східними мотивами, які відчувалися в етруському мистецтві.
Один простий приклад: якщо на ситулі з Ваче уважно придивлятися до зображень людей, що тримають якісь предмети в руках, то ми зауважимо, що у тих людей по шість пальців на руках. І це не груба помилка митця, і не шалена творчість “прадавнього ШІ“. Традиція зображувати людей в певних ситуаціях з шістьма пальцями на руках, як знак чогось доброго, здавна існувала на Близькому Сході, зокрема в Ассирії та в Урарту. Етруське ж мистецтво в 8-7 століттях до н.е. переживало так званий “період орієнталізації”: їхні митці активно надихалися багатьма східними мотивами, в тому числі й “шестипальцевими”. А невідомий нам майстер, який виробив ситулу з Ваче, очевидно, вирішив піти тим самим шляхом.
Існує думка, що ті три рівні витіснених на зовнішній стінці ситули зображень – це такий собі спосіб “проспівати” епос про життя військової аристократії в одній зі спільнот Долєнської групи. Нагорі ми бачимо зображення різних процесій, де ті самі військові ватажки йдуть пішки, їдуть верхи на конях, або їдуть на возах. Другий рівень – це суцільні обряди підношення дарів, музичний перформанс, та спортивний двобій. І третій рівень – це тваринне царство, яке є частиною життя цих людей. Якщо це й справді епос, то, як вже зазначалося раніше, він оповідає нам про доволі мирне і далеке від “героїчних звершень” життя. На відміну від тієї ж етруської ситули з Чертозе, яка стилістично так схожа на ситулу з Ваче. В тій “чертозькій” є ще верхній, четвертий рівень: по ньому йде нескінченна колона озброєних вояків.
Якщо піднятись трохи вище
Різних розкопок: і професійно організованих, і зовсім аматорських в кінці 19-го та на початку 20-го століття було чимало. От тільки всі вони досліджували лише поховання біля підніжжя пагорбів: Zgornja Krona, Spodnja Krona, Slemško. Керувалися скоріше за все принципом: де видно хоч щось схоже на гальштатський невеликий курган, там і зариваємося в землю.
Час досліджень на самих пагорбах прийшов вже за часів Югославії, в 1932-1935 роках. На той момент вже сотні різних предметів побуту, прикрас, посуду та одиниць зброї було піднято з курганів та звичайних могил, і все це розійшлося по музеях Любляни, Відня, Оксфорда та по різних приватних колекціях. З новою серією розкопок на місце прибув Вальтер Шмід, який ще в 1905-1909 роках встиг попрацювати куратором Провінційного музею Крайни в Любляні, а станом на 1932-й давно вже жив в Австрії, працюючи куратором Joanneum музею в Граці та ще й обіймаючи посаду професора в тамтешньому університеті. Саме ті дослідження Шміда 30-х років й стали новим етапом, коли поступово почали відкривалися світові залишки фундаментів будівель поселення, яке, зрозуміло, розташовувалося дещо вище, ніж всі ті поховання з багатим інвентарем.

Попри певні успіхи, знахідки на самих двох пагорбах можна вважати відносно скромними. Експедиція Вальтера Шміда протягом 1932 – 1935 років знайшла залишки лише 5 будівель. А загалом на цей час їх ідентифіковано 19, і одна з них точно була кузнею. Непогано, але для поселення, де могла гуртуватися військова еліта “засавської” частини Долєнських спільнот, де могли жити місцеві “князі” це все трохи замало. І не дуже відповідає масштабу та багатству поховань під пагорбами, а також міцності оборонних укріплень.
“Підозрілими” також є явно штучні тераси, залишки яких можна зауважити ближче до вершини пагорба. Навряд би їх насипали лише заради селища з пари десятків “хатинок”. Можливо, наступним дослідникам доведеться зробити ґрунтовне LiDAR сканування місцевості, щоби зрозуміти де ще можуть ховатися ледве помітні сліди того давнього поселення. І тоді те, що все ще лежить в землі буквально під ногами рідких любителів гірських маршрутів та копитами сарн, що зрідка пробігають пагорбом, відкриється нам по-справжньому.

Одне можна сказати зі стовідсотковою впевненістю вже зараз: люди, які в 8-4 століттях до н.е. жили на пагорбах Zgornja Krona, Spodnja Krona, які ще вели якусь діяльність на Slemško з його скелястими схилами, обрали стратегічно вірну точку. Звідти, якщо подивитися на південь, видно суттєву частку Долєнськи з її пагорбами, аж до річки Крка. Ввечері та вночі, скоріш за все, звідти можна було розгледіти вогники декількох ближчих поселень на південь від Сави. І без сумнівів, можна вдень було б видно всі “тривожні” стовпчики диму, які б в разі небезпеки ворожого нападу підійматися з цілого простору між Свою та верхньою течією річки Крки.

А якби ці люди дивилися зі своїх двох пагорбів на північ, то, скоріш за все їм було б видно всі переміщення груп людей з Люблянської котловини й до Засав’я, до долини річки Медії, та й у зворотному напрямку теж. А в більш спокійні часи, коли можна було не нервуватися через потенційні наскоки ворогів, або через візити якихось конкурентних торговельних місій, мешканці тих пагорбів завжди могли насолоджуватися дивовижними видами на ті величні гори, які ми зараз називаємо Камнішко-Савінськими Альпами.

У кожного свій шлях широкий
Ситулу та інші знахідки ще в 19-му столітті пов’язували саме з Ваче з тієї простої причини, що Ваче було просто найбільшим селом в окрузі. Кленік – він і зараз виглядає як такий собі скоріше віддалений присілок Ваче, ніж самостійне селище. Хоча справді, перші знахідки було зроблено або східніше, на нижніх терасах обох Крон (Нижньої та Верхньої), або взагалі на протилежному, північному боці цих пагорбів, де теж є сліди курганних поховань.
А цю оповідь варто закінчити на описі як склалося подальше життя головних її фігурантів. Бо це теж історія, хоч вже й зовсім не залізнодобна, не гальштатська. Отже, сільський вчитель Франц Перуцці брав найактивнішу участь у всіх розкопках 1870-1880-х років, та вийшов на пенсію в 1887-му. Дожив до 1899 року, залишивши по собі дуже добрі та теплі спогади.
Юлій Френцль фон Фестенек навпаки в в пам’яті словенців залишився таким собі неоднозначним персонажем. За перипетіями його життя варто було б зняти цілий серіал, приправлений добрим чорним гумором. Отже, попри деяку початкову допомогу з організацією археологічних досліджень біля Кленіка та Ваче, Юлій в ландтазі Крайни активно виступав проти багатьох словенських культурних ініціатив, захищав виключно все німецьке. До того ж влазив у всілякі скандали, потрапляв під судові переслідування та був героєм дошкульних карикатур в місцевій пресі. Кінець він кінцем продав свій долєнський замок в Мирні та перебрався з Крайни до Штирії, де пробував себе і в тамтешній регіональній політиці. Але й там у нього вийшло все невдало й скандально, хоча ніякі словенські культурники йому там вже не переходили дорогу.

Потім був Зальцбург, спроба працювати в страховому бізнесі, черговий скандал, суд, великі борги. І з усім цим “багажем” фон Фестенек примудрився емігрувати до Сполучених Штатів. Де раптом забув про свою ненависть до словенської мови (яку все ж знав), і почав співпрацювати з місцевою словенською пресою, і навіть в 1990-му році отримав при Нью-Йоркській адміністрації посаду перекладача зі словенської. Але і цієї кар’єри він до пуття не зробив, бо знову почав попадатися на якихось відверто тупих та дрібних крадіжках. Однак, він так і провів залишок свого життя в Нью-Йорку, де й помер аж в 1931 році.
Карел (Драготін) Дежман, як і вчитель Перуцці, почав займатися розкопками біля Кленіка вже в доволі поважному віці. Народжений в 1821 році, він ще перед “Весною народів” 1848 року, захопившись романтикою пробудження всього національного, почав називати себе Драготином та публікувати власні поезії словенською. А потім, ближче до 1860-х його погляди сильно змінилися, і він порвав зі словенським національним рухом, вбачаючи в ньому загрозу Панславізму. Виступав проти викладання словенською в університеті, та й загалом проти офіційного рівноправ’я словенської та німецької мов. На момент початку розкопок біля Кленіка він, являючись депутатом австрійського парламенту, часто був потрапляв під вал критики в пресі Крайни разом з діячами на кшталт фон Фестенека.
З усім тим, в археології Карел Дежман залишив свій вагомий слід: керував розкопками не тільки біля Кленіка та Ваче, а й досліджував інші поховання Залізної доби, зробив та описав ряд знахідок Римських часів. Він також встиг побачити в 1883 році закладання цісарем Францем Йосипом першого символічного каменю в будівництво нового Провінційного музею Крайни в Любляні (його тоді офіційно перейменували в Krainisches Landesmuseum – Rudolfinum, на честь тоді ще живого престолонаступника). І він таки дочекався закінчення роботи над тією новою будівлею та відкриття в ній оновленого музею, в якому він так і продовжував обіймати посаду кустоса, тобто завідувача – це сталося вже в 1888 році. В тій самій будівлі зараз знаходиться Народний Музей Словенії, де експонується і ситула з Ваче, і багато інших історичних предметів, знайдених за життя Карела Дежмана. Яке підійшло до свого кінця в березні наступного, 1889 року.
Фердинанд Шульц – він працював в Провінційному музеї Крайни аж до 1909 року. Брав участь в багатьох інших археологічних розкопках, деякими керував самостійно. Але більше уславився як таксидерміст і як орнітолог. За ціле життя через його руки пройшло близько 20 тисяч тушок різних тварин, з яких понад 800 він підготував для свого музею. Додумався до елегантного способу препарації риб, завдячуючи чому в музеї почали з’являтися нові експонати: рибини, з якими “працював” Фердинанд, тепер виглядали “наче живі”. Крім того, написав багато статей про місцеве птаство, яку публікувалися як в словенських, так і в австрійських журналах. І дожив аж до 1936 року.
Князь Ернст цу Віндішгрец. Вів собі далі приватне життя антиквара та колекціонера. Здобув певне визнання як в археологічному середовищі, так і серед нумізматів, зібравши солідну колекцію монет. Проте головним же його “внеском” до Історії стало народження сина, на ім’я Отто – це був 1873 рік, ще до початку розкопок біля Кленіка. Отто потім виросте, і скористається власною належністю до одного з найвідоміших аристократичних сімейств Австро-Угорської імперії, зв’язавши далі свою долю з Габсбургами. Але то вже окрема, і повчальна і водночас дещо комічна історія, яку давно маю в планах розповісти окремо. А сам батько Отто, князь Ернст, проживши дуже довге життя, покине цей світ в 1918 році.
Ну й нарешті Янез Грільц. Коли він знайшов ситулу, йому було лише 22 роки. Після продажу тієї знахідки музею всього лише за 28 гульденів, він відчував, що сильно продешевив. Попереду було, можна сказати, ціле життя, то ж він продовжував копати, щоби ще раз знайти щось таке цінне і потім його продати вже за більші гроші. Минув рік, і копаючи з північного боку пагорба, він натрапив на поховання воїна, де була і зброя, і шолом, і кінська збруя. Це все йому, за посередництвом Хохштеллера, вдалося продати Провінційному музею вже за 250 гульденів. А в 1886 році Янезу знову пощастило: він знайшов шолом неговського типу з загадковим написом, в якому дослідники бачать ознаки ретійського письмаРетійська мова – це мова ретів, давніх жителів центральної частини Альпів. Там де зараз знаходяться австрійський та італійський Тіроль, швейцарський Давос, Ліхтенштейн. Їхню мову теж, так само як і етруську, сучасна наука на даному етапі розвитку ще не спромоглася повністю зрозуміти. Ретійське письмо схоже на етруське. Є навіть здогад, що германці своє рунічне письмо перейняли саме від ретів, вірогідно в останні століття перед початком нашої ери.. Цю знахідку він продав вже за цілих 550 гульденів аж до Відня – тамтешньому Музею історії мистецтв.
Ціми відкриттями, хоча й зробленими з метою заробітку, Янез Грільц все ж заслужив своє власне місце в історії археологічних досліджень в Словенії, та й меморіальну табличку на будинку в Кленіку, де він свого часу жив. Після тих трьох знахідок 1880-х йому більше не вдалося знайти нічого суттєвого. Так що, після “пригод” археологічної молодості жив він далі звичайним сільським життям. В 1926-му його бачили на розкопках одного з курганів поблизу Ваче. А дожив Янез до 1931 року, і помер там же, в рідному селі.

Список джерел:
Текстовий, візуальний та картографічний матеріал:- Stare - Vače
- National Geographic - Situla z Vač
- Damir Globočnik - Julij Fränzl vitez Vesteneck
- Slovenski biografski leksikon - Dežman, Karel
- Obrazisrcaslovenije.si - Janez Grilc
- Obrazi slovenskih pokrajin - Schulz, Ferdinand
- Archaeological Museum of Bologna - Certosa Situla
- Österreichisches Biographisches Lexikon - Windisch-Graetz (Windisch-Grätz, Windischgrätz) Ernst Ferdinand Weriand Prinz zu
- Janez Dular - Železnodobno središče Vače in njegova bojevniška elita
- Davorin Vuga - Konservatorski pogledi na železnodobno najdišče Vače z okolico
- Ida Murgelj - Nove risbe figuralnih upodobitev na situlah z Vač in Magdalenske gore ter iz Valične vasi
- Wikipedia
- Obrazisrcaslovenije.si - Janez Grilc
- Damir Globočnik - Julij Fränzl vitez Vesteneck
- Dragan Božič - Vaško situlo je imel vojščak s čelado