Санта-Барбара на Тибрі або латиняни теж плачуть

Великі історії малого міста

Між центральною Етрурією та її південним “крилом” існувало одне містечко, мешканці якого не були етрусками. Етруски, втім, були їхніми дуже близькими сусідами — їхні володіння починалися одразу за західним берегом річки Тібр. А на східному березі, з 8 століття до н.е., поступово розросталося місто-держава зі своєю унікальною культурою, політикою, мріями та легендами про походження. У цих легендах, як не дивно, теж оповідається про спадщину прадавніх переселенців з Трої, яких, за переказами, привів до берегів річки Тибр сам Еней. Йдеться, звісно ж, про Рим.

Легенда про заснування цього міста відома багатьом. Цар латинського міста Альба Лонга на ім’я Нумітор втрачає владу через підступність власного брата Амулія. Доньку Нумітора Рею Сільвію узурпатор хоче зробити весталкою, але вона встигає зблизитися з богом війни Марсом і народити двох синів. Розгніваний Амулій ув’язнює Рею і наказує втопити немовлят, хоча вони й є божественними дітьми. Виконавець наказу відносить близнюків до Тибру, але виконує доручення так недбало, що кошик з немовлятами залишається на мілині, зачепившись за гілку. Невдовзі хлопчиків рятує вовчиця, яка годує їх своїм молоком.

Згодом на тих немовлят натрапляє місцевий пастух, який забирає їх додому та виховує, даючи їм імена Ромул і Рем. Підрісши, брати дізнаються, хто є їхніми батьками, і починають боротьбу за справедливість: вбивають узурпатора Амулія, повертають владу своєму дідові Нумітору та звільняють матір. Після цього брати вирішують заснувати нове місто — саме там, де їх колись вигодувала вовчиця. Однак вони настільки завзято сперечаються через свої різні бачення майбутнього міста, що Ромул у запалі сварки вбиває Рема, тим самим ніби програмуючи специфічну, “насильницьку” долю майбутнього міста, яка буде відчутною протягом усієї Античності та Середньовіччя. Місто Ромул засновує на найближчому Палатинському пагорбі, і навіть відома точна дата його заснування: 21 квітня 753 року до н.е.

Так говорить легенда про витоки міста. Якщо ж говорити мовою фактів, ми знаємо наступне. Римляни — лише одна з численних спільнот латинян, однієї з італійських етнічних груп, що здавна заселяла землі між річкою Тибр і володіннями сусідніх племен: вольсків, герників та самнітів. Територія, яку займають усі латинські спільноти разом узяті в 6 столітті до н.е., все ще доволі компактна — це лише центральна частина сучасного італійського регіону Лаціо.

Навіть на цьому невеликому клаптику землі здавна існувала складна політика та суперництво між латинськими містами. Починаючи з 8 століття до н.е., усі ці міста об’єднані в так званий Латинський союз, очолюваний вже відомою Альба Лонгою, яка нібито мала на це право: згідно з легендою, її заснував сам АсканійЗгідно з легендами про ту сиву давнину, Альба Лонга була все ж не першим латинським містом. Еней, по прибутті до Італії, засновує спочатку Лавініум. Альба Лонга виникає пізніше через потребу відселити частину населення з Лавініума, який стрімко розростається.
Сучасна археологія підтверджує давність Лавініума — перше поселення на його місці з’явилося задовго до легендарної дати заснування Риму — ще в середині 2 тисячоліття до н.е. Однак більш інтенсивний розвиток Лавініума починається лише в 9 столітті до н.е., отже, на добрих три століття пізніше від міфічного прибуття біженців з Трої на чолі з Енеєм., син Енея, який став першим царем цього міста. Проте вже в наступному, 7 столітті до н.е., Рим демонструє свою першість у Латинському союзі, знищуючи Альба Лонгу — головного конкурента в середовищі союзних міст.

Близьке сусідство римлян з етрусками залишає свій помітний слід. Мешканці Риму переймають у своїх більш розвинених сусідів усе, що вважають розумним, корисним або гарним: і саму царську владу, і її символи — фасціїФасції виглядали як пучки прутів, міцно перетягнені червоними мотузками або ременями. За межами міста в них встромляли бойові топірці, що символізувало право магістратів (осіб, наділених владними повноваженнями) домагатися виконання своїх рішень за допомогою сили.
Від латинського слова fasces (fascio сучасною італійською) походить сумно відоме в сучасному світі слово fascismo (саме так, адже вперше воно прозвучало італійською мовою), тобто фашизм. Беніто Муссоліні почав популяризувати таку назву нового політичного руху ще в 1915 році, заснувавши Fasci d’Azione Rivoluzionaria, що можна перекласти як “Союз революційної дії”., якими опікуються дванадцятьІснує теорія, що самі 12 лікторів із фасціями в Римі царських часів — це чергове копіювання етруської традиції, у якій 12 лікторів символізували 12 найвизначніших етруських міст, що утворювали згаданий у попередній статті Dodecapolis. охоронців-лікторів; і урочисті процесії після значних перемог; і тогу, яку носять представники влади. До того ж римляни запозичують етруські традиції ворожіння — як через розглядання внутрішніх органів тварин, принесених у жертву, так і за польотами птахів. Без таких ритуалів ні у етрусків, ні у римлян не приймається жодного важливого рішення. Римляни також наслідують етруську віру в богів-покровителів ремесел та землеробства, а в уявленнях про загробне життя у них також простежується етруський вплив. Техніка використання арок і склепінь у будівництві мостів, акведуків та гробниць, яке вперше апробується етрусками, теж згодом переймається й удосконалюється римлянами.

Специфічне розташування Риму — неподалік від “просунутих” етруських спільнот, його торговельна привабливість та “космополітичне” населення — призводить до проникнення деяких амбітних і далекоглядних іншоплемінних прибульців до вищих сфер римської політики. Якщо довіряти Тіту Лівію, то ближче до кінця 7 століття до н.е. до Риму переїжджає такий собі Лукумон з етруського міста ТархунаТрадиційна римська історія натякає на те, що Лукумон — не зовсім “повноцінний” етруск. Він був народжений у змішаному шлюбі етруської жінки та такого собі Демарата, “політичного мігранта” з грецького Коринту, який вирішив оселитися в етруській Тархуні. (Тарквінія, як його називали латиняни). Цей заможний, амбітний чоловік, заохочений дружиною, яка більше не бачить перспектив у рідній Тархуні, вирішує почати нове життя на новому місці.

Поселившись у Римі, Лукумон доволі швидко здобуває популярність і повагу серед місцевих патриціїв, увійшовши в довіру до самого царя Анка Марція. Лукумон, якого тепер усі називають Луцієм Тарквінієм, стає опікуном царських дітей. А коли Анк Марцій помирає, він переконує старійшин міста обрати новим царем саме його, вчасно відправивши дітей покійного царя “від гріха подалі” — на полювання.

Отже, починаючи з 616 року до н.е., в Римі правлять етруські переселенці та їхні нащадки, або ж ті, кого вони наблизили до себе. Спочатку царює Луцій Тарквіній, він же Тарквіній Древній. Після його смерті царем стає Сервій Туллій, якого свого часу ще хлопчиком взяла під опіку Танаквіль, дружина Луція Тарквінія. Саме завдяки її старанням Сервій отримує царську владу, оминаючи формальні процедури затвердження сенатом. Мовляв, він із «своїх», перевірений, а до того ж було знамення, що він стане талановитим та ефективним менеджером. Тож просто змиріться з новим володарем, патриції та плебеї.

Сервію Туллію це пригадують 40 років по томуПро аж 44 роки царювання Сервія Туллія нам говорить офіційна римська історія. Насправді, цей термін міг бути рази в два коротшим — детальніше про це припущення буде викладено нижче.: його, вже немолодого, спершу спускають зі сходів міської курії, а потім убивають прямо на римській вулиці. Організатор убивства — один з нащадків Тарквінія Древнього, якого історія запам’ятає як Тарквінія Гордого. І в римських “отців міста” в такій ситуації немає іншого вибору, як проголосувати за обрання нового Тарквінія царем. Ця зміна влади відбувається приблизно в ті самі роки, коли етруський і карфагенський флоти змагаються з греками-фокейцями за Корсику.

На цей період — від воцаріння Тарквінія Древнього до кінця правління Тарквінія Гордого — в офіційній римській історіографії відводиться трохи більше ніж століття. Протягом цього часу Рим активно воює то з іншими латинськими містами, то з етрусками, то з сусідніми сабінянами, поступово розширюючи підвладну йому територію.Однак ці здобутки поки що до смішного малі, якщо подивитися на карту. Багато з цієї колотнечі, яка триває між кінцем 7-го та кінцем 6-го століть до н.е., відбувається між поселеннями, що розташовані в межах максимум одного денного переходу, а часом навіть між такими, що знаходяться в зоні прямої видимості одне одного.

Тарквіній Гордий нібито ініціює масштабні будівництва в Римі, вдосконалює так звану Cloaca Maxima (центральну міську каналізацію) та підкорює низку латинських міст. Більш того, Тарквіній намагається сформувати військо за новим принципом: він цілеспрямовано змішує маніпулиМаніпула — це базовий підрозділ римського війська, який міг налічувати від 60 до 120 воїнів. римлян з маніпулами інших латинських міст, щоб не залишалося окремих “міських” підрозділів зі своїм власним командуванням, і щоб всі відчували себе єдиною військовою силою.

Від бенкету до революції

У розпалі державотворчих та містобудівних турбот Тарквіній Гордий несподівано бачить велику змію, яка виповзає з однієї з дерев’яних колон його палацу. Він та його оточення сприймають це як тривожний знак від вищих сил і, звісно, бажають отримати професійне тлумачення. Тільки звичні етруські віщуни тут не допоможуть, вирішує Тарквіній: потрібна порада видатних “закордонних спеціалістів” – скажімо, від найавторитетнішого у світі оракула, про якого в царському оточенні дещо чули, але який знаходиться далеко від Риму: аж у грецьких Дельфах.

Делікатну справу Тарквіній доручає двом своїм синам, Тіту та Аррунту, які й вирушають у довгу дорогу до Дельф. З собою вони беруть Луція Юнія БрутаЗвісно, не варто плутати цього Брута, який живе в кінці 6 століття до н.е., з більш відомим широкому загалу Марком Юнієм Брутом, який стане одним з учасників змови проти Юлія Цезаря і який житиме років на 450 пізніше., сина сестри царя, людину, яка давно має репутацію дурника – адже той, за чутками, повністю втратив розум після страти частини римської еліти, включно з його братом, яку Тарквіній організував на початку свого правління. Ми не знаємо, яку саме відповідь щодо тієї змії з царського палацу отримують молоді Тарквінії, і, схоже, це вже не є важливим для подальшої історії. Однак, скориставшись нагодою, брати задають оракулу ще одне питання: хто з них стане наступним володарем Риму? І отримують дивну, але цілком у стилі Дельфійського оракула відповідь: “владу в Римі отримає той, хто першим поцілує свою матір”. Це чує і “дурник” Брут.

Брати домовляються між собою, що своєму третьому братові, Сексту, вони нічого не скажуть, а між собою кинуть жереб, аби вирішити, хто з них першим поцілує їхню матінку після повернення додому. Брут, який насправді не є дурником, а тільки талановито грає цю роль роками, плекаючи таємні плани помсти Тарквінію, розуміє відповідь оракула по-своєму: на його думку, слід поцілувати землю, яка є єдиною матір’ю для всіх. Тож він робить вигляд, що випадково перечепився через щось, падає додолу і непомітно для двох братів таки цілує матінку-землю – про всяк випадок, адже оракул міг мати на увазі саме такий поцілунок…

Сини Тарквінія, як і варто було очікувати, по поверненні додому вляпуються в халепу, яку спричиняють буквально від нудьги. Стається це під час облоги римським військом міста Ардея, мешканці якого наважилися висловити своє невдоволення через експлуатацію на будівельних проектах Тарквінія Гордого. Облога триває довго, тож усі три сини Тарквінія та їхні друзі розважаються, влаштовуючи гучні вечірки. Вино ллється рікою, йдуть різні дивні розмови, аж раптом комусь із присутніх спадає на думку навідатися до Риму й перевірити, чи чемно поводяться їхні дружини, поки чоловіки на війні.

Сказано — зроблено: швидка поїздка до Риму та до сусіднього містечка Колація і спонтанні інспекції дружин цілком задовольняють ту веселу компанію. Однак Секст, той, від якого приховали передбачення оракула, зауважує, що дружина Луція Коллатіна, одного з учасників вечірки та родича Тарквінія Гордого, Лукреція, яку вони відвідали в Колації, виглядає в порівнянні з іншими ну дуже “порядною”: вона сидить собі тихенько вдома за прядінням.

У голові Секста виникає ідея-фікс: “Хочу ту Лукрецію, просто жити без неї не можу.” Через кілька днів він знаходить час і з’являється до Лукреції в гості, як добрий друг її чоловіка. Лукреція приймає його, пригощає вечерею й збирається вже показати кімнату, де він заночує. Однак Секст, погрожуючи їй мечем та можливим розголосом про її безчестя у разі відмови йому, ґвалтує її. Лукреція все терпить, а щойно Секст їде, вона відправляє повідомлення своєму чоловікові та батькові, прохаючи їх терміново приїхати разом із кількома довіреними друзями. Чоловіки приїжджають: батько Лукреції приводить із собою Публія Валерія ПубліколуВідомий також як Публій Валерій Поплікола. Представник давнього патриціанського роду Валеріїв, який мав сабінське коріння., а Коллатін з’являється в компанії вже знайомого нам Луція Брута. Розповівши прибулим усе, що сталося в її домі, Лукреція вимагає від них клятви помститися за її ганьбу. Ледве почувши слова тієї клятви, вона вихоплює з-під одягу кинджал, коле ним себе в серце, падає на підлогу й помирає на очах у всіх присутніх.

У цей момент Брут скидає личину дурника і перетворюється на серйозного чоловіка: він витягує з тіла Лукреції закривавлений кинджал і виголошує свою особисту клятву, присягаючись перед богами прогнати Тарквінія, його дружину та дітей, і що відтепер ніхто більше не царюватиме в Римі. Чоловіки виносять тіло Лукреції на міський форум, де швидко збирається стривожений натовп. Обурення й гнів миттєво охоплюють людей, чим користується Брут — він закликає всіх взятися за зброю, діяти рішуче “як римляни і як мужчини.”

Озброєна процесія вирушає з Колації до Риму на чолі з Брутом. До міста вони заходять без перешкод, і незабаром тривога й паніка охоплюють його вулиці. Процесія прямує до римського Форуму, а місцеві, побачивши на чолі обуреного натовпу Брута та інших відомих і шанованих людей, розуміють, що тут відбувається щось серйозне. Новина про зґвалтування та смерть Лукреції блискавично поширюється містом, і натовпи римлян стікаються на Форум.

Брут, новоявлений народний вождь, виголошує промову перед величезним натовпом римлян. Він розповідає про збезчещення Лукреції, згадує виснажливі підземні роботи, на яких трудяться римські плебеї, пригадує вбивство Сервія Туллія та інші кривди, яких завдав Тарквіній багатьом мешканцям міста. Його промова завершується закликом до усунення царя від влади. Натовп вибухає обуренням і підтримує цей заклик. Це вже не просто “мирне зібрання” — тут починається справжня революція.

Зібравши команду найвідчайдушніших, Брут вирушає з нею під стіни Ардеї, де Тарквіній з синами та військом все ще утримує місто в облозі. Намір Брута — перетягнути військо на свій бік, поки за порядком у Римі стежить префект Лукрецій, який підтримує повстання. Тим часом Туллія, дружина Тарквінія, швидко покидає Рим, чуючи суцільні прокляття, що лунають їй услід.

Група Брута спеціально розминається з Тарквінієм дорогою — цар, якому вже повідомили про заворушення в Римі, поспішає тією ж дорогою до своєї столиці. Однак він бачить лише зачинені ворота й більше ніколи не зможе потрапити за мури міста. Тим часом у військовому таборі під Ардеєю радо вітають Брута та його прихильників, а синів Тарквінія звідти проганяють.

Секст знаходить притулок у Габії, місті неподалік від Риму. Однак довго там не перебуває: місцеві жителі не забули образ минулого й невдовзі позбавляють його життя. Тарквіній Гордий, підібравши Тіта та Аррунта, яким так і не судилося поцілувати правильну “матір,” оселяється з ними в етруському місті Цісра, яке латиняни називають Цере. Так завершується “римська” кар’єра Тарквініїв, хоча їхнє життя ще не закінчується.

Тим часом у Римі вщухають революційні пристрасті, і відбувається повне “перезавантаження” держави. Спершу Брут, а за ним усі члени коміцій, тобто народних зборів, присягають перед народом, що більше тут не буде одноосібної влади. Державу тепер очолюють два претори (пізніше їх називатимуть консулами), яких народні збори обирають раз на рік, і лише за одним з них ліктори можуть нести фасції (символи влади). Кожен з цих преторів має право накласти вето на рішення свого колеги.

Сенат, у якому тепер засідатимуть не 100, а цілих 300 патриціїв, ще певний час, як і за царів, виконуватиме переважно дорадчу функцію. Релігійними справами замість царя опікується rex sacrorum, тобто “священний цар,” якого обирає колегія понтифіків (відповідальних за храмові обряди та жертвоприношення). Першими преторами в Римі стають Луцій Юній Брут і Луцій Тарквіній Коллатін, чоловік трагічно загиблої Лукреції.

Так народжується славетна Римська Res publica (дослівно “загальна справа”), якій судилося проіснувати майже п’ять століть. Вигнання Тарквінія Гордого та заснування Республіки в Римі відбувається приблизно в 510 або 509 році до н.е. Однак це ще не кінець історії, адже далі слідує важливий ланцюжок подій, які розгорнулися в Римі та навколо нього в наступні роки після повалення монархії Тарквініїв.

Республіканська класика

Подібна історія в різних куточках Європи та Середземномор’я повторюватиметься ще багато разів у наступні століття, і навіть тисячоліття, щоразу за нових обставин та з новими акторами. Її суть залишиться незмінною: після повалення одноосібної тиранічної, монаршої чи диктаторської влади майже одразу починають з’являтися люди, зацікавлені у поверненні або самого поваленого правителя, або ж представників його оточення. І виникає загроза іноземного вторгнення, яке, хоч на вістрях античних мечів, хоч на багнетах модерної доби, прагне відновити старий порядок.

Зміна влади в Римі також залишає неоднозначні відчуття, особливо серед плебеїв: подейкують, що революція виявилася “несправжньою.” Мовляв, Тарквінія Гордого з родиною прогнали, а що ж натомість? Нині Коллатін при владі, а він теж з клану Тарквініїв, родич царя. Ці голоси стають дедалі гучнішими, і задля стабілізації настроїв Брут вдається до рішучих заходів. Він закликає Луція Коллатіна на Форум, де вже зібрався весь римський народ, і перед присутніми просить здивованого претора скласти з себе повноваження і залишити місто, щоби разом із ним зникло й ім’я ТарквініївВ класичній римській історії в цей момент нікого особливо не турбує, що сам Брут є племінником Тарквінія, отже він теж родич вигнаного царя. Спробі пояснити цю та інші логічні прогалини офіційної історії буде відведено окремий розділ нижче., що так лякає людей. “Не турбуйся за свої статки та майно, любий друже Луцію, — додає Брут, — ми нічого у тебе не відберемо, а якщо треба, народ ще й скинеться тобі на дорогу. Ти тільки йди.”

Коллатін спочатку намагається сперечатися, але, побачивши, що прохання підкріплене підтримкою інших впливових осіб, включаючи навіть його тестя, підкоряється волі народу та складає з себе повноваження претора. Разом із ним виганяють і решту членів клану Тарквініїв, які ще залишалися в місті. Новим претором стає Публій Валерій, той самий, що був свідком смерті Лукреції. Республіка — республікою, але високі посади, як бачимо, все одно дістаються людям із кола “перевірених” друзів.

Тим часом серед молоді, що колись наближалася до Тарквініїв, назріває змова. Вони міркують так: за царя можна було вільно розважатися, навіть у сумнівних забавах, а потім “по-людськи” домовитися з правителем і уникнути покарання. А тут — царя немає, є лише суворий закон, однаковий для всіх. З ним уже не домовишся. То ж, аби повернути старі безтурботні часи, треба повернути царя Тарквінія до Риму!

Змовники намагаються передати листа з відомостями про свої наміри та закликом до силового повернення Тарквінія за допомогою його послів, які на той час перебували в Римі з питань його майна. Проте раб, який підслуховує розмову, видає заколотників. Виявляється, серед змовників навіть двоє синів самого Брута. Невдовзі претору доводиться пережити, можливо, найважчі хвилини свого життя, спостерігаючи за стратою власних дітей. Він навіть не намагається їх врятувати. Dura lex sed lex.

Тарквіній Гордий, отримавши новини про викриття “змови молоді”, розуміє, що ані влади, ані навіть власного майна йому тепер не бачити. Сенат дозволив римлянам розграбувати все, що належало колишньому царю, і з цим умив руки. Тарквіній звертається до етруських міст Тарквінії та Вейї: “Дивіться, підлі римляни єдинокровне з вами шляхетне сімейство проганяють, по світу голими-босими пускають! Потрібне термінове військове втручання!”

Тарквінія підтримують, і кожне з міст виділяє свої загони, які об’єднуються й вирушають до Риму. На римській території їх зустрічають римські війська під проводом обох преторів: Брута та Публія Валерія. Син Тарквінія, Аррунт, впізнає Брута на чолі римлян і спрямовує свого коня прямо на нього. Брут приймає виклик і, несамовито летячи назустріч, сходиться з Аррунтом у короткому поєдинку. В результаті обидва вбивають один одного списами, і невдовзі на полі бою сходяться обидва війська. Але битва завершується, по суті, “нічиєю”.

Етруски, побачивши, що наближається вечір, просто покидають поле бою: роботу виконано, час повертатися додому. А римляни раптом чують, як з ближнього лісу долинає громовий голос невидимого “арбітра”, який сповіщає: “в етрусків на одного загиблого більше, Рим — переможець!”. Римляни приписують цей голос лісовому божеству Сільвану, оголошують себе переможцями, і, повернувшись до міста, Публій Валерій Публікола, єдиний живий претор, справляє гучний тріумф.

Тарквіній не вгамовується і невдовзі з’являється в більш віддаленому від Риму етруському місті Клузій, де скаржиться на своє жебрацьке та безхатнє життя тамтешньому цареві Ларсу Порсені. Аргументація практично та сама, що й у Тарквінії та Вейях: етруски мусять допомагати етрускам, а скидання царів з престолів — це пряма загроза стабільності. Адже така “пошесть” може поширитися й Етрурією! Тож, любий друже Порсено, варто було б організувати військову експедицію проти того Риму…

Ларс Порсена таки наважується на похід, бо думає, що посадити етруска царем у Римі — це як мінімум красиво. Чи має він на увазі Тарквінія, чи, можливо, самого себе — про це точилися суперечки ще в античності, і вони тривають досі. У Римі звістка про цей похід викликає неабиякий страх: Порсена має репутацію грізного та могутнього царя. Тим не менш, римляни готуються до оборони, хоч і в Сенаті побоюються зміни настроїв серед плебсу — адже добре знають, що будь-якому пройдисвітові, здатному продемонструвати силу біля міських мурів, не буде важко “купити” цих людей порожніми гаслами на кшталт “за Тарквінія було краще”.

Не зумівши взяти Рим з наскоку, Порсена організовує облогу. Однак серед римлян з’являється то один, то другий герой чи навіть героїня, які діють так звитяжно та зухвало, що викликають у Порсени водночас страх і глибоку повагу до супротивників. Цар Клузія сам пропонує римлянам розпочати перемовини. Миру з етрусками римляни досягають без особливих проблем, і клузіанці відходять від Риму. А щоби ніхто не подумав, що цей похід був зовсім марним, Порсена відправляє частину свого війська спробувати завоювати латинське місто Аріцію. Що робить у цей час Тарквіній — історія мовчить.

Поглибленню раптово виниклої приязні між римлянами та клузіанцями сприяє ще й цей “про людське око” похід частини етруського війська на Аріцію. Місто захищає коаліція латинських поселень разом із загонами з грецької колонії Куми в Кампанії. Сили виявляються нерівними, і коаліція перемагає етруських нападників. Лише частина війська, якому вдається вийти з битви живими, кинувши зброю, знаходить порятунок за стінами Риму, адже тепер у латинському середовищі їм більше ніде шукати прихистку.

Римляни приймають переможених, розселяють їх по домівках, лікують їхні рани. Дехто з учасників цього невдалого походу залишається жити в Римі, а дехто згодом повертається на батьківщину, несучі з собою розповіді, що мешканці цього дивного міста, які нещодавно вигнали свого царя, виявилися добрими та гостинними людьми.

Тарквіній продовжує отиратися біля Ларса Порсени в Клузії. Минає рік чи два, і Порсена посилає до Риму послів із пропозицією: “Можливо, ви вже забули про свої образи і готові прийняти свого Тарквінія назад?”. На це римські претори та Сенат формулюють відповідь, яка чітко свідчить: “Рішення давно ухвалене, Республіка в Римі назавжди, і жодних царів ми не потребуємо! Дякуємо, дуже дякуємо!”. Порсена знову захоплюється стійкістю та високими моральними принципами римлян і відпускає останніх заручників, яких утримував з часу свого походу.

Тарквіній, бачачи це все, ставить хрест не лише на Порсені. Здається, він остаточно розчаровується у всьому тому ненадійному й надто, на його думку, розслабленому світі етрусків, яких римляни при нагоді так легко вміють зворушити. Колишній римський цар разом зі своїми прибічниками та єдиним сином, який залишився живим, Тітом, переїжджає до латинського міста Тускулум. Це значно ближче до Риму, ніж Клузій, і там всім заправляє зять Тарквінія — місцевий диктатор Октавій Мамілій.

Поселившись там, Тарквіній розуміє, що потрібно зробити ставку на розбрат між латинськими містами. Багатьом із них не подобається лідерство Риму в Латинському союзі і те, як римляни користуються цим, зокрема в питаннях розподілу земель. Напруження між Римською республікою та більшістю латинських громад поступово зростає, що призводить до так званої Першої Латинської війни, яка розгортається на межі 6 та 5 століть до н.е. Тарквіній у цій війні не є головним актором, але він і його прибічники намагаються максимально скористатися ситуацією.

Вирішальною стає битва на озері Регілл, що, ймовірно, відбувається в 496 році до н.е., зовсім неподалік від Тускулуму. Битва виявляється надзвичайно запеклою, і доля римлян деякий час буквально висить на волосині. Проте римські патриції рубаються так завзято, що це надихає простий люд, який уже був готовий відступити. З боку латинян у битві бере участь сам Тарквіній Гордий, який отримує поранення, а володар Тускулуму Октавій Мамілій взагалі гине. Поранено майже кожного з римських ватажків, хіба що крім Постумія, одного з двох преторів, якого для цієї війни призначили диктатором. Урешті Рим здобуває в цій битві хоч і дуже важку, але все ж перемогу.

Пораненому в битві Тарквінію Гордому, схоже, немає вже місця ні в Тускулумі, ні загалом серед латинян. Незабаром він знаходить притулок аж у грецькій колонії Куми під захистом тирана Арістодема, де й помирає в 495 році до н.е. Звістка про його смерть викликає в Римі бурхливу радість, яка швидко змінюється жорстким внутрішнім протистоянням між плебеями та патриціями, що ледь не призводить до нової революції.

Римлянам доводиться припинити суперечки та разом відбити напад племені вольсків. Після цієї нової, також успішної війни, а також після підписання в 493 році до н.е. угоди Кассія, яка зафіксувала умови миру, подальшого співіснування та спільної військової політики між Римом і латинськими містами, Рим стає помітною регіональною силою, на яку відтепер повинні зважати всі племінні та державні утворення Центральної Італії.

Противні питання до античних істориків

Основою описаної вище історії, від появи в Римі етруської династії Тарквініїв до їхнього вигнання та підписання угоди Кассія, є “Ab Urbe Condita” римського історика Тіта Лівія, завершене в перших роках нашої ери. Ті частини, що розповідають про події часів Тарквініїв та встановлення Римської республіки, було написано ще у 20-х роках 1 століття до н.е. У будь-якому разі, це майже п’ять століть після описуваних подій, а отже, ми не можемо бути впевненими у точності опису тих подій та характерів учасників, які надає автор. Подібним чином про ці події розповідає і Діонісій Галікарнаський у своїй праці “Antiquitates Romanae” (тобто “Римські старожитності”), написаній у другій половині 1 століття до н.е.

Сам Лівій зазначає, що використовував більш давні писемні джерела, щоб донести до читачів правду про ті далекі навіть для нього часи. Однак найдавніші з відомих нам римських історичних записів датуються лише 3 століттям до н.е. – це праціЦікаво, що ці твори було написано грецькою мовою. Римляни тих часів вважали власну латинську мову не дуже прийнятною для опису історичних подій. Історичні твори, написані власне латиною, почнуть з’являтися лише в наступному, 2 столітті до н.е. Квінта Фабія Піктора та Луція Цінція Алімента. Лише в тому самому 3 столітті до н.е., але трохи раніше за згаданих авторів, Римом починають цікавитися й греки: деякі події з його історії згадують у своїх працях Тімей з Тауроменія та Філін з Акрагаса. Крім того, в самому Римі здавна велися так звані Annales Maximi – таблички з короткими записами про ключові події, такі як призначення консулів та магістратів, військові поразки й перемоги, смерті жерців, введення нових свят, епідемії та незвичайні явища на кшталт затемнень чи природних катастроф, за ведення яких відповідали римські понтифіки.

Такі таблички могли допомогти Тіту Лівію та Діонісію Галікарнаському вибудувати хронологію подій, дізнатися імена царів, диктаторів, преторів чи консулів, зрозуміти, коли саме відбувалися ключові битви тощо. Але звідки вони могли дізнатися про стільки соковитих деталей описаних ними подій, про особливості стосунків між різними героями тієї довгої історії, про їхні мотиви та бажання, маючи по суті прогалину в 2-3 століття між самими подіями та першими відомими нам записами про них – це досі залишається загадкою. Ми не знаємо, хто і яким чином міг зберігати пам’ять про, скажімо, подробиці смерті Лукреції чи таємні плани Брута. Та й загалом, чи можемо ми бути впевненими, що всі ці люди справді жили в ті часи?

Дослідники давно помітили ряд невідповідностей та логічних нестиковок у творах Тіта Лівія та Діонісія Галікарнаського, де йдеться про перехід від монархії до республіки. Звісно, мало хто піддає сумніву основну лінію подій: заснування міста ще у 8 столітті до н.е., поступовий розвиток міста-держави з царем на чолі протягом наступних 2-3 століть (що цілком відповідає загальній традиції для більшості етруських та латинських спільнот тих часів), укладання союзів з подібними містами-державами проти певних спільних ворогів, війни з сусідніми племенами, зростання політичної ваги міста та розширення його території й, нарешті, масштабний внутрішній конфлікт, який ставить крапку на владі царів. А далі – розбудова “республіканських” інституцій.

Як уже зазначалося, найбільш підозрілим у цій історії є ідеальне збігання в часі двох “революцій”: афінської та римської – це 510-509 роки до н.е. На перший погляд може здатися, що в наступні століття хтось трохи “підігнав” давні римські події під “грецьку хронологію”. Історія подорожі синів Тарквінія Гордого разом із Луцієм Юнієм Брутом аж до Дельфійського оракула лише через появу якоїсь випадкової змії у царських покоях також виглядає як перенесення відверто грецького наративу на італійський ґрунт.

Так, і латиняни, і етруски тих часів були надзвичайно забобонними. Однак навіть у схильності до забобонів могли бути свої розумні межі – адже подорож із Риму до Дельф це все ж дуже довго і дорого! З іншого боку, якщо пригадати легенду про СівіллуІсторію з Сівіллою буде детальніше описано в одному з наступних матеріалів. з грецької колонії Куми, яка чомусь з’явилася саме в Римі і намагалася продати свої пророчі книги Тарквінію Гордому, можна припустити, що грецькі вірування, міфи та навіть байки справді мали певну вагу в Римі 6 століття до н.е. І, ймовірно, від грецьких колоністів запозичувалося набагато більше історій, ніж просто перекази про Геракла, який у латинян перетворився на Геркулеса.

Банальна логіка протестує проти того факту, що, за словами Лівія, лише троє “етруських” царів правили Римом понад століття. Усі троє виявляються неймовірними довгожителями на троні, і чемпіоном серед них є Сервій Туллій – Лівій зазначає, що він керував державою цілих 44 роки. Зважаючи на середню тривалість життя в Італії того часу, а також на те, що посада царя в місті, яке веде часті війни з сусідами і розташоване на перехресті торговельних шляхів, постійно приваблює внутрішніх та зовнішніх претендентів на престол, повірити в таке довге правління важко. Тим більше, що, за словами Лівія, від самого початку були питання щодо “легітимності” Сервія Туллія.

Поступ римської “революції” також викликає питання. Нікого особливо не дивує, що після повалення Тарквінія одним із двох преторів (яких почнуть називати консулами лише в 4 столітті до н.е.) стає Луцій Юній Брут. Людина, яка довго потайки виношувала ідею повстання і нарешті його очолила, справді мусить отримати політичні дивіденди. Однак призначення Луція Тарквінія Коллатіна, родича самого царя Тарквінія та члена клану, який під час повстання ненавиділи буквально всі, другим претором нарівні з Брутом виглядає нелогічно. Дивує й реакція римського народу, якого підхоплює і сам Брут, коли він раптом розуміє загальні настрої: “Горе-горе, Тарквінія Гордого ми то прогнали, однак ще одного Тарквінія у новій демократичній владі маємо. Давайте цю помилку терміново виправляти!”

А найбільше дослідників дивує роль Ларса Порсени, царя етруського міста Клевсін, або Клузій, за латинською версією. Маючи значну військову силу, він так і не захоплює Рим, натомість спрямовує частину свого війська проти не найбільш важливого латинського міста Аріція. Головним своїм ворогам – римлянам – він чомусь постійно “все прощає”, мало не проливаючи сльози розчулення через їхню незрівнянну впертість і моральну велич. Це вже схоже на сюжет якогось боллівудського фільму, а не на реальне життя і не на жорстку боротьбу за місто, заради якої Порсена подолав півтори сотні кілометрів зі своїм військом.

Спроба сучасного осмислення старого наративу

Невідповідності та сумніви щодо надто вже швидкого розвитку Риму вже в 6 столітті до н.е. за правління династії Тарквініїв породжують чимало питань. Чи справді саме тоді будувалися відомі римські храми, міські мури та знаменита Cloaca Maxima, центральна частина міської каналізації, як згадує Тарквіній Древній? Вирішити ці питання допомагають археологічні дослідження. Підсумовуючи знання, накопичені внаслідок розкопок за останні 150 років, можна отримати приблизно таку картину.

Незалежно від того, хто і за яких обставин заснував Рим, місце для цього було обрано вдале: тут існувала зручна переправа через річку Тибр, що розмежовувала землі етрусків і латинян. На соляні поля, які існували здавна на правому березі Тибру поблизу його устя, часто навідувалися як латиняни, так і їхні північно-східні сусіди – сабіни. Не дарма шлях, що пролягав від Риму до земель сабінів, мав назву Via Salaria.

Інша знакова дорога в самому Римі – Vicus Tuscus, або “Етруська вулиця”. Вона вела від міського Форуму до Forum Boarium (ринок худоби) біля самого Тибру, куди потрапляв різноманітний товар із етруського, правого, берега, який етруски охоче продавали римлянам. Рим був тим місцем, де перетиналися господарські та торговельні інтереси представників трьох сусідніх племінних груп. Так що, місцеві жителі ще задовго до завоювання великих територій почали звикати до мультиетнічного середовища.

Розкопки на Палатинському пагорбі підтверджують існування поселення, яке виникає приблизно у 730 році до н.е. Це ще не місто, а швидше селище, утворене класичними хатинками ранньої Залізної доби: з плетеними стінами, обмазаними глиною, солом’яними стріхами та розмірами близько 3х4 метри. Дещо схоже на міську структуру починає розвиватися в Римі лише ближче до кінця 7 століття до н.е. – саме тоді кардинально змінюється вигляд і планування міст Етрурії. Форум як місце великих громадських зібрань починають використовувати приблизно між 625 і 575 роками до н.е. Схоже, тоді рівень Форуму піднімають, щоб уникнути затоплення під час повеней. Це частина масштабного проєкту, у межах якого осушують заболочені території всередині поселення та довкола нього.

Наприкінці 7 століття до н.е. зводять Regia (царську резиденцію) в найпершій відомій нам версії. Її неодноразово перебудовуватимуть у 6 столітті до н.е., і вона існуватиме на тому місці до ранньореспубліканських часів. На місці старих хатин на схилах Палатину з’являється все більше кам’яних будинків, вкритих теракотовою черепицею, а вулиці вимощують бруківкою. Приблизно у 600 році до н.е. (тобто за правління Тарквінія Древнього, а не за Тулла Гостилія, як згадує Лівій) зводять Curia Hostilia (першу сенатську будівлю) та храм Вести, в якому палає вічний вогонь.

Невідповідність археологічних даних давньоримській хронології, за якою викладена історія Лівія, спонукала сучасних дослідників висунути кілька гіпотез, які могли б відповісти на більшість з перелічених вище питань. Одна з найбільш переконливих скорочує царський період в історії Риму з “офіційних” 243 років до приблизно 140. Це по-перше, вирішує проблему “царів-довгожителів”: за такої тривалості кожен очільник Риму, включно з легендарним Ромулом, править у середньому 20 років, що виглядає реалістичніше. По-друге, ця гіпотеза дозволяє вважати, що, попри існування окремих поселень на Палатині в 8 столітті до н.е., говорити про формування єдиного міста, того самого “царського” Риму, можна лише з другої половини 7 століття до н.е., що й підтверджується археологічними даними.

Ця теорія пояснює появу найвизначніших міських споруд приблизно між 600 та 500 роками до н.е., яку Лівій приписує переважно ініціативі трьох останніх царів: Тарквінія Древнього, Сервія Туллія та Тарквінія Гордого. Насправді в цей період могло включатися правління й Анка Марція, а можливо, й частково Тулла Гостилія. Втім, залишаються певні сумніви щодо будівництва кам’яних мурів навколо міста за часів Сервія Туллія, так само як і щодо завершення Cloaca Maxima та зведення храму Юпітера на Капітолійському пагорбі ще за Тарквініїв. Цілком можливо, що це сталося пізніше, однак неточність джерел, якими користувався Тіт Лівій, змусила його анахронічно все це віднести до 6 століття до н.е.

Дуже суперечливий цар

З часів міфічного заснування Риму політична структура міста складалася з народу, сенату та царя. Народ, тобто громадяни з правом голосу, був поділений на 30 курій, об’єднаних у 3 племена (що дуже нагадує філи грецького полісу). Важливі рішення на загальнонародних зборах (куріатні коміції) ухвалювалися не окремо кожним громадянином, а групами-куріями. Причому коміції не могли виступати з власною законодавчою ініціативою: вони лише затверджували або відхиляли рішення, запропоновані царем. Саме куріатні коміції обирали царя з кількох кандидатів, яких висував interrex – особа, призначена сенатом для тимчасового виконання царських обов’язків у разі смерті царя. І так нібито заведено ще від Ромула, як стверджують Тіт Лівій та Діонісій Галікарнаський.

Сервій Туллій вносить у цю систему певні нововведення, очевидно, відповідаючи на суспільний запит: з одного боку розрісся прошарок аристократії, а з іншого – неможливо далі ігнорувати громадянську безправність плебеїв. Усі громадяни – як патриції, так і плебеї, які можуть служити у війську – поділяються на 5 класів залежно від майнових статків. Майном вважаються лише земельні ділянки та нерухомість. Цензори визначають, до яких саме центурій (військових підрозділів, які по суті є сотнями) мусить приєднатися громадянин.

Різні центурії мають різне озброєння та обладункиУ кожному з класів існувало розділення на молодші та старші центурії. У молодших служили чоловіки віком від 17 до 45 років, у старших — віком від 45 до 60 років. Різниця між класами в сенсі спроможності дозволити собі рівень озброєння та обладунків була суттєвою: від добре озброєних мечами та списами, захищених панцирями, щитами, шоломами та поножами представників перших двох класів до жодними обладунками не захищених і маючих на озброєнні лише дротики представників п’ятого класу.
Але були ще найбідніші, так звані proletarii, які не мали обов’язку служити у війську й мали мінімальну з можливих кількість голосів у центуріатних коміціях. Основна роль людей цього найнижчого класу — плодити дітей, які потенційно можуть стати повноправними громадянами. Власне, proletarius латиною означає «той, хто створює потомство». – відповідно до класу, який залежить від “фінансової спроможності” громадянина. Центурії збираються на так звані центуріатні коміціїРазом з тим стара система коміцій не йде повністю в небуття. В окремих випадках, таких як “загальнонародне” голосування про вигнання Тарквінія Гордого, рішення все ще затверджується куріатною коміцією., де голосують не куріями, а подають свій “груповий” голос кожна центурія. За різними даними, у Римі на той час існувало 193 або 194 центурії, до яких належали сукупно 21 плем’я (триби) римлян: 4 міські та 17 сільських.

Нині немає непереборних доказів, що ці реформи впроваджував саме Сервій Туллій. Тіт Лівій та Діонісій Галікарнаський лише стверджують, що так це відбувалося, тож ми приймаємо це як аксіому. Проте припускають, що така система управління державою дійсно складалася в Римі протягом 6 століття до н.е.. А також те, що впливові аристократичні клани врешті починають прагнути більшої влади через Сенат, і щоби ніякий цар їм не стояв на заваді.

Сама постать Сервія Туллія є доволі загадковою. Він не належить до клану Тарквініїв; це просто хлопчик невідомого походження, якого взяла на виховання царська родина. Його історія приходу до влади трактується деякими дослідниками як насильницьке захоплення царського престолу. Відповідно, подальше правління такого не зовсім “легітимного” царя видається схожим на правління тирана в грецькому полісі, що було звичною практикою в 6 столітті до н.е. Цю тиранічну традицію після Сервія продовжує Тарквіній Гордий, який також насильницьким шляхом усуває попередника. Водночас, саме в ті часи, певним дивом, у Римі закладаються основи республіканських інституцій, і античні джерела приписують головну роль у цьому Сервію Туллію.

Щодо “матеріальних доказів” правління Сервія Туллія, є дві новини: погана і добра. Поганою є те, що аналіз туфу, з якого складений так званий “мур Сервія” (його частини досі залишаються туристичною принадою Риму), показав, що насправді мур був зведений на початку 4 століття до н.е., тобто півтора століття потому. Це, звісно, не виключає існування більш ранніх укріплень на цьому ж місці, які могли бути зведені ще у 6 столітті до н.е., але зруйновані під час реконструкції у 390-380-х роках до н.е.

Однак доброю новиною є знахідки, пов’язані з відомими в етруському середовищі братами Вібенна: Келієм та Аулом. Їх згадують на бронзовому дзеркалі з Вольсінії та на поховальних урнах з Клузія. Римські автори Варрон і Тацит стверджують, що пагорб Целій у Римі названо на честь того самого Келія ВібенниЛатинська звичка ставити літеру С і читати її як “ц” саме там, де інші народи (зокрема греки) говорили “к” — зазвичай на початку імен, географічних назв і т.п. Таким чином, ім’я Келій у римських реаліях перетворилося на Целій. Ще один відомий приклад: грецького кентавра ми іноді чуємо як центавра (особливо в контексті назви відомого сузір’я).. Римський імператор Клавдій у промові до сенату 48 року згадує Сервія Туллія як вірного супутника Келія, який разом із ним і його військом оселився на цьому пагорбі, а згодом став римським царем. У тій же промові Клавдій стверджує, що справжнє ім’я Сервія – Мастарна.

“Ім’я як ім’я”, скажете ви – “звучить дещо схоже на інші етруські імена”. І виявиться, що відчуття вас не обманюють, і що Клавдій міг мати рацію. На настінному розписі однієї з етруських гробниць у Вульчі зображено сцену з п’ятьма парами чоловіків, під фігурами яких написані їхні імена. У цій сцені показаний напад на сплячих людей і визволення полоненого. Нападником і визволителем тут є Мастарна, який рятує Келія Вібенну з полону.

Прийняти простий факт, що Сервій Туллій був відомий ще й під іншим ім’ям, і на цьому заспокоїтися вдається не всім дослідникам. Деякі припускають, що “Мастарна” – це етруське прочитання латинського “magister”. Тобто це не ім’я, а титул чоловіка, який вже має надзвичайні владні повноваження в Римі. Якщо припустити, що це так, то ми ризикуємо застрягти у нескінченному циклі запитань: чи був Сервій етруським юнаком, який робить “кар’єру” в Римі, здобуває владу, потім визволяє з полону Келія Вібенну і допомагає йому оселитися на одному з міських пагорбів? Чи, можливо, вони обидва переживають якісь військово-політичні пригоди в рідній Етрурії, а вже згодом один із них стає Мастарною або Сервієм Туллієм у Римі?

Хто є найбільшим революціонером?

Згідно з мирною угодою, укладеною між римлянами та Ларсом Порсеною, царем етруського Клузія, римлянам дозволялося виробляти із заліза лише сільськогосподарські знаряддя — цей факт згадує Пліній Старший. Отже, існує незрозуміла заборона на вироблення власної залізної зброї. Це звучить як доволі суворе обмеження та як дивне диктування етрусками своєї волі, зважаючи на те, що, за “Ab Urbe Condita” Тіта Лівія, римляни та воїнство Порсени начебто “розійшлися по-доброму” після невдалої спроби відновити Тарквінія Гордого на престолі, що трапилося у 506 році до н.е.

Цей факт, а також інші суперечності в офіційній римській історії спонукали дослідників нашого часу сформулювати нову гіпотезу. Проаналізувавши, що про ці події пишуть і Пліній Старший, і Тацит, дослідники припускають, що насправді Порсена міг захопити Рим! Більше того, похід клузіанців на Рим міг мати за мету не відновлення Тарквінія на престолі, а навпаки — його скидання. Або принаймні припинення його намагань повернути собі той престол, який він тимчасово втратив внаслідок повстання. Таким чином, саме Порсена може бути рушієм остаточних змін у місті на Тибрі: він змушує римського царя втекти, вводить свою адміністрацію й певний час контролює північні околиці Лація, маючи серйозні наміри поширити свою владу далі на землі латинян.

Цей сценарій добре пояснює наявність Луція Коллатіна, члена родини Тарквініїв, як одного з двох перших преторів (консулів) Римської республіки. Скидаючи Тарквінія Гордого, Порсена мав би прагнути покластися не на зовсім нових або сторонніх людей, а скоріше на “м’який” транзит влади — від правлячого роду до когось, з ким надалі можна було домовлятися.

Луцій Юній Брут в цьому контексті може бути цілком реальним персонажем і, дійсно, одним із двох перших преторів, поставлених Порсеною для управління Римом. Можливо, Порсена намагався підтримувати баланс влади: щоб один його ставленик, Коллатін — виходець з родини скинутого царя — і Брут, хоч і теж родич Тарквінія, але менш близький,  контролювали один одного.

Згідно з цією гіпотезою, Порсена залишає Рим лише після поразки під Аріцією у 504 році до н.е. І саме з цього моменту починається справжнє “самостійне” існування Римської республіки, яка, втім, ще має певні договірні зобов’язання перед царем Клузія. Загалом, складається враження, що Клузій (Клевсін етруською) відіграє особливу роль у ранній римській історії, принаймні з часів загадкового Келія Вібенни. І що між двома містами існує давній політичний та культурний зв’язок, який згодом, у 390 році до н.е., “аукнеться” римлянам вікопомним нападом галлів (кельтів), про що йшлося в Частині сьомій.

Про цей глибокий зв’язок з етрусками, з якихось причин, неохоче згадували давні автори, на свідчення яких спиралися Тіт Лівій та Діонісій Галікарнаський. Уявіть, як важко було гордовитому римлянину, що жив у 1-му, а навіть і в 3-му столітті до н.е., примиритися з думкою, що у становленні Республіки вирішальну роль міг зіграти якийсь сторонній етруський цар, який вирішив підтримати римську аристократію, що збунтувалася проти свого царя, який теж мав етруські корені. Можливо, деякі свідчення тієї давнини були свідомо замовчані або ж несвідомо перекручені з часом, а інші вже в 1 столітті до н.е. інтерпретували так, щоб усім було зрозуміло: Рим — місто виняткове, з’явилося зовсім не випадково, його мешканці відзначаються шляхетністю та звитягою, і його виключну роль в Історії передбачено здавна, від самого заснування.

Перші підвалини майбутньої величі

Ознаки того, що Рим дедалі активніше примірятиме на себе роль регіонального лідера — спочатку в Лації, а згодом і за його межами — починають проявлятися ще в 6 столітті до н.е., за часів Сервія Туллія і Тарквініїв. Принаймні, про наявність таких амбіцій у римських правителів ще тоді згадує Тіт Лівій. Він стверджує, що саме за Сервія Туллія було споруджується храм Діани на Авентіні, який мав би конкурувати з відомим храмом Артеміди в Ареції, де головну статую богині було зроблено за взірцем статуї в ще більш популярному храмі в грецькій МассаліїА храм у Массалії, у свою чергу, було створено за зразком найбільш знаменитого храму Артеміди в іонійському Ефесі..

Сучасна археологія поки що не підтверджує існування того храму Діани в Римі у 6 столітті до н.е. Водночас наприкінці того ж століття споруджується величний храм Юпітера на Капітолійському пагорбі. Він домінує над містом і складається з трьох окремих “відділень” для поклоніння Юпітеру, Юноні та Мінерві. Ця велична будівля, розміри якої сягають приблизно 50 на 60 метрів стає однією з найбільших культових споруд тогочасного Середземномор’я, і вона ж демонструє чіткий вплив етруської архітектурної традиції. Що є абсолютно характерним для епохи Тарквініїв та ранньої Республіки.

Якщо же оцінювати не храмові амбіції, що напряму витікають з політичних, а земельну та демографічну реальність, про яку говорять сучасні дослідники, то є ечевидним: на зламі 6 і 5 століть до н.е. Рим контролює майже п’яту частину території Лація. Це ще небагато, але все ж більше, ніж підвладно будь-якому іншому латинському місту-державі. Населення Риму в цей час становить приблизно 20-30 тисяч осіб, що ставить його на один рівень з такими етруськими центрами, як, наприклад, Цере.

Упродовж 6 століття до н.е. відомості про Рим поступово проникають у середземноморський світ. Місто починають відвідувати грецькі та фінікійські торговці, а також представники найуспішнішого “проєкту” фінікійців — Карфагену. Однак ніхто з них за інтенсивністю культурного та політичного впливу не здатен обійти етрусків. Деякі з грецьких чи фінікійських товарів, можливо, потрапляють до Риму лише за етруським посередництвом: римляни на той час ще не мають власного морського портуЩо би там не писав Тіт Лівій про заснування Остії, відомого римського морського порту античності ще в часи Анка Марція, археологія підтверджує заснування цього міста-колонії лише в 4 столітті до н.е. Раніше на його місці могли існувати хіба що згадані вище солепромисли, якими користувалися як римляни, так і сабіни., тоді як сусідні етруські спільноти активно використовують зручні для них пристанища Пиргі та Гравіска. 

Полібій, історик, який жив в 2 столітті до н.е., стверджує, що йому вдалося переписати текст давнього договору між Римом та Карфагеном, який зберігався на табличках у римському храмі Юпітера. Полібій зазначав, що текст було написано архаїчною мовою, з важкозрозумілими виразами, та що договір цей нібито було укладено у перший рік існування Римської республіки, консульства Луція Юнія Брута та Марка Горація. Він також надає дату угоди — за 28 років до вторгнення Ксеркса до Греції, тобто приблизно 508 рік до н.е.

Згідно з цим договором, Карфаген визнає лідерство Риму серед міст Лація, а також надає римлянам право вільної торгівлі у своїх сицилійських колоніях та на Сардинії. Якщо довіряти Полібію, то наявність амбітної, хоча й невеликої Римської республіки вже тоді привертає увагу Карфагена. Сумніви в реальності цього договору певною мірою розвіює знахідка 1964 року в Пиргі — золоті таблички з етруськими та фінікійськими текстами, датовані межею 6 та 5 століть до н.е. Вони підкріплюють можливість існування такої угоди між Римом та Карфагеном, виписаної на подібних табличках – ті без особливих проблем могли пролежати в римському храмі три з половиною століття, і дочекатися Полібія.

І яким би чином насправді не відбувся той перехід від монархії до республіки в Римі, сукупність писемних свідчень та даних археології все ж вказує на суттєві суспільні зміни в місті на межі 6 та 5 століть до н.е. Угода з Карфагеном та перемога на озері Регілл, що призводить до закріплення лідерства Риму в Лації, відкриває перед Вічним містом нові, раніше небачені можливості. Здавалося би, у могутніх етруських міст-держав вже на початку 5 століття до н.е. з’явився доволі агресивний конкурент, причому який виріс під впливом спільнот цих міст, а може навіть і під патронатом царів Клузія. І що варто етрускам вже зараз звернути особливу увагу саме на Рим. Але знову, все не так просто буде на тому довгому півострові, який наче розрізає Середземномор’я навпіл.

А про нову серію непростих події читайте в наступному матеріалі!