Велика Греція шукає свій великий шлях

Важливе, але пропущене в попередніх двох історіях

Конфлікт етрусків, карфагенян та фокейців довкола корсиканської колонії Алалія мав наслідки, про які в останніх двох статтях не згадувалося. Але зараз настав слушний час їх описати – про цей прикрий епізод етрусько-грецьких відносин нам повідомляє Геродот.

Захопивши під час вікопомної морської битви, що відбулася десь у 530-х роках до н.е., певну кількість фокейських полонених, етруски та карфагеняни розподіляють їх між собою. Ті, хто згідно цього розподілу стають етруськими бранцями перевозяться до вже добре відомої нам з вами Цісри, вона ж Цере. І ні, там їх не роблять рабами, і не хочуть від них жодного іншого зиску. Цісряни просто закидають грецьких полонених камінням до смерті. Погодьтеся, для вияву такої жорстокості потрібні були якісь підстави. Про них ми нічого не знаємо, але можна припустити, що між фокейцями, які й без того були практично позбавлені можливості жити в рідному місті, та етруською спільнотою Цісри вже відбувалося дещо недобре. Дещо вагоміше за короткочасне «розбишацтво» фокейців на Корсиці, на яке натякає Геродот.

А далі, як це часто бувало в античному світі, починаються надприродні події. Цісряни зауважують, що і люди, і в’ючні тварини, які проходять повз місце, де каменували й поховали нещасних фокейців, починають хворіти на дивні недуги, калічаться, а когось навіть розбиває параліч. Здається, саме це місце стало проклятим. Щоб позбутися прокляття, цісряни відряджають посланців аж до Дельф, аби спитати в оракула, як їм уникнути цієї напасті. Знайомий мотив, чи не так? “Якщо з’явилася містична загроза – пливи морями з центральної Італії аж до Дельф по добру пораду.”

Піфія в Дельфах радить цісрянам наступне: регулярно приносити жертви душам невинно вбитих фокейців, влаштовувати на їхню честь спортивні ігрища – і проблема зникне. Так і було зроблено. А років 80 потому, вже за життя Геродота, Цісра все ще є відомою у грецькому світі своїми гімнастичними та кінними змаганнями. Саме в цей період, наприкінці 6-го та протягом 5 століття до н.е., сцени різних спортивних ігор починають з’являтися на стінах знаменитих етруських гробниць у некрополях Цісри (Цере) та Тархуни (Тарквінії).

Плутарх, своєю чергою, стверджує, що саме цісрянам, як мало кому з “варварів”, вдалося свого часу встановити особливі відносини з Дельфами, отримавши право на власну скарбницю в тамтешньому храмі Аполлона. І нам досі невідомо, які саме підстави були для надання такої честі далекій від Греції спільноті якихось там тирсенів.

Маг з’являється саме тоді, коли потрібно

У ті самі 530-ті роки до н.е., на іншому боці Апеннінського півострова, на його південних берегах розпочинається своя окрема історія. Туди, до давньої ахейськоїКласична Ахайя знаходилася на півночі Пелопоннесу, ось тут:
колонії Кротон, подолавши на якомусь судні води Іонічного моря, прибуває один доволі незвичайний чоловік. Він вирішує назавжди покинути Самос, острів свого дитинства, де йому, здається, вже немає місця. Бо надто сильно він не згоден із правлінням Полікрата, який у 538 році до н.е. стає тираном Самосу. Хоча, здається, у минулі роки той самий Полікрат навіть трохи допоміг нашому герою здійснити його юнацькі мрії.

Прибулець до Кротона має за своїми плечима приблизно 50 років власного життя. І пережити йому довелося вже немало: навчання в Мілеті у самих ФалесаФалес Мілетський вважається основоположником наукової філософії, а також його називають “батьком науки”. Він був першим з відомих нам людей, хто використав дедуктивні міркування в геометрії та здійснив математичне відкриття. Жив приблизно у 623–545 роках до н.е. та АнаксімандраУчень Фалеса Мілетського. Перший з відомих нам античних філософів, який зафіксував своє вчення у письмовій формі. Автор найпершої з відомих нам схематичних карт світу, яка згадувалася в Історії 6., довге перебування в Єгипті, де він намагався через суворі випробування та посвяти розкрити для себе таємниці наук, які свято оберігають місцеві жерці. Був у нього й досвід перебування у Вавилоні (це мусило статися невдовзі після завоювання міста Кіром Великим), де він встигає здобути ще деякі знання від тамтешніх магівМагами від початку називали одне з племен, що мешкало на території Мідії. Імовірно, через те, що саме з цього племені часто походили зороастрійські жерці. У Перській імперії Ахеменідів словом “магуш” загалом позначали суспільний прошарок жерців. Саме слово magh, найімовірніше, має праіндоєвропейське походження і могло означати “могти” або “бути в змозі”. та халдейських жерцівСвященнослужителі Вавілонії, де станом на 6 століття до н.е. ключову роль відігравали представники семітського народу халдеїв. Окрім виконання культових функцій, вони також добре зналися на астрономії, астрології та ворожінні. Халдейські жерці вважалися носіями священних знань про зірки, божественні знаки та людську долю.
Релігія, яку вони сповідували, мала свої витоки в давніх шумеро-аккадських віруваннях..

Отже, “озброєний” такими різними знаннями й навичками – від геометрії та астрономії до філософії, магічних практик і езотерики, з наміром створити власну концепцію Світобудови, – наш герой нарешті ступає на землю Південної Італії. Саме туди, де починає виростати “носок” усім добре знайомого італійського “чобітка”. Окремі джерела стверджують, що прибуває він сюди зовсім не випадково. Його батько, кажуть, походить із тієї гілки тирренів (етрусків), які колись оселилися на острові ЛемносТиррени з Лемносу – загадковий народ, про який наразі існує доволі мало відомостей. Їх згадує Геродот як переселенців із Лідії, Фукідід пише про них як про “варварів” (тобто народ, відмінний від еллінів), а Стефан Візантійський натякає, що лемноські тиррени могли бути нащадками пеласгів – давнього, доеллінського населення Греції.

До нашого часу збереглася пам’ятка VI століття до н.е., так звана Лемноська стела, вкрита написами мовою, яку досі не розшифровано. Однак вона має очевидну схожість із мовою італійських етрусків. Отже, античні автори в певній мірі мали рацію, ототожнюючи загадкових тирренів з Лемносу з італійськими тирренами (етрусками). в Егейському морі. І що цей “етруський” батько, остаточно перебравшись на Самос, не раз подорожував у справах до Італії, беручи з собою сина. Тож змалечку наш герой трохи “знав місця” і не плив у повну невідомість.

Напевно, ви вже здогадалися, про кого йдеться. Так, це один із найяскравіших і водночас найзагадковіших персонажів античного світу 6 століття до н.е., життя якого оповите легендами та суперечливими свідченнями. Це всім відомий Піфагор. Можливо, перший в історії філософ, який з’являється в грецьких полісах Італії. Принаймні, ми не маємо жодних свідчень про те, що до Піфагора хтось у цих містах взагалі цікавився подібними, суто іонійськими, “витівками розуму”.

Земля, куди прибуває Піфагор, на той момент вже вкрита грецькими полісами-колоніями, кожен із яких має власну, принаймні 100-200-річну історію. Вже у 5 столітті до н.е. ту найпівденнішу частину Апеннінського півострова саме через велику кількість таких колоній почнуть називати Великою Грецією. Одна з найпомітніших поміж ними – Кротон, могутнє місто, яке обирає наш герой, – на той час налічує щонайменше 50 тисяч мешканців. Не так далеко звідти розташований ще більш могутній, квітучий і вічно бенкетуючий Сибаріс – можливо, найбільше місто італійського Півдня. Саме через його мешканців, звиклих до комфорту та розваг, слово “сибарити” ще довгі століття означатиме людей, які ведуть розкішне, але беззмістовне життя.

Сибаріс, Кротон і Каулонія, що лежить дещо південніше, – це міста, засновані колись ахейцями, і в другій половині 6 століття до н.е. вони знаходяться в альянсі одне з одним. До цього ж альянсу входить і більш північний, зруйнований сибаритами за кілька десятиліть до того, іонійський Сіріс. Очевидно, у місцевих мешканців немає іншого виходу, окрім як визнавати зверхність Сибаріса. А за Сірісом тихо причаївся ще один ахейський поліс – Метапонт, мешканці якого радо користуються всіма благами родючих земель довкола й намагаються, по можливості, уникати участі у будь-яких ризикованих авантюрах.

А на середині “носочка” італійського “чобітка” розташовані Локри Епізефірські, засновані вихідцями з грецької Локриди – невеликої області неподалік від славнозвісних Термопіл. Це місто, яке півтора століття потому вразить Платона своїми нібито ідеальними законами. За кілька десятиліть до прибуття Піфагора, заручившись підтримкою Спарти, Локри зуміли перемогти військо Кротона в битві на річці Сагра. Ця поразка тоді стала для Кротона болісною – вона не лише похитнула його політичні позиції, а й вдарила по престижу його атлетів, які колись славилися своїми перемогами на Олімпійських іграх. А Олімпіада, що проводиться раз на чотири роки, для греків – від Малої Азії до італійських полісів – справа найсвятіша на цьому світі…

Біля протоки між материком і Сицилією, де колись мореплавців лякали міфічні Сцилла та Харібда, тепер весь рух до Тірренського моря контролюють два міста. Це іонійська Занкла, що виникла на сицилійському боці біля найвужчої частини протоки, і Регій – колонія, “народжена” Занклою, яка стоїть на материковому березі. А на самій Сицилії, на її південному узбережжі, стоїть славетна Гела – найбільший на той час грецький поліс на острові, заснований критянами та родосцями. Нарешті, зі східного узбережжя Сицилії, у бік Пелопоннесу та своєї метрополії Коринта, “дивляться” древні Сиракузи, що намагаються знайти власний шлях у світі “заклятих сусідів”.

Це далеко не повний перелік грецьких полісів Півдня Італії та Сицилії. Їх тут десятки: вони торгують і воюють між собою, нерідко мають складні стосунки з місцевими племенами, що жили на цих землях задовго до прибуття перших грецьких колоністів. А ще майже кожен із цих полісів намагається вибудувати власні, непрості відносини з Карфагеном, що знаходиться зовсім поруч – від західного узбережжя Сицилії його відділяє всього пара сотень кілометрів морем.

Дивні правила пізнання всесвітньої гармонії

У Кротоні Піфагор починає активно проповідувати своє вистраждане в довгих мандрах вчення, швидко збираючи довкола себе широке коло послідовників. Люди гуртуються навколо нього з небаченою швидкістю – перший його публічний виступ у Кротоні настільки запалює натовп, що за новоприбулим Вчителем одразу готові йти тисячі містян. Піфагор пропагує чистоту, гармонію, простоту й помірність у їжі та задоволеннях, а також духовне вдосконалення, досягти якого, втім, зовсім не просто. Щоб отримати право на посвяту, необхідно спершу протягом п’яти років мовчки слухати свого наставника.

Піфагор швидко стає лідером абсолютно нового руху, який охоплює і сусідні міста. Він вражає учнів не тільки своїми промовами, але ще й власною “величною”” зовнішністю: часом слухачам здається, що до них промовляє сам Аполлон Гіперборейський – “найідеальніший” і водночас найбільш загадковий з усіх можливих Аполлонів. Насправді же він не є ніяким Аполлоном – то все аберації людської свідомості. Однак певне надприроднє начало в ньому все таки присутнє. Адже пропагуючи концепцію “переселення душ”, Піфагор одночасно стверджує, що сам добре пам’ятає всі свої попередні втілення – починаючи від міфічного Ефаліда, сина Гермеса і одного з команди аргонавтів. Він запевняє, що його душа провела в Аїді 207 років перед останнім народженням на Землі і що він бачив там страждання душ Гесіода та Гомера.

Багато що в навколишній природі Піфагор намагається пояснити за допомогою “гармонії чисел” (по-простому – математичних обчислень), основам якої він ще в молоді роки навчився у єгипетських жерців. І що цікаво, його вчення поступово наближається до монотеїзму – в його уяві вже існує єдиний найвищий Бог, який є “число чисел”. Але разом із цими, все ж таки високими як на той час досягненнями релігійно-філософської думки, в його системі поглядів з’являються й доволі дивні забобони, в які він змушує вірити своїх учнів. Наприклад: не їсти бобів, не дозволяти ластівкам вити гніздо під стріхою оселі, не наступати на обрізане волосся та нігті, не залишати в золі сліду від горщика, що в ній нагрівався, і подібне.

Піфагорійство (саме так прийнято називати це нове філософсько-езотеричне вчення з вкрапленнями наукових знань) знаходить прихильників не лише серед грецьких мешканців італійських полісів, а й серед месапів, луканів, певкетївАвтохтонні племена південної частини Італії.. Слава про нього доходить навіть до Риму (а це ще часи Тарквінія Гордого) – і аж звідти до Кротона прибувають люди, щоб послухати філософа, мага, математика, астронома та нібито втіленого в людській подобі сина самого Гермеса.

Сам Піфагор теж не сидить на місці – разом із групами учнів і просто фанатів він мандрує різними місцевостями італійського Півдня, творячи дива, що залишаться в легендах. То в ДауніїІсторична область на півночі Апулії, яка приблизно відповідає південній частині сучасної італійської провінції Foggia (Фоджа). він вмовляє дику ведмедицю, яка тероризує місцевих мешканців нападами на людей і їхню худобу, припинити свою агресію – і та, дослухавшись до Піфагора, назавжди йде в безлюдні місця. То біля Тарасу він веде приязну розмову з биком, щоб той не їв трикляті боби, і після цієї бесіди бик більше ніколи не вживає бобових, а доживає щасливе життя при храмі, харчуючись лише хлібом. Навіть із річкою Кае Піфагор знаходить спільну мову – вона відповідає йому людським голосом. А численні його учні в його присутності починають згадувати свої минулі життя.

Чудес і надприродних явищ довкола Піфагора відбувається настільки багато, що це лише посилює захоплення людей магом-філософом. І, як можна здогадатися, така любов народу рано чи пізно матиме й політичні наслідки. Тим більше, що з появою Піфагора місто, схоже, виходить із періоду кризи, спричиненої поразкою на річці Сагра.

Піфагор, здається, зітканий із самих протиріч. З одного боку, він пропагує своєрідне вегетаріанство – сам дозволяє собі хіба що рибу. Він суворо забороняє вбивати тварин з будь-якої причини. З іншого боку, одна з легенд стверджує: відкривши після довгих “геометричних” дослідів, що сума квадратів довжин катетів таки точно дорівнює квадрату довжини гіпотенузи, Піфагор настільки вражений цим відкриттям, що вирішує віддячити богам і приносить у жертву цілу гекатомбу (сотню) биків. Однак навіть античні автори сумніваються в цій історії, вважаючи її алегорією. Та й якби це було правдою, то таке масштабне жертвоприношення мало б справді царський розмах. Звідки у простого, хоча й дуже шанованого в Кротоні філософа гроші на подібну “виставу”?

А кредо філософа просте, хоча й глибоке: “Життя скидається на ігрища: одні приходять на них змагатися, інші – торгувати, а найщасливіші – спостерігати. Так і в житті: одні, подібні до рабів, народжуються жадібними до слави і наживи, тоді як філософи – до однієї лише істини.”

Колонії наслідують проблеми власних метрополій

У Кротоні Піфагор проживає приблизно двадцять, можливо, найщасливіших років свого життя. Але настає чи то 510-й, чи то 509-й рік до н.е., коли в багатющому Сибарісі відбувається переворот: олігархічні клани, які досі “знімали всі вершки” з прибутків міста, позбавляються влади. Заколотом диригує місцевий політик-демагог Теліс. Навіть не маючи записів його промов, зовсім не важко здогадатися, якою була аргументація і як “розхитувалися” народні маси в боротьбі за все добре проти всього поганого. В результаті Теліс таки захоплює владу в Сибарісі – він стає тираном міста, з якого тепер у вигнання відправляють аж п’ятсот найбагатших громадян. І здається, ці дати нам уже знайомі? Так, знову ті самі роки! Це час двох революцій – Афінської та Римської, якщо довіряти хронології античних джерел.

П’ятсот вигнанців шукають притулку, але не збираються мандрувати надто далеко – Кротон близенько, тож усі вони намагаються знайти прихисток саме там. Але щойно ці заможні люди влаштовуються на новому місці, як із Сибаріса приходить вимога: негайно видати біженців, бо вони, бачте, там терміново стали потрібні. І серед кротонян починаються дискусії – що ж тепер робити з цим ультиматумом?

Ситуація ускладнюється ще й тим, що у Кротоні гуртуються не тільки піфагорійці, а ще  й інші впливові особистості. Адже це місто не просто так славиться своїми учасниками олімпійських змагань – воно приваблює й атлетів з інших полісів. Ось, наприклад, Філіпп – уже давно одружений із дочкою Теліса, новопроголошеного тирана Сибаріса. Колись він шукав щастя в КиреніКолонія на узбережжі Лівії, один з найвідоміших грецьких полісів у Північній Африці. Розташовувався тут:



Джерело: www.the-persians.co.uk, а потім, можливо, навіть брав участь у спробі заснувати нову грецьку колонію на лівійському узбережжі. Цю експедицію ініціював Доріей – брат добре знайомого нам з вами спартанського царя Клеомена. Але колонія протрималася лише три роки – карфагеняни швидко прогнали новоприбулих з території, яку вважали своєю. Доріей тоді повернувся в Спарту ні з чим, а Філіпп перебрався до Кротона.

Думки в Кротоні розділяються: піфагорійці здебільшого виступають за війну з Сибарісом, тоді як Філіпп очолює умовну “партію миру”. Прихильники війни розуміють, що власних сил у Кротона для протистояння наймогутнішому іонійському місту Великої Греції замало. Але тут з’являється несподівана можливість.

Доріей, який після поразки в Африці тепер знову шукає собі нових пригод, вирушає до Сицилії. Адже саме там йому, за словами Піфії в Дельфах, судилося заснувати нову колонію. Тож “партія війни” швидко знаходить спосіб його переконати: вони умовляють Доріея та його спартанців спершу долучитися до боротьби з Сибарісом, а вже потім зайнятися своїми колонізаторськими справами – мовляв, Сицилія нікуди не дінеться, зачекає ще трохи. Зрештою, розуміючи в якому напрямку розвиваються події, до прихильників війни приєднується і Філіпп.

Зіткнення Кротона з Сибарісом тепер є неминучим. Командування військом кротонців бере на себе атлет Мілон – саме його перемога на Олімпійських іграх 532 року до н.е. нібито позначила початок виходу його рідного міста з кризи. Вирішальна битва відбувається десь на рівнині біля річки Кратис – зовсім неподалік від Сибаріса.

Військо сібаритів, за переказами, налічує втричі більше воїнів, ніж те, яке можуть зібрати кротонці разом зі спартанцями Доріея. Але долю битви вирішує не кількість, а банальна боєздатність. Арістотель, наприклад, згадує просто анекдотичний випадок, описуючи кавалерію сібаритів, де коней упродовж останніх років перед війною тренували хіба що танцювати під гру на флейті. Тож, знаючи про це, кротонці ставлять у перших рядах флейтистів, які своєю музикою змушують грізних вершників пуститися в абсурдний танок замість того, щоб битися з ворогом.

Чи варто довіряти подібним оповідкам авторів, які писали про цю битву кілька століть потому? Це вже інше питання. Але факт залишається фактом: сибаріти програють з тріском. Військо Кротона захоплює Сибаріс і тепер може робити з найзаможнішим містом цілого узбережжя все, що заманеться. Як і слід було очікувати, місто піддають жорстоким грабункам і плюндруванню, а кульмінацією стає масове вбивство прибічників Теліса прямо в храмі Гери. Після цього погрому Сибаріс на понад 80 років або повністю занепадає, або ж стає підконтрольним Кротону,  а більшість його мешканців мігрує до таких полісів, як Лаос чи Посейдонія.

Завжди можна знайти винуватця всіх бід

Ця перемога, здавалося б, має принести Кротону мир, стабільність і процвітання. Але осквернення храму великої богині вбивствами не минає безслідно – тепер і Кротон мусить хоч трохи, але випити з чаші внутрішнього розбрату.

Відбувається наступне: на хвилі незадоволення розподілом відвойованих у Сибаріса земельних наділів у Кротоні набирає популярність такий собі Кілон – людина, якій піфагорійці нещодавно з якихось причин відмовили у праві долучитися до своїх лав. Із особистої образи Кілон швидко роздмухує справжній бунт у місті: йому вдається переконати міський демос, що саме піфагорійці є головними винуватцями всієї тієї несправедливості. Вказати на тих, хто своїми катетами, гіпотенузами та реінкарнаціями “випив всю воду” в полісі, виявляється напрочуд легко.

Настрої населення стрімко змінюються, і ще вчора популярних піфагорійців тепер всюди переслідують. Багатьох убивають, але комусь таки вдається втекти. Сам Піфагор намагається знайти прихисток у Локрах, але отримує відмову – тамтешні мешканці не хочуть жодних філософських потрясінь, жодної найменшої ескалації, яка порушила б ідеальну рівновагу, що тримається на їхніх законах.

Після цієї невдачі вже доволі таки літній Піфагор пробує пережити складні часи в Тарасі, але й звідти його виганяють. Міста, які ще недавно радо збирали натовпи слухачів на його промови, тепер – де ввічливо, а де й безцеремонно – вказують йому на двері.

Залишається лише Метапонт. Але й там філософ-вигнанець зрештою наражається на бунт проти своєї присутності. Рятуючись від переслідувачів, він шукає прихистку в місцевому храмі Муз. Однак виходу звідти для нього вже немає. І йому залишаються лише останні сорок днів життя – сорок днів без їжі й неминуча смерть від голоду.

Піфагорійське вчення, однак, не гине повністю в цій катастрофі. Декілька послідовників великого вчителя, яким вдалося або врятуватися під час погромів, що прокотилися полісами Південної Італії, або ж, завдяки щасливому збігу обставин, вони перебували в той час в інших країнах, виживають. Їм нелегко, їм страшно. Вони ледве знаходять одне одного у світі, який так швидко став до них ворожим. І вони усвідомлюють найжахливіше: Піфагор не залишив по собі жодних записів. Все, чого він навчав своїх учнів, тепер існує лише в пам’яті тих, хто вижив. Їм доведеться згадувати, збирати знання по зернині, систематизувати їх. І нарешті почати записувати – щоб вогник піфагорійського вчення не згас назавжди. Бо у нього ще будуть шанси проявити себе. 

Острівні люди вступають у гру

На відміну від полісів південної частини Італії, де вирувало політичне життя, де філософські вчення раптово захоплювали маси й ставали своєрідною поп-культурою, де відбувалися перевороти й владу перебирали то олігархи з “демократичним” вайбом, то тирани, суспільне життя в полісах Сицилії до кінця 6 століття до н.е. могло здаватися доволі сірим і передбачуваним. Найрозвиненішим полісом на острові була дорійськаДорійці — одне з чотирьох головних племен еллінів, яке ще наприкінці II тисячоліття до н.е. утвердилося на Пелопоннесі. Найвідоміші їхні міста-держави: Спарта, Аргос і Коринт. Гела – та сама, що на південному узбережжі. Але про її державний устрій і внутрішні процеси нам до цього часу майже нічого не відомо. Можна лише припустити, що всі важелі управління там тримала місцева олігархія, яка тихо й мирно збагачувалася за рахунок морської торгівлі. І це не дивно – неподалік, на заході острова розташовані фінікійські колонії, за якими вже “проглядається” потужний Карфаген.

Лише в останні роки 6 століття до н.е., вже після антипіфагорійського бунту в Кротоні, на Сицилії розпочинаються події, що знаходять своє відображення в античних джерелах. Саме вони стають прологом до нового етапу цієї довгої історії. У ті роки владу в Гелі бере такий собі Клеандр – перший відомий нам місцевий тиран. Але в 498 році до н.е. він гине від руки вбивці, і влада переходить до його брата Гіппократа. І саме цей новий правитель отримує шанс проявити себе як лідер більшого масштабу – не просто тирана одного міста з парою васальних поселень, а значно амбітнішого володаря.

Саме тоді на заході Анатолії спалахує повстання іонійських греків проти перського царя Дарія I. Ми знаємо, що це повстання завершується поразкою, а його наслідком стає нова хвиля іонійської міграції в Західне Середземномор’я. Частина цієї хвилі – група жителів острова Самос – вирішує почати нове життя десь на Сицилії. Але спочатку вони прибувають до Локр Епізефірійських – міста, розташованого зовсім поруч. І невдовзі в справу втручається тиран Регія, який ненав’язливо рекомендує новоприбулим захопити сицилійську Занклу.

Занкла, нагадаю, знаходиться зовсім поряд із Регієм – на сицилійському боці протоки. Самосцям без особливих труднощів вдається захопити місто, оскільки всі боєздатні чоловіки на чолі зі своїм правителем Скітом перед тим вирушили у похід проти сикулів – автохтонних мешканців Сицилії. Дізнавшись про втрату міста, Скіт та його занклани здіймають ґвалт і біжать скаржитися своєму нібито союзнику – Гіппократу. Той вирушає до Занкли, щоб на власні очі побачити, що ж там за трагедія така сталася.

Але прибувши туди, він раптово змінює свою позицію: вступає в сепаратні переговори із самосцями й переходить на їхній бік. Нещасний Скіт разом із тими, хто воював за нього, опиняється в полоні Гіппократа та самосців. Останні щедро віддячують новому союзнику, передаючи йому половину всього захопленого в Занклі майна, а також рабів. Крім того, вся земля поза межами міста тепер теж належить Гіппократу.

Скіта тим часом відправляють у заслання до Ініка, але невдовзі він утікає. Розуміючи, що на Сицилії йому більше нічого робити, він зрештою знаходить притулок аж при дворі “головного в цій частині світу”, тобто Дарія I. З яким, за деякими відомостями, встановлює доволі приязні стосунки

Після цих подій Занкла переживає не лише часткову зміну населення, а й перейменування – тепер це місто Мессена (зараз на його місці знаходиться італійська Мессіна). Нова назва демонструє особливу повагу до стародавнього поліса Мессени, що на Пелопоннесі. За легендою, до цього перейменування доклав руку сам Анаксілай, тиран Регія, який і розпочав усю цю авантюру із захопленням Занкли. І дивіденди він отримує чималі: тепер він сам є тираном Мессени, де оселяються переселенці з Самосу, а в Регії править його син. Таким чином, одне сімейство починає контролювати протоку між Італією та Сицилією з обох боків.

Нове життя старого міста

Гіппократ продовжує війни, розширюючи зону свого впливу на острові. Але минає зовсім небагато часу після його авантюри із Занклою, і цей амбітний тиран Гели гине в битві з сикулами. У нього є два сини – потенційні спадкоємці, проте жоден із них так і не стає новим правителем. Їх зі свого шляху прибирає такий собі Гелон.

Новий володар не був випадковою людиною в оточенні Гіппократа. Він довгі роки служив його охоронцем і командував кавалерією, а отже, займав доволі високу позицію. Тож, щойно питання “хто стане новим володарем?” підвисає в повітрі, Гелон діє швидко – і виключно на свою користь. Тепер він – новий тиран Гели, а його влада поширюється на значну частину сицилійського півдня та сходу.

І саме тому, що Гелон стає найавторитетнішою політичною фігурою на всьому острові, приблизно в 485 році до н.е. до нього прибуває делегація із Сиракуз. Посланці – так звані гамори, тобто місцеві багаті землевласники – скаржаться на те, що “революційна хвиля” нарешті докотилася і до їхнього міста. Бачите, мовляв, тепер і у нас заможних громадян виганяють, якусь демократію встановлюють. Допоможи, любий Гелоне, лише на тебе усі наші надії!

Гелон не відразу реагує на це прохання. Але зрештою настає момент, коли він приходить зі своїм військом “навести лад” у Сиракузах – і робить це так, як вважає за потрібне. Його мета зовсім не в тому, щоб допомогти багатіям-гаморам, які постраждали через ексцеси “народовладдя”, зовсім ні – Гелон переслідує лише власний інтерес. 

Щойно його військо з’являється під стінами міста, місцеві демократичні вожді настільки лякаються, що приймають рішення капітулювати й добровільно віддати владу Гелону. Отже, тиран займає Сиракузи без бою. І ніколи нікуди звідти вже не піде.

Закріпившись у Сиракузах, Гелон починає здійснювати масштабні переселення населення: він переміщує мешканців Камаріни до Сиракуз і просто знищує Камаріну як місто, бо вона йому більше не потрібна. Він перевозить до Сиракуз чимало жителів Гели, а водночас виганяє зі своєї нової столиці бідноту, що прибувала сюди з Мегари, – для цих людей шлях один: ринок рабів. Гелон прямо заявляє, що у Сиракузах, поруч із ним, не повинно бути жодних простолюдинів.

У рідній Гелі він залишає свого брата Гієрона, щоб той правив тамтешніми мешканцями. Тим часом Сиракузи за його правління стрімко зростають і набувають дедалі більше “столичних” рис.

Гелон формує велике військо – до 10 тисяч вояків, більшість із яких складають найманці. Серед них є й сикули, з якими він ще донедавна воював, і воїни з континентальної Греції, а також інших частин Середземномор’я. Саме за його правління масове найманство стає звичною справою в полісах Сицилії. А тамтешні тирани зазвичай майже не з’являються на публіці без особистої охорони, набраної серед чужоземців. Більше того, Гелон щедро винагороджує своїх найвірніших найманців, надаючи їм громадянство Сиракуз.

“Прийде війна – попросиш хліба”

Політичний вплив і авторитет Гелона невпинно зростають, і саме в такому стані новоявлений володар Сиракуз зустрічає 480 рік до н.е. Це той самий момент, коли його велике військо привертає увагу учасників Істмійського конгресу.

Як ми пам’ятаємо з десятої частини цієї історії, саме там обговорювали можливі загальногрецькі заходи оборони перед наступом перського царя Ксеркса. Тож до Гелона прибувають посланці, які намагаються переконати його долучитися до священної справи – оборони всієї Еллади. І що цікаво, звертаються вони до нього не просто як до чергового тирана могутнього поліса, а як до “володаря Сицилії”.

Гелон одразу дорікає їм за те, що континентальна Еллада досі ігнорувала всі проблеми сицилійських греків. Ба більше, каже він, саме через відсутність їхньої допомоги загинув у битві з фінікійцями та егестейцями Доріей – той самий, який після перемоги над Сибарісом вирушив засновувати колонію на сході Сицилії. А тепер, мовляв, коли ви самі в біді, звертаєтесь до нас, сицилійців?

Він відверто знущається з посланців: погоджується надати військову допомогу лише за умови, що йому передадуть головне командування всіма силами Еллади. Отримавши відмову, він, ще трохи підвищивши градус розмови, пропонує компроміс – стати командувачем лише флоту. Але й це є неприйнятним для посланців. То ж, ні про що не домовившись, вони залишають Сиракузи у далеко не найкращому настрої.

Континентальну Грецію, яку по факту не підтримали в цій боротьбі також ні Крит, ні Коркира, попереду чекають важкі випробування: героїчна драма при Термопілах, жахи захоплення й руйнування Афін, тривожна ніч перед битвою при Саламіні, коли здавалося, що доля цілого народу буквально висить на волосині, і, зрештою, важка, але рішуча перемога під Платеями. А Гелон тим часом залишається наодинці з іншою великою проблемою. Не забуваймо: на Сицилії він усе ще не єдиний амбітний правитель. А неподалік маячить держава з більш ніж 250-річною історією – наймогутніша морська сила Західного Середземномор’я. Це Карфаген.

Перемога на західному фронті

Гелон, як не дивно, частково має рацію, “піднімаючи ставки” нахабства в перемовинах із посланцями з континентальної Греції. Він знає, що вже кілька років визріває конфлікт довкола Гімери – великого іонійського полісу, розташованого на північному узбережжі Сицилії.

Передісторія конфлікту – класична грецька драма: у 483 році до н.е. Ферон, син тирана Акраганта, дорійського поліса, що лежить трохи західніше від Гели, виганяє з Гімери місцевого тирана Теріла й приєднує місто до своїх володінь. Формальні підстави для цього є. По-перше, ще в минулому столітті гімеряни самі просилися під владу тодішнього тирана Акраганта, а по-друге, Ферон діє в інтересах гімерської олігархії, яка після “революції” Теріла опинилася в бігах і переховується саме в Акраганті.

Теріл, однак, вирішує винести цей конфлікт на вищий, справді міжнародний рівень – він шукає допомоги в Карфагені. І має для цього певні можливості: карфагенський суфетСуфетами у фінікійських містах називали посадовців, наділених найвищими владними повноваженнями на час відсутності царя. У Карфагенській державі, яка виросла з фінікійських колоній на півночі Африки і давно вже розпрощалася з царською владою, починаючи з 538 року до н.е. обирали двох суфетів — вважалося, що саме таким чином можна запобігти встановленню тиранії. Гамількар – а заодно за нього просять вже знайомий нам Анаксілай та його батько Кретін. Анаксілай, до речі, одружений із дочкою Теріла, тож регійські правителі просто жадають помсти за образу родича будь-якими доступними засобами.

Гамількар довго збирає потужне військо. Під його знамена стають не лише самі карфагеняни та фінікійці, а й лівійці, нумідійці, а також мешканці Сардинії, Лігурії та Іберії – усі ті, хто мають власний інтерес у збереженні приязних стосунків із Карфагеном. Долучаються також сицилійські еліми й сикани, а ще – найманці з окремих грецьких полісів.

І чи то випадковий збіг обставин, чи то карфагеняни справді координують свої дії з Ксерксом (на що натякає, зокрема, Діодор Сицилійський), але військо Гамількара висаджується на Сицилії біля Гімери саме влітку в 480 році до н.е. – у той самий момент, коли армія Ксеркса прямує через Термопіли до Афін.

Гелон у цій ситуації діє хитріше, ніж можна було б очікувати. За однією з версій, яку подає Геродот, щойно він відправляє ні з чим послів Афін та Спарти, як відряджає до Дельфів таємну місію на чолі з Кадмом (не виключено, що “прикриттям” тут була легенда “нам терміново треба порадитися з оракулом”). Цей Кадм, прихопивши із собою три кораблі й чималу суму грошей, має чекати на результат походу Ксеркса. І якщо терези війни схиляться на бік персів, то він повинен негайно вступити в переговори з Ксерксом і “дати йому землю та водуРитуал передачі землі та води (γῆ καὶ ὕδωρ) використовувався як символ покори державі Ахеменідів. Церемонія полягала в тому, що представники підкореного народу приносили персам або реальні зразки землі й води зі своєї країни, або ж виконували символічні дії, які позначали повне підкорення царю персів — наприклад, висипання землі й виливання води перед його престолом.” всіх володінь Гелона – підкріпивши наміри дружби щедрою грошовою пожертвою.

Не виключено, що якісь перемовини справді відбуваються. Але після перемоги греків при Саламіні стає зрозуміло: ніякої передачі сицилійської “землі та води” не буде. Кадм, зекономивши Гелону купу грошей, спокійно повертається до Сиракуз.

Тим часом Гелон отримує із Гімери слізні прохання про допомогу – містяни у паніці через висадку величезного війська карфагенян під проводом Гамількара. Тиран Сиракуз вирішує, що настав час діяти: він терміново готує своє військо й вирушає на північ Сицилії.

Прибувши на місце, сиракузяни будують добре укріплений табір, а невдовзі починаються сутички з карфагенянами, які нишпорять у пошуках провізії. Основна битва розпочинається не одразу. Але найцікавіше, що в її розпалі самого Гамількара, схоже, більше хвилює принесення жертвГамількару насправді було через що хвилюватися і більш активно звертатися по допомогу до своїх богів. Ще на шляху до Сицилії карфагенський флот потрапив у сильний шторм, у якому затонула частина кораблів з провіантом та досвідченими воїнами. Тож карфагеняни прибули під Гімеру вже доволі ослабленими. “згідно з протоколом”, ніж безпосереднє керування військами.

Про хід битви різні джерела говорять по-різному. Але в усіх розповідях фігурує величезне вогнище, яке палає під час бою. Так, Геродот стверджує, що його розвели за наказом Гамількара, щоб кидати туди туші принесених у жертву тварин. А Діодор Сицилійський описує як палають карфагенські кораблі, витягнуті на берег – їх підпалюють атакуючі греки.

Як би там не було, битва виявляється надзвичайно жорстокою. Велике значення відіграє кавалерія. І в якийсь момент у рядах карфагенян починається паніка. Бо на тлі вируючого полум’я й тотальної різанини проноситься чутка: самого Гамількара вбито!

За версією Геродота, усе відбувається навпаки – спочатку карфагеняни, охоплені жахом, починають безладно тікати з поля бою, волаючи: “Пропало всьо!”. І вже тоді Гамількар, усвідомивши, що битву програно, припиняє свої жертвоприношення й сам кидається у вогонь. За висловом “батька історії”, “після цього його вже ніколи не бачили”.

Кожному свій Саламін

Битва при Гімері, за деякими переказами, відбувається в той самий день, коли далеко на сході, у вузькому проливі між островом Саламін і берегом Аттики, об’єднаний флот континентальної Еллади перемагає перську армаду Ксеркса. Діодор Сицилійський, однак, більше схиляється до того, що її слід “синхронізувати” з битвою при Термопілах.

Сучасні дослідники, звісно, не вірять у точний збіг дат із жодною з ключових битв греко-персидської війни 480–479 років до н.е., цілком слушно вважаючи це лише типовим романтизованим античним наративом. Існують різні припущення щодо того, коли саме могло відбутися це визначальне для сицилійських греків зіткнення з Карфагеном, і як звістки про перемогу під Гімерою могли вплинути на бойовий дух греків при Саламіні або, навпаки, як саламінська перемога могла надихнути Гелона на рішучі дії.

У будь-якому разі, битва під Гімерою, найімовірніше, відбувається влітку або на початку осені 480 року до н.е. – саме в ті ж місяці, коли в материковій Елладі розгортаються найдраматичніші події: героїчна загибель Леоніда та його спартанців при Термопілах, спустошення і спалення Афін персами

Перемога, яку за значенням і наслідками варто радше порівнювати з битвою при Платеях, ніж із Саламіном, підносить Гелона до вершини його могутності. Про нього захоплено говорять як на заході, так і на сході, порівнюючи з Фемістоклом і Павсанієм – героями боротьби з персами в материковій Греції. На самій же Сицилії встановлюється певний статус-кво: Карфаген зберігає за собою лише західний край острова, не претендуючи на жодні інші його частини і не втручаючись у політику грецьких полісів. Така стабільність збережеться аж до кінця 5 століття до н.е.

Але перебуваючи в зеніті своєї слави, Гелон раптово помирає. За одними свідченнями – через лічені місяці після перемоги під Гімерою, за іншими – за кілька років. Причини смерті тирана, якому на той момент мало бути лише близько 45–50 років, досі залишаються предметом дискусій і припущень. Чи йому “допомогли” піти з життя? Чи це була раптова хвороба? Античні джерела, що дійшли до нас, мовчать про ці деталі.

Менше з тим, після 478 року до н.е. влада над Сиракузами переходить до його брата Гієрона. Новому тирану доводиться передусім вирішувати питання перерозподілу влади над сицилійськими містами всередині власного сімейства. Адже окрім нього є ще брати – Полізел і Фрасібул – зі своїми амбіціями та баченням майбутнього.

А тим часом на материку старі нові проблеми: Кротон знову вступає у війну з нібито підкореним і зруйнованим раніше Сибарісом. Гієрон вирішує підтримати Кротон, відряджаючи туди свого брата Полізела з військом. Але кампанія закінчується для сиракузян невдало – їхні загони розбиті, а сам Полізел, замість того щоб повертатися до брата, тікає в Акрагант, де знаходить прихисток у нашого старого знайомого Ферона.

Етруський південь: початок кінця

У наших мандрах крайнім півднем Італії та Сицилією ми зовсім забули про етрусків. А тим часом, поки в Кротоні та сусідніх полісах захоплюються ідеями Піфагора, поки руйнується Сибаріс і поки Сиракузи стають новою столицею Гелона, тіррени – тобто етруски – не сидять склавши руки ні в Кампанії, ні навіть південніше.

Етрусків дедалі більше непокоять грецькі Куми – цей поліс починає створювати серйозну торговельну конкуренцію як етруським колоніям у Кампанії, так і північнішим “класичним” етруським центрам на кшталт Тарквінії та Цере. До того ж етруски час від часу мають проблеми з родосцями та кнідянами, які ще на початку 6 століття до н.е. закріпилися на Еолійських островах і з певним задоволенням не допускають етруські кораблі до сицилійських берегів.

Після битви при Алалії про жодне “мирне співіснування” різних народів на узбережжі Тірренського моря вже не йдеться – кожен захищає свої економічні інтереси, які, своєю чергою, визначають і політичні рішення. 

У 524 році до н.е. етруски збирають велику коаліцію мешканців Італії, щоб нарешті вирішити питання з Кумами, які їм уже надто “муляють”. Ми точно знаємо, що до цієї коаліції долучаються умбри та даунійці. А зважаючи на свідчення Діонісія Галікарнаського про “ще багато інших варварів”, можна припустити, що там не обійшлося без венетів, піценів, сабінів, латинян, а можливо, навіть окремих лігурів та інсубрів – усіх, хто в ті часи мав союзні відносини з етруськими містами-державами. І це величезне, фактично загальноіталійське військо вирушає суходолом на Куми.

Судячи з того, що на захист Кум збирається близько 15 тисяч воїнів (це сучасна, доволі консервативна оцінка), можна бути впевненими, що місто не обороняється самотужки. Швидше за все, йому на допомогу приходять військові загони з інших грецьких колоній – хоча яких саме, джерела не уточнюють.

Зате ми знаємо, що етрусько-італійське військо програє битву, яка відбувається десь поблизу Кум, “у тісному проході між горами та озерами”. І саме в цій війні починає сяяти політична зірка молодого Арістодема. Ми вже зустрічалися з ним у попередній історії: майже 30 років по тому, вже будучи правителем Кум, він дасть прихисток остаточно переможеному та нікому більше не потрібному Тарквінію Гордому.

Етруски полишають Куми в спокої надовго – на кілька десятиліть. Тим часом Арістодем, отримавши завдяки цій перемозі та своїм запальним промовам на захист знедолених нечувану популярність серед містян, усуває місцеву аристократію від влади та проголошує себе тираном Кум. Та сама знайома історія повторюється ще раз – тепер уже на узбережжі Тірренського моря.

Уже в ролі доволі успішного тирана Арістодем поспішає зі своїм флотом на допомогу латинській Аріції, яку у 504 році до н.е. пробують захопити етруски під командуванням Арунта – сина нашого з вами знайомого Ларса Порсени. І знову кумська військова допомога стає причиною етруської поразки – як ми пам’ятаємо, розбиті під Аріцією залишки війська Арунта змушені шукати порятунку за стінами Риму.

Життя Арістодема обривається у 490 році до н.е. – вигнані колись аристократи, їхні сини, які вже виросли та почали сприймати старий конфлікт батьків як власний, а також інші опозиційно налаштовані мешканці міста влаштовують криваву розправу над тираном і всією його родиною. Куми повертаються до “демократичного” правління. Однак це аж ніяк не означає, що їхні мешканці відтепер “живуть довго й щасливо”.

Перші десятиліття V століття до н.е. – це, можливо, час найбільшої сили та впливу етруських спільнот в Італії та на Тірренському морі. Саме тоді античні автори називають етрусків “володарями моря”. І саме на початку 470-х Веї активно тиснуть на Рим, здобуваючи перемоги у прикордонному конфлікті, що його спровокувала родина Фабіїв. Римлянам ціною великих зусиль вдається зупинити етруське військо лише перед власними міськими воротами. Начебто чергові сусідські розбірки, яких було немало між Римом та Вейями. Однак незабаром стається дещо більш масштабне.

Етруські приморські спільноти, схоже, вирішують, що настав слушний момент поквитатися з Кума́ми. Зрозумівши загрозу, яка нависає над містом, Куми звертаються по допомогу до того, кого вважають “найсильнішим серед своїх” – до тирана Сиракуз Гієрона. І той, на відміну від свого брата Гелона, зовсім не збирається в цій ситуації “качати права” і вимагати нереального – він просто відправляє на допомогу цілу флотилію трирем.

У морській битві, що відбувається біля Кум у 474 році до н.е., об’єднаним силам грецьких колоністів вдається розгромити етруський флот. Скидається на те, що саме ця поразка кладе край етруським надіям на реванш за невдалу кампанію 524 року до н.е. Ба більше – відтепер етруски більше не здобувають жодних значущих перемог у регіоні. Більшість дослідників вважають, що саме битва при Кумах і стає початком кінця етруської могутності.

Кому святкування, а кому готуватися до сумних часів

Гієрон святкує перемогу так, ніби вчинив щось епохальне – рівнозначне грецьким тріумфам біля Саламіну чи Гімери. До Олімпії він відправляє символічну пожертву – один коринтський та два захоплені етруські шоломи. На одному з них напис, що прославляє тріумф Гієрона. А до Дельф прибуває золота тринога і статуя Ніки – на додаток до дарів, які свого часу приносив тамтешньому храму Аполлона його брат Гелон. До уславлення перемоги над “варварами”, яку греки повинні пам’ятати довго, долучається і Піндар.

Ще до подій довкола Кум він відвідує Сиракузи, особисто знайомиться з Гієроном, заводить різні знайомства при його дворі і загалом відверто насолоджується всіма привілеями, які надає творчій людині входження до таких високих політичних кіл. Тож кількома роками пізніше, у своїй Першій Піфійській оді, Піндар цілком закономірно славословить на адресу сиракузького тирана.

Гієрон загалом любить митців, особливо поетів – крім Піндара, він звертає увагу і на Вакхіліда, і на Сімоніда. До нього також приїжджає сам Есхіл. І прибуває видатний драматург на Сицилію не просто так – у 471 році до н.е. він ставить у Сиракузах свою “пропагандистську” трагедію “Перси”.

Однак навіть без цих пожертв, славоспівів та експлуатації позитивного іміджу видатних митців, у першій половині 5 століття до н.е. ми бачимо все більше ознак того, що Сиракузи крок за кроком йдуть до чогось значно більшого, ніж просто ще одна потужна грецька колонія з тираном-вискочкою при владі. Щоправда, варто зважати на один нюанс – у 470-х роках до н.е. Гієрон переносить свою резиденцію до Катани. Тож під “Сиракузами” варто розуміти таку собі умовну назву його держави, до якої, крім інших полісів, входить і саме місто Сиракузи.

Кумам же славетна перемога не приносить таких позитивних репутаційних та політичних наслідків, як Сиракузам. Це місто так і не спроможеться перерости власний рівень доволі посередньої колонії десь на фронтирі грецького, етруського та латинського світів. Загальний занепад, що настав після успішних часів Арістодема, дедалі більше дається взнаки в Кумах, у той час як зовсім поруч виростає значно перспективніше місто.

Адже ще коли Арістодем виганяв із Кум неугодні йому аристократичні родини, вони почали будувати для себе нове поселення – такий собі Neapolis, тобто “Нове місто” – неподалік від Партенопи. Повернення тих аристократичних родин до влади в Кумах уже не мало вирішального значення – Неаполіс далі розвивався по-своєму. І неважко здогадатися, що його прямим нащадком є сучасний італійський Неаполь. А чим більше накопичуються різні проблеми в Кумах, тим охочіше тамтешні мешканці тяжіють до переселення в це “Нове місто”. Партенопа ж із часом отримує статус такого собі “старого міста”, яке поступово поглинається Неаполем.

Важко навчитись жити без тиранів

Гієрон в античних джерелах, зокрема у Діодора Сицилійського, описується як правитель норовливий і жорстокий. Його рішення перенести резиденцію до Катани, ухвалене ще до перемоги біля Кум, перетворюється на масштабний проєкт, який без насильства до власних громадян було би складно реалізувати. Багатьох мешканців Наксоса та Катани примусово переселяють до Леонтіни, поліса трохи південніше від Катани. Натомість до Катани переселяють більш лояльних до тирана сиракузян, а також близько 5 тисяч прибульців із Пелопоннесу.

Гієрон обертає на свою користь і смерть Анаксілая, тирана Мессени. Адже його дружина – донька померлого правителя, а отже, він отримує всі важелі впливу на стратегічно важливий порт біля протоки між Сицилією та Італією. 

З Регієм, що “пильнує” протоку з італійського берега, у Гієрона теж складається непогано – неповнолітні сини Анаксілая перебувають під його опікою, а їхнім полісом до певного часу керує довірений регент Мікіт. Таким чином, контроль над протокою фактично опиняється в руках сиракузького тирана, який тепер перебуває в Катані.

Здається, правління Гієрона – це низка безперервних успіхів. Але, як ми знаємо, не буває так, щоб людина лише здобувала перемоги і безтурботно насолоджувалася їхніми плодами. Для Гієрона проблемою, що псувала йому життя протягом кількох років, стає жовчнокам’яна хвороба. Саме вона призводить до його смерті у 467 році до н.е. А єдиним з правлячої родини, хто може підхопити владу у полісах Східної Сицилії, залишається молодший брат померлого тирана – Фрасібул.

Якщо Гієрон мав репутацію правителя, який не надто лагідно ставився до своїх підданих, то Фрасібул виявляється ще гіршим. Уже на першому році його правління в Сиракузах спалахує натуральний бунт. У відповідь на це тиран вводить до міста вірні йому загони, що складаються переважно з мешканців Катани та численних найманців.

Він захоплює частину Сиракуз, включаючи острів ОртигіяНа цьому острові і в наш час розташовується історичний центр міста Сиракузи:
, але повстанці утримують за собою західну околицю міста та навколишні території. Звернувшись по допомогу до мешканців Гели, Акраганта, Гімери та Селінунта, вони отримують підкріплення, з яким перемагають військо Фрасібула. І тоді, нарешті, до нього доходить: зі збереженням власної тиранії в Сиракузах у нього уже не вийде. Спробувати закріпитися хоча б у Катані теж, очевидно, не має сенсу. Тож він просто виходить із великої політичної гри і знаходить собі притулок на материку, в Локрах, де й проводить решту свого життя.

Вигнання тирана, який “остаточно дістав усіх”, втім не приносить швидкого щастя мешканцям полісів Східної Сицилії. Люди різного походження – сицилійські греки-старожили, нещодавно прибулі мегарці та пелопоннесці, насильно переселені з рідних міст ще Гелоном і Гієроном гелоняни, сиракузяни, катанці, “стара” і “нова” аристократія, різношерстий демос – і на додаток до всіх цих суспільних груп тисячі найманців, що прибули служити попереднім тиранам мало не з усього Середземномор’я. Вони всі тепер щиро ненавидять одне одного і висувають взаємні претензії.

Потрібно буде ще шість років, щоб змусити найманців, яких Фрасібул привів до Сиракуз і які намагалися встановити власні порядки, залишити місто. Шість років, щоби вгамувалися пристрасті й взаємна ненависть, щоб хоча б частина насильно переселених тиранами людей повернулася на батьківщину або нарешті знайшла для себе нові домівки, придатні для нормального життя.

Лише у 460 році до н.е. в Сиракузах завершується посттиранічна криза, і остаточно затверджується вже звична для багатьох грецьких полісів демократія. Діодор Сицилійський стверджує, що саме тоді місто вступає в епоху нового процвітання. Того ж року сиракузяни, заручившись підтримкою Дукетія, вождя сикулів, повертають контроль над Катаною – вона пішла у “самостійне плавання” невдовзі після смерті Гієрона.

Щоправда, із самим Дукетієм проблеми виникають уже через дев’ять років – коли він починає війну з Акрагантом. Хочеш не хочеш, але Сиракузам доводиться обирати сторону. І їхній вибір очевидний – вони підтримують Акрагант. Боротьба йде жорстока, але грекам вдається здолати загони сикулів.

Дукетій, бачачи, що залишився майже без війська і опинився у повному відчаї, потай пробирається до Сиракуз, до священних вівтарів. Таким чином він формально стає “прохачем” – просить притулку у місті, з яким буквально ще вчора вів війну. Сиракузяни розуміють, що в цій ситуації вбити людину, яка хоч і стала їхнім ворогом, буде все одно якось дуже некрасиво. Тож вони ухвалюють, мабуть, найбільш правильне рішення: дають Дукетію певну суму грошей “на дорогу” і відправляють його подалі від очей – за море, до Коринту. З наказом сидіти там до кінця свого життя і більше на Сицилії не з’являтися.

Завершальні акорди турбулентних часів

Є свідчення від того ж Діодора Сицилійського, що ще до війни з сикулами Дукетія сиракузян почав серйозно турбувати новий сплеск етруського піратства на Тірренському морі. Не виключено, що етруски починають загрожувати сиракузькому військовому гарнізону на острові ІскьяСаме на цьому острові, неподалік від міста Куми, ще з 8 століття до н.е. існувала колонія Петекусса, про яку згадувалося в Історії 11., який нібито залишив там ще Гієрон після своєї пам’ятної перемоги у 474 році до н.е.

Заради “наведення порядку” на Тірренському морі туди відправляється сиракузька флотилія під командуванням такого собі Фаілла. Про деталі цієї експедиції відомо мало – ми знаємо лише те, що сиракузяни доходять аж до острова Ельба і захоплюють його. Це, очевидно, викликає шок у мешканців Популонії – найближчого етруського міста, якому належить контроль над тим регіоном. Етруски докладають усіх зусиль, щоб підкупити Фаілла і змусити його забрати сиракузький загін з такого важливого для них острова. Однак та таємна оборудка викривається після повернення Фаілла до Сиракуз. Його судять і зрештою виганяють з міста.

Але жага продемонструвати етрускам, хто справжній господар на морі, не згасає. Тож сиракузяни обирають нового командувача флоту, який тепер вирушає на чолі 60 трієр до Тірренського моря. Щоправда, на цей раз похід спрямований не проти узбережжя Етрурії – сиракузький флот атакує етруські колонії на Корсиці. Задовольнившись грабунками і захопленням полонених, морське воїнство повертається додому. А тим часом у самих Сиракузах усе пильніше спостерігають за зростаючою могутністю нової сили – федерації племен, яку Дукетій нашвидкуруч організовує між пагорбами південно-східної Сицилії.

Не всі сучасні дослідники схильні беззаперечно довіряти доволі стислим свідченням Діодора про ці два морські походи сиракузян проти етрусків, які, за його словами, відбулися між 460 та 452 роками до н.е. Головний сумнів полягає в тому, що в цей період Сиракузи майже втратили всю ту міць і авторитет, які місто накопичило під час правління Гелона і Гієрона. І навіть для вирішення своїх проблем із не такою вже й далекою Катаною сиракузяни тепер змушені звертатися по допомогу до сикулів під проводом Дукетія.

Тож постає питання: звідки ж у них раптом в цих умовах береться можливість організувати дві військові експедиції аж до берегів Етрурії та Корсики? Це так і залишається незручним питанням до Діодора. Який сам жив аж у I столітті до н.е., описуючи події, які відділяло від нього близько 400 років.

Не виключено, що Діодор просто наклав на середину 5 століття до н.е. подібні, але краще задокументовані події, які відбулися довкола Сиракуз кількома десятиліттями пізніше – ним ще буде приділено окрему увагу в наступних історіях.

Як би там не було з достовірністю цих відомостей, незаперечним фактом є наступне: вплив етруських міст-держав в Італії – особливо на її півдні – починає неухильно слабшати ближче до середини 5 століття до н.е. Тим часом поступово зміцнюються нові “центри сили”, яким вже незабаром доведеться узгоджувати свої інтереси між собою. І одним із таких центрів, безперечно, стають Сиракузи. До 440-х років до н.е. місто нарешті залишає позаду кризові часи та міжусобиці. Його лідерство визнає більшість грецьких колоній Сицилії. Сиракузи поступово виходять із тіні минулих потрясінь і перетворюються на хоч і невелику, але достатньо міцну та впливову державу Західного Середземномор’я.

Замість епілогу: експорт духовного та матеріального

Варто ще раз згадати піфагорійців. Тих, хто пережив буремні події кінця 6 століття до н.е. – розправи, вигнання, і хто змушений був змиритися зі смертю самого Піфагора.

До нашого часу дійшло небагато свідчень про подальшу долю цих людей. Лише окремі фрагментарні згадки у різних античних авторів дозволяють нам зрозуміти, що деякі з його послідовників все ж пережили ті негаразди і доклалися до розвитку піфагорійської течії серед інших філософських вчень, що розквітали в 5 столітті до н.е. Найцікавіші для нас – представники тієї генерації, які або безпосередньо навчалися у Піфагора, або хоча б мали змогу особисто з ним спілкуватися. 

Арістей, один із найближчих учнів Піфагора, після його смерті бере на себе керівництво піфагорійською школою. Якими були її умови діяльності в той момент – достеменно невідомо. Але начебто вона продовжує існувати в Кротоні, хоча вже без самого Піфагора. Згадується також і Мнемарх, син Піфагора, який стає наступним керівником школи. А такий собі Епіхарм за правління Гієрона з’являється в Сиракузах. Він уникає прямого пропагування піфагорійства, побоюючись розправи. Натомість він розважає сиракузьку публіку веселими поезіями, обережно вплітаючи у них окремі ідеї Піфагора.

Ближче до середини 5 століття до н.е. на Сицилії стає відомим Емпедокл із Акраганта. У його вченні відчутні нотки піфагорійства – тут і реінкарнація, і вегетаріанство, і навіть здатність творити надприродні дива. Він розвиває далі ідею базових елементів, так званого архе – першопочатку Всесвіту, навколо якого античні філософи сперечаються вже понад півтори сотні років.

Емпедокл стверджує, що ті суперечки не мають сенсу – адже всі чотири базові елементи: земля, вода, повітря та вогонь, у сумі є тією самою основою світу. Себе ж він вважає практично богом. І, щоб довести свою божественну сутність, згідно з однією з легенд, уже в похилому віці стрибає в жерло вулкана Етна. Вулкан не без задоволення спопеляє філософа-чудотворця… і випльовує назад лише одну його бронзову сандалію. Таким чином він “сповіщає” світові, що Емпедокл не був ніяким богом, а лише людиною, що була трохи не при собі.

Філолай, народжений у Кротоні приблизно в 470 році до н.е., належить вже до наступного покоління піфагорійців – тих, хто не застав самого основоположника вчення і пізнає його ідеї виключно через перекази старших. Ще в юному віці він долучається до піфагорійської громади однодумців. Однак у 454 році до н.е. в Кротоні знову спалахує антипіфагорійське повстання, свідком якого стає і Філолай.

За що ж так не люблять піфагорійців у Великій Греції загалом і особливо у Кротоні? Побачити причину не складно: їхні громади асоціюються в очах “простого народу” із розбещеними аристократами, які намагаються впливати на політичне життя зовсім не так, як цього хочуть широкі маси демосу. Отже, має місце гострий конфлікт політичних інтересів.

Піфагорійців та їхнє вчення критикують і видатні філософи того часу. Так, Ксенофан, сучасник Піфагора та уродженець Іонії, який так само перебрався до Великої Греції, відверто насміхається над ідеєю переселення душ. Мовляв, не міг ніяк Піфагор лише почувши завивання цуцика, якого хтось мучив, впізнати в ньому душу свого колись померлого друга. В антропоморфних богів, яких визнають піфагорійці, Ксенофан теж не вірить. Разом з тим він чи не першим серед європейців пропагує ідею єдиного Бога, позбавленого людських якостей та подоби, який силою мислення керує Всесвітом.

Такі ідеї, тим не менш, не рятують Ксенофана від докорів з боку Геракліта. Як уже згадувалося в Історії 10, Геракліт, сучасник обох цих антагоністів, проживає ціле життя в малоазійському Ефесі і взагалі не любить нікого. Для багатьох відомих йому філософів у нього знаходяться окремі уїдливі коментарі. Піфагора ж і Ксенофана він ставить в один ряд із Гекатеєм Мілетським та Гесіодом, вважаючи, що всі вони захоплюються поверховим багатознанням, яке “розуму не навчає”. А конкретно Піфагора Геракліт звинувачує ще й у створенні “шахрайської мудрості”. Іншими словами, з його точки зору, Піфагор – просто майстерний компілятор чужих ідей. Який ще й носиться зі своєю концепцією Всесвіту, котрий начебто ґрунтується на гармонії чисел. Тоді як Геракліт добре знає: усюди боротьба, все постійно змінюється, ніякої стабільності та гармонії ніде й ні в чому немає.

Тоді, крото́нський бунт 454 року до н.е. перетворюється на справжню трагедію. Невдоволений натовп підпалює будинок, у якому зібралася вся тогочасна піфагорійська еліта – майже всі вони гинуть у полум’ї. Врятуватися вдається лише декільком учасникам зібрання, серед яких і Філолай. Загалом, ця історія з підпалом будинку деякими античними авторами накладається на різні часи: наприклад, Ямвліх це описує в контексті перших гонінь на ще живого Піфагора з його прибічниками в Кротоні. А Полібій стверджує, що такі підпали зібрань піфагорійців відбувалися неодноразово, в різних містах Великої Греції.

Філолай, який зміг врятуватися, назавжди залишає Велику Грецію і переїжджає до Греції континентальної, де зрештою осідає у Фівах. І там, вже перебуваючи в безпеці, він намагається записати основи піфагорійського вчення, щоб його знання не зникли. Так, Філолай явно не перший, хто намагається викласти ідеї, винесені з кротонської піфагорійської школи, у письмовому вигляді. Однак він стає першим з піфагорійців, по якому залишаються хоча б уривки його письмових праць, які надихають сучасників в континентальній Греції, і які доживуть до нашого часу.

Згодом у Філолая з’являються два учні – Симій та Кебет, яких ми ще зустрінемо в одній із наступних історій. І навчає їх Філолай концепції природи чисел, знанням про окремі “світобудовчі” якості кожного числа від 1 до 10, і про те, як Всесвіт ґрунтується на законах математичної гармонії, про центр Космосу та про первинний вогонь, який палає в тому центрі. І все це падає на благодатний ідейний ґрунт, уже добре удобрений роздумами натурфілософів Греції.

Піфагорійство – не єдина філософська течія, яка народжується в грецьких полісах Італії та стає відомою у всьому грецькому світі. У 5 столітті до н.е. розвивається ще одна. Проте про неї детальніше буде розказано в одній із наступних історій. Зараз же варто зрозуміти, що у тому самому 5 столітті до н.е. Велика Греція віддає “на експорт” не лише філософські та наукові ідеї. Дедалі більше до материкової Греції вивозиться дещо цілком матеріальне. Те, без чого не може існувати жодна антична спільнота, поліс чи держава – це хліб.

Більшість грецьких колоній на півдні Італії та Сицилії від початку засновуються з прицілом на активну сільськогосподарську діяльність, і перш за все – на вирощування пшениці. Винятками з цього правила є хіба що Занкла, Регій та, певною мірою, Локри. Якщо Занкла та Регій від самого початку більше сфокусовані на контролі торговельного трафіку через пролив між Італією та Сицилією, то мешканці Локрів скоріше вимушені змиритися з тим, що їм під поселення дісталися не надто родючі землі.

Найкращі землі для вирощування зернових контролює Сибаріс. Дуже непогані стартові позиції у цьому сенсі мають і Сиракузи – велика кількість родючих земель, що простягаються вглиб острова, та зручний порт для експорту врожаю. Також вигідне положення мають Тарас, Кротон, Метапонт і Сіріс – вони мають в своєму розпорядженні достатньо земель, з яких можна знімати чудові врожаї. Загалом, більшість колоній Великої Греції мають у розпорядженні значно більші орні площі, ніж їхні метрополії на берегах та островах Егейського моря. І, звісно, ці колонії починають активно використовувати свою перевагу, особливо ближче до 5 століття до н.е.

Свідчення того, що ці міста є “хлібними”, ми можемо побачити на монетах, які чеканять у більшості полісів південної Італії та Сицилії. На них часто зображені колоски або зерна пшениці чи ячменю. І недарма Гелон у перемовинах з посланцями Афін та Спарти, що благають його про допомогу, поводиться зухвало. Адже він добре розуміє, який козир тримає у руках: якщо перси перекриють Босфор та Геллеспонт і перестануть пропускати кораблі, що везуть зерно з Північного Причорномор’я, то єдиною можливістю вижити для континентальної Греції стане імпорт сицилійського збіжжя.

Отже, у 5 столітті до н.е. Велика Греція стає надзвичайно важливою для “прадавньої” Греції з точки зору продовольчої безпеки. Окрім можливості закуповувати зерно, материкові греки бачать у ній джерело якісних фруктів і навіть живих свиней. Однак ближче до кінця 5 століття до н.е. у лізі найвідоміших експортерів зерна на перше місце виходить Єгипет. Після “хлібного” Північного Причорномор’я він надовго стає другим головним постачальником зернових для греків. А поліси південної Італії та Сицилії поступово опускаються на третє місце за обсягами вивозу сільгосппродукції. Проте, схоже, їх це особливо не турбує: власне населення неухильно зростає, і головним пріоритетом стає забезпечення його потреб.

До другої половини 5 століття до н.е. світ численних грецьких полісів Середземномор’я підходить цілком впевненим у собі. На сході він упирається у Перську імперію Ахеменідів, із якою нарешті укладено мир. На заході же стикається з Карфагеном – найпотужнішою морською силою Західного Середземномор’я. На північному узбережжі Чорного моря тісно взаємодіє зі скіфами. Сотні грецьких полісів та менших поселень створюють єдину мережу культурного та торговельного обміну, у межах якої повсюди складаються схожі політичні традиції.

Цей грецький світ здатен пригальмувати навіть локальну експансію етрусків у межах Італії та Тірренського моря. Однак він не надто звертає увагу на зростаючу силу Риму – на той момент ще невеликого, але вже нахабного лідера серед латинських спільнот. Його ще не турбує формування поки що незначних державних утворень у середовищі македонців та іллірійців. Навіть мешканці західних грецьких форпостів на кшталт Массалії поки що не можуть передбачити, до чого призведе боротьба за владу та зміна поколінь еліти серед їхніх торгових партнерів з верхів’їв Дунаю та земель обабіч Рейну, Мозеля і Марни.

І кінець кінцем, ядро цього грецького світу, яке розташоване між малоазійською Іонією та Сицилією – воно ще зовсім не підозрює, що стоїть на порозі нових, доволі руйнівних подій у власній історії. Що ж станеться далі? Про це ми з вами почнемо дізнаватися в наступній частині.