Італійська прелюдія: між Адріатикою та Корсикою

Як ми з вами пам’ятаємо, в попередній історії доволі стисло було розглянуто основні події, що відбувалися довкола Греції та деяких інших частин Східного Середземномор’я протягом цілого століття: від кінця правління перського царя Кіра Великого до часу найбільшого піднесення сили Афін та Делоського союзу, очолюваного цим полісом. Це приблизно 530-430 роки до н.е.

Проте не лише Греція заслуговує на подібний огляд. Західніше, на Апеннінському півострові, тобто на теренах сучасної Італії та навколишніх островах, також відбувалися важливі події, які варто розглянути. Тож пропоную нам з вами знову “пережити” те саме століття, цього разу зосередивши увагу на італійських реаліях та морських просторах, що оточують цей великий півострів. Це, безумовно, важливо для розуміння історичних умов та обставин, у яких діятимуть герої кількох наступних оповідань. А оскільки інформації по цій темі, навіть для стислого викладення, є чимало, ми будемо “мандрувати” різними частинами Італії в трьох історіях поспіль, починаючи з цієї.

Півострів, але поки що не Апеннінський

Ми розпочнемо нашу уявну подорож античною Італією з півострова, який помітно виділяється на карті північного узбережжя Адріатичного моря. Це Істрія, або Істра, як називають його сучасні словенці та хорвати, які сьогодні складають більшість його населення. В попередніх історіях Істра була майже “білою плямою”, оскільки ми зосереджувалися на інших регіонах північної Адріатики. Але настав час заповнити цю прогалину, адже на Істрі ми з вами “не бували” ще з часів Бронзової доби.

Завдяки Гекатею Мілетському, нам відомо, що принаймні з 6 століття до н.е. на цьому півострові живуть люди, відомі як хістри або істри. Вони межують з венетами на північному заході, світолуційцями на півночі, а на сході, в межах Кварнерської затоки, контактують з уже знайомими нам лібурнами. Колись, на початку 2 тисячоліття до н.е., на Істрі розвинулася так звана Кастельєрська культура, представники якої будували каштеліри — поселення на пагорбах, огороджені стінами, складеними насухо з великого каміння, якого довкола вдосталь валялося просто неба. Принцип побудови цих стін певною мірою нагадує “циклопічну кладку”, за допомогою якої зводили укріплення та палаци Мікенської Греції в ті ж часи.

До цих людей ще в 14-13 століттях до н.е. приєдналися переселенці, здебільшого з Подунав’я, які принесли з собою новий культ, який тоді швидко набирав популярність в цілій Центральній Європі. Важливим, а може й головним його елементом було спалення тіл померлих і поховання попелу що залишився після такої процедури, в спеціальній керамічній урні. Тож хістри, про яких згадує Гекатей, були нащадками цих двох давніх груп населення, що станом на 6 століття до н.е. вже давно змішалися між собою і продовжували будувати своє життя навколо старовинних каштелірів. У цей час стає помітною цікава місцева особливість поховальних обрядів: здається, істри часом або економлять на поховальних урнах, або просто лінуються їх виробляти заради кожного погребіння. Тому попіл окремих спалених засипається просто в стару, нікому не потрібну і не раз до того полагоджену бронзову ситулу. Е – економія.

Ми не знаємо, як самі істри називали свої поселення. Історія зберегла лише дві назви, записані вже в римські часи. Першу назву найбагатшого на півострові поселення, яке, очевидно, слугувало “столицею” Істри, згадує Пліній Старший — Незакціум або Незакцій. Друге поселення на узбережжі описують Каллімах та Аполлоній Родоський у своїх творах про аргонавтів — це Пола (сучасна хорватська Пула), яку називають “містом біженців”. Легенди натякають, що його заснували колхи, частина команди Апсірта, які переслідували аргонавтів до Адріатики.

Море є невід’ємною частиною істріанського життя часів Залізної доби. Більшість поселень істрів своїми розташуваннями тяжіє до західного та південного узбережжя півострова. Деякі знаходяться на пагорбах уздовж річок Драгонія та Мірна, в нижній течії яких могли проходити невеликі судна. Частина цих поселень виникає ще за Бронзової доби і занепадає в 8-7 століттях до н.е., тоді як інші лише починають свою історію в ті самі століття, або дещо пізніше. Однак більшість зберігає безперервне існування від початку-середини 2 тисячоліття до н.е і аж до 2-1 століття до н.е.

Істри, очевидно, є добре інтегрованими у всі тодішні мережі морської взаємодії, де торгівля часто йде об руку з піратством, і де налагоджуються різнопланові взаємовідносини з мешканцями передусім різних італійських історичних регіонів. Престижна “бенкетна” даунійська керамікаДаунія – історична область на півночі італійської Апулії. Приблизно відповідає сучасним провінціям Barletta-Andria-Trani та Foggia. Після 700 року до н.е. там починають виробляти доволі якісну кераміку з характерними геометричними орнаментами, яка завойовує популярність практично серед усіх спільнот людей, що живуть довкола Адріатичного моря. з північної Апулії, велика кількість різних етруських керамічних та бронзових виробів, в тому числі фібули типів прото-Чертоза та Чертоза, а також перейнята від тих же етрусків традиція встановлення кам’яних антропоморфних стел над особливо значущими похованнями – все це говорить про те, що в культурному та побутовому сенсі в реаліях 7-6 століть до н.е. істри мало чим відрізняються від жителів Італії. Явно наслідуючи венетські взірці, вони виробляють такі ж самі бронзові ситули з доволі типовими для Східно-альпійського Простору зображеннями.

Звісно, істри “дивляться” не тільки в бік італійських “партнерів”. У них налагоджено тісні контакти з долєнцями, яким вони постачають даунійську кераміку, яку самі отримують з-за моря, в обмін на залізну руду. Крім того, істри мають постійні стосунки зі світолуційськими та нотранськими гальштатськими групами. Північні каштеліри, такі як сучасний Kaštel (назва сучасна), більше орієнтуються на взаємовигідний товарний обмін із мешканцями Красу та світолуційцями. Що не дивно: з північно-істріанських пагорбів за гарної погоди видно далеко на північ. До Красу й до гори ОкраОкрою в античні часи називали гору Нанос, яку дуже добре видно з багатьох місць на півночі Істри а також зі східної частини італійського регіону Фріулі. Страбон та інші античні автори вважали, що саме ця гора позначає початок Альпійського гірського масиву., і навіть до альпійських схилів над річкою Соча.

З лібурнами, сусідами по узбережжю, у істрів є принаймні одна спільна справа. Адже та частина сталого бурштинового імпорту, що довго прямує від Балтики до північних берегів Адріатики, і на яку не претендують венети, проходить через землю істрів транзитом далі на південь. Щоби після, опинившись в руках “лібурнських парнтерів”, мандрувати ще південніше – до іллірійських берегів, тими своїми складними маршрутами, огинаючи багаточисельні острови Лібурнії.

Але на морі істри займаються не лише торгівлею. Вони там здатні продемонструвати свою силу і відстояти свої права на адріатичні шляхи. Частини бронзової ситули, знайденої в Незакціумі, надають нам доволі реалістичну картину морської битви. В наш час важко сказати з ким саме билися істри на морі і коли це сталося: або в 5 столітті до н.е. (коли було вироблено ситулу), або ще раніше. Вірогідно, спогади про ту морську битву в істріанському середовищі чогось та й вартували – можливо, вони були частиною важливого локального міфу, якоїсь яскравої історії, пам’ять про яку було так важливо зберегти хоча б і на ситулі.

Етрурія розправляє крила

Якщо, знаходячись біля західного узбережжя Істри, піднятися на один із трьох лісистих пагорбів, де досі видно могутні руїни каштеліру PicugeВарто зазначити, що насправді каштелірів Picuge три – їхні залишки розкидані по трьох, схожих один на одного, пагорбах, що вистроїлися в лінію один за одним приблизно в 5 кілометрах на південний схід від хорватського міста Пореч., і поглянути звідти на захід, перед нами відкриється цілий горизонт, зайнятий синьою гладдю Адріатичного моря. А там, далеко за горизонтом, на відстані лише якоїсь сотні кілометрів, прямо навпроти нас, на італійському боці, своїми численними рукавами впадає в море річка По. Та сама річка, яка вже не раз згадувалася в попередніх історіях.

Станом на другу половину 6 століття до н.е. долина По є частиною так званої Паданської Етрурії — території, яку вже кілька століть як колонізовано різними етруськими спільнотами. Освоювати ці низини етруски, очевидно, почали зі своїх давніших центрів, що існували або під самими Апеннінськими горами, або прямо посеред них. Один із таких центрів — місто Фельсина (сучасна Болонья), відоме своїм металовиробництвом. Воно виростає з комплексу окремих селищ, що існують принаймні з 9 століття до н.е., тобто з часів культури Вілланова. Людей, яких ще в часи існування тих селищ об’єднує ця центрально-італійська культура, прийнято вважати прямими предками етрусків.

Крім Фельсини, в тому регіоні варто згадати ще Веруккьо (сучасна назва, оригінальна не дійшла до нас) — у його основі також “вілланованське” поселення, що існує з 12 століття до н.е. Етруське Веруккьо, яке сьогодні є невеликим італійським містечком, було збудоване на пагорбі, що сусідує з відомою горою Монте-Тітано, на якій зараз розкинулося місто Сан-Маріно — столиця однойменної республіки.

Низинні міста, такі як портові Адрія (Atria в оригіналі) та Спіна, розбудовуються набагато пізніше, в 530-х роках до н.е. — саме тоді, коли різні грецькі судна починають більш впевнено курсувати Адріатикою, а пониззя річки По знову, як колись за Бронзової доби, стає місцем жвавого торговельного обміну з різними мандрівниками, які прибувають морем. Етруська Спіна є доволі цікавою: вона буквально виростає на воді, місто перетинають кілька каналів, один із яких є “центральним” — своєрідна “прото-Венеція” з подобою “Гранд-каналу”, що зростає на одному з рукавів річки ПоЦього рукаву давно вже не існує – в наш час дельта По знаходиться на 25 кілометрів північніше. за тисячоліття до виникнення справжньої Венеції. Більш близькі до Спіни міста – Комаккьо та Кіоджа, що виникають у Середньовіччі теж в якійсь мірі наслідують цей давній принцип організації міського життя довкола каналів.

Незважаючи на етруське заснування, Спіна доволі швидко стає рідною домівкою для людей різного походження, дотичних до трансадріатичної торгівлі:  греків, венетів, умбрів, а можливо також і для окремих істрів з лібурнами. Грецького населення в місті з часом стає все більше, а масштаби імпорту різних престижних виробів з тієї ж Аттики в 5 столітті до н.е. б’ють всі мислимі рекорди. Судити про стиль життя, побутові та культурні смаки цих людей ми зараз можемо, аналізуючи знахідки в підкреслено багатих Спіна збагачується не тільки на морській торгівлі. Другий успішний “бізнес”, який приносить містянами суттєві статки – це виробництво солі. похованнях 6-5 століть до н.е., розкопаних неподалік від місця, де колись існувала Спіна. Цікаво, що в цей період жителі портового міста ховають своїх небіжчиків абсолютно в етруському стилі. Але до тих поховальних камер кладуть практично один вишуканий грецький крам: кераміку, канделябри. Між якими лише деінде зустрічається щось ужиткове і більш просте, вироблене локальними етруськими майстрами.

Паданська Етрурія, виходячи східним кінцем на узбережжя Адріатики між річкою По та Піценумом, простягається далеко на захід уздовж долини річки По, впираючись своїм крайнім західним кінцем у землі підальпійських інсубрів. Приблизно посередині цього північного “крила” у 6 столітті до н.е., також на місці давнішого поселення, розбудовується етруське селище Манто — прообраз сучасної італійської Мантуї.

Центральна, так би мовити, “початкова” Етрурія — це, в грубому наближенні, сучасна італійська Тоскана та північна частина Лаціо, що виходять на узбережжя Тірренського моря. У цій “землі етрусків”, знання про яку донесли до нас римські автори, ніколи не існувало єдиної держави. Починаючи з часів свого “проростання” з середовища культури Вілланова, це такий собі конгломерат численних міст-держав, кожне з яких має власні інтереси і веде свою політику.

В основі поступового піднесення цих міст, яке спостерігаємо з 8 століття до н.е., лежать три головні фактори: родючі вулканічні ґрунти, сприятливі для сільського господарства; пагорби та гори, багаті на поклади міді, заліза й меншою мірою срібла; а також тісні та своєчасно встановлені контакти з грецькими та фінікійськими мореплавцями. Найбільш “рудоносною” є вкрита пагорбами частина сучасної Тоскани, що виходить на узбережжя Тірренського моря біля острова Ельба. Цей острів також має вдосталь покладів залізної руди. Саме в цьому регіоні виростають етруські міста Велатрі (Вольтерра), Ватлуна (Ветулонія), Пуплуна (Популонія) — у дужках вказана їхня латинська назва, яка з часом стала більш вживаною в античних писемних джерелах.

Велатрі розбудовується на високому пагорбі, включаючи в себе декілька окремих поселень вілланованців, що існують там принаймні з 9 століття до н.е. Вже в наступному столітті ті поселення “злипаються” в єдине селище з одним на всіх некрополем та зі святилищами на найвищій точці пагорба. Звідти відкриваються фантастичні краєвиди на всю навколишню місцевість, і цей пагорб домінує над меншими поселеннями поблизу. Спільнота, яка ще в вілланованські часи зробила його своєю домівкою, всі наступні століття тримає під своїм наглядом цілу долину річки Чечина, що протікає неподалік та впадає до Тірренського моря. За гарної погоди жителям Велатрі видно трохи того моря на заході, а для того, щоби побачити на півночі від себе долину річки Арно та Апуанські Альпи за нею – їм навіть не потрібні якісь особливі погодні умови.

Велатрі згодом стане одним із найвизначніших міст в Етрурії. У 6–5 століттях до н.е. зводяться оборонні мури спочатку довкола акрополя, а ті широко відомі, що мають загальну довжину понад 7000 метрів і частково збереглися до нашого часу, з’являться лише наприкінці 4 століття до н.е. Ще через століття місто та його околиці прославляться своїми майстернями з виготовлення вапнякових та алебастрових поховальних урн — дуже вишуканих, зі скульптурними композиціями, в які навіть зараз хочеться вдивлятися нескінченно довго.

Представники аристократичних родин Велатрі активно вступають в шлюби з людьми з “провінційних” сімейств з ближніх поселень, утворюючи таким чином впливові локальні клани, що інтенсивно експлуатують родючі землі на навколишніх низьких пагорбах. Швидкий доступ до моря, до місць збуту збіжжя та залізної руди йде велатрійцям лише на користь. Вони, як і інші етруські спільноти за Апеннінами, вже в 6 столітті до н.е. стають вдячними покупцями престижної кераміки з Аттики.

Пуплуна виростає дещо південніше, вже на морському узбережжі, в місці, куди з Велатрі можна дістатися лише за пару днів. Це єдине етруське місто, яке стоїть безпосередньо над морем, але знову ж таки на високому пагорбі — з нього відкривається чудовий вид на острів Ельба, а на горизонті проглядаються обриси Корсики. Таким чином, Пуплуна і контролює цей видимий морський простір, і стає своєрідною торговельною брамою між Етрурією та зовнішнім світом.

Ще далі на південь зростають Вельх (Вульчі), Тархуна (Тарквінія) та Цісра (Цере)В наш час це італійське невелике місто Черветері. А Тарквінія так і досі називається Тарквінією.. Усі три міста також стають важливими центрами етруської цивілізації, і всі вони так чи інакше збагачуються завдяки своїй близькості до моря, до місць, куди вже у 7 столітті до н.е. регулярно навідуються греки та фінікійці. Тархуна та Цісра також розташовані на пагорбах, звідки добре видно море, яке плещеться лише за кілька кілометрів від цих міст. Цікаво, що до нас дійшли грецька та фінікійська назви Цісри: греки знали це місто як Агілла, а фінікійці називали його більш подібно до оригіналу — Кишрі.

Уже в 6 столітті до н.е. більшість таких значних міст утворює так звану Етруську лігу, або Dodecapolis, як її ще називали греки (дослівно: “дванадцятимістя”). Створена для захисту спільних інтересів дванадцяти самостійних етруських політичних центрів, вона, крім уже згаданих вище міст, включає ще такі поселення, як Арітім (Аррецій), Клевсін (Клузій), Веї, Куртун (Кортона), Перусна (Перусія) та Вельсуна (Вольсінії). Надалі, для зручності та задля узгодженості з пізнішими історичними реаліями, у цих матеріалах використовуватимуться саме латинські назви таких міст.

Представники цих дванадцяти міст щороку проводять свої збори у Fanum Voltumnae, головному етруському святилищі, щодо розташування якого досі існують різні гіпотези. А володіння учасників цієї “дванадцятимістної” ліги покривають територію практично всієї початкової Етрурії: від морського узбережжя та річки Тибр до дуги Апеннінських гір на півночі, за якою вже розкинулася Паданська рівнина.

З іншого боку, у Етрурії з’являється таке собі південне “крило”: етруски розселяються на південь, вздовж узбережжя Тірренського моря, досягаючи Кампанії, де з середини 8 століття до н.е. вже існують окремі поселення грецьких колоністів. Більш того, без участі етруських поселенців стає важко уявити життя в таких давніх містах італійського півдня, як Капуя або Помпеї.

Греки зі свого боку починають цікавитися тим тірренським узбережжям Італії досить рано. Перше стале поселення, в якому присутні халкідяни з Евбеї, виникає приблизно в 770 році до н.е. на острові Іскья, біля Неапольської затоки. Це Петекусса або Петекуси. Сучасні дослідники не мають повної впевненості, що засновниками були саме греки, адже археологія виявляє там також сліди фінікійської та етруської присутності. Не виключено, що це був своєрідний “інтернаціональний” емпоріум, точка торгового обміну, вигідна всім учасникам тодішнього морського ринку.

Діставшись туди вперше, можливо, лише в пошуках залізної руди, греки з часом розуміють, наскільки родючою є місцева земля, і колонізують майже весь острів, ставши його основною етнічною групою. У 750 році до н.е. на материку, навпроти Петекусси, спільними зусиллями жителів цієї колонії та новоприбулих евбейців засновується вже типова грецька колонія Куми — перша в материковій Італії. Трохи згодом поруч із Кумами колоністи з Родосу засновують Партенопу.

Куми і Партенопа виростають прямо посеред Кампанії, яка вже була населена етрусками, і розташовані на відстані одного дня шляху від майже етруської Капуї. Від Кум до острівної Партенопи всього десяток кілометрів морем. Саме в цих місцях налагоджується сталий товарно-культурний обмін між етрусками та грецькими колоністами: зробивши перші спроби ще в Петекуссі, обидві сторони лише поглиблюють “співпрацю” через нові грецькі колонії, що виникають на материку.

Етрускам є чим розжитися у грецьких та фінікійських торговців, які, здається, здатні задовольнити найвибагливіші матеріальні потреби. До колоній Кампанії привозять чудову грецьку кераміку — спочатку геометричну, потім прото-коринтську орієнталізуючу, а пізніше й чорнофігурну. Туди ж постачаються страусині яйця та слонова кістка, золоті пластини з зображеннями різноманітних сфінксів та пантер, вироби зі скла та фаянсу з “єгипетськими” мотивами, які, швидше за все, є фінікійськими копіями оригіналів з берегів Нілу. Постачанням цього африканського та східного краму займаються як греки з Родосу, так і фінікійці, які теж активно відвідують ці береги. І які давно вже заснували свої колонії у не такій то й далекій від Кампанії західній частині Сицилії.

Крім матеріальних благ, етруски отримують від грецьких колоністів і цінні знання. Мабуть, найважливішим тут є письмо: його евбейську версію етруски беруть за основу і адаптують під свої потреби — це стається близько 700 року до н.е. І перші етруські написи з’являються саме на півдні Італії, у сфері грецького впливу. Більш того, етруски переймають у еллінів ще й деякі прийоми в будівництві, організації структури поселень та у виробництві кераміки.

Наслідки швидко стають очевидними: звичні для Італії ранньої Залізної доби хатинки з плетеними стінами та солом’яними стріхами в 7 столітті до н.е. починають замінюватися кам’яними будинками з черепичними дахами. Згадані вище приклади Фельсини та Велатрі — це типова історія еволюції етруських міст, які в 7-6 століттях до н.е. виростають із одного або кількох близько розташованих вілланованських селищ. У плануванні таких міст, як не дивно, починають простежуватися елементи “побаченого у греків”. Приблизно в цей же час етруські гончарі освоюють виробництво посуду за допомогою гончарного круга.

Починаючи з 7 століття до н.е. етруски поступово вчаться у греків техніці вазопису, в результаті чого різні мотиви з грецьких міфів та епосів вже можна побачити на кераміці, що виробляється вже безпосередньо в Етрурії: тут і Геракл в різних іпостасях, і сюжети з Одіссеї, і викрадення Європи, і тому подібне. Ті міфи та різні оповідки про далеке героїчне минуле, принесені еллінами до берегів Тірренського моря, стають добре відомими місцевим жителям. Не виключено, що саме таким чином етруски дізнаються і про Троянську війну та погибель міста, про роль богів та смертних героїв у всій цій історії. Можливо, деякі з них пробують накласти ці грецькі оповідки на свої локальні легенди про далеке минуле… Звісно, це лише одна з версій чому міф про власне “троянське” походження так вкорінився в пам’яті окремих народів Італії, і як цим скористався потім Рим. Але про Рим – трохи пізніше.

Засвоївши методики створення якісної кераміки, перейнявши деякі левантійські художні прийоми та зрозумівши грецькі техніки вазопису, удосконаливши власне металовиробництво, етруські майстри продовжують експериментувати і напрацьовувати власні стилі. І ці нові знання та навички не обмежуються лише спільнотами Кампанії. Так, у 7 столітті до н.е. грецькі мотиви та подальші локальні мистецькі експерименти на їхній основі простежуються вже у більш північних містах: Веї, Цере, Тарквінія. 

Саме тоді, в другій половині 7 століття до н.е., з’являється так звана кераміка Буккеро — суто етруське досягнення. Це посуд, часто вишуканих форм, який має темний колір і на перший погляд може здатися бронзовим. Ближче до кінця 6 століття до н.е. етруські еліти починають користуватися вражаюче декорованими бронзовими дзеркалами, які стають ще однією “родзинкою” матеріальної культури Етрурії. Етруський товарний експорт стає все більш звичним на ринках Середземномор’я: попитом тут користуються як кераміка Буккеро, так і бронзові шоломи та виноЦікавий факт: етруське вино вже принаймні у 6 столітті до н.е. у великих об’ємах завозилося до Массалії, до грецької колонії, що існувала на місці сучасного Марселя. Початок виробництва місцевого вина в околицях Массалії, і загалом на півдні Галлії і поступове заміщення ним імпортованого з Етрурії відноситься скоріше до 5-4 століть до н.е., вироблені етрусками.

Ще один характерний напрямок етруського мистецтва, який стає помітним в 6 столітті до н.е. – це настінні розписи в поховальних камерах заможних людей. Найбільш вражаючі з них і зараз доступні для туристичного відвідування в некрополях поблизу Тарквінії та Цере. Не всі ці розписи збереглися в доброму та цілісному стані, але деякі все ж здатні продемонструвати нам сцени заможного та розслабленого життя місцевих еліт: спортивні змагання, бенкети, музика й танці. А в цих розкішних сценах присутня одна особливість, яка яка в ті часи дивує багатьох в Середземномор’ї – це  участь жінок у бенкетах нарівні з чоловіками. Така присутність жінок на традиційно “чоловічих” розвагах бентежить передусім греків, які вважають етрусків доволі розбещеним народом. Частково через ці банкетні традиції, а частково й через чутки про достатньо вільні міжстатеві стосунки в етруському суспільстві: кажуть, там діти часто не знають хто є насправді їхнім батьком.

Однак не тільки нібито фривольні звичаї в Етрурії відзначали греки, які вкорінилися на півдні Італії. Етруски в їхніх очах були ще такими собі володарями моря, а заодно й піратським народом. Щодо останнього — над цим можна лише посміятися. Адже якщо згадати хоча б Фукідіда, ми дізнаємося чимало цікавого про піратство в середовищі самих греків, особливо в часи “темних століть” та архаїки, тобто ще до війн з персами, про які йшлося в попередній частині. І, зрештою, хто в Середземномор’ї в реаліях 7–6 століть до н.е. час від часу, “під настрій”, не вдавався до піратства? Напевно, таких приморських народів, спільнот чи корабельних команд тоді просто не існувало.

Володарями моря станом на 6 століття до н.е. етрусків таки можна вважати лише в певній мірі. Так, вони доволі впевнено почувають себе на морських просторах. Щоправда, ця їхня впевненість обмежується тільки одним морем — Тірренським. Названим, до речі, на честь самих етрусків. Адже тіррени чи тірсени — це дуже давня грецька назва цього народу. Тож не дивно, що вся та частина Середземного моря, що простягнулася між Апеннінським півостровом, Сицилією, Сардинією та Корсикою, зберегла саме таку назву аж до наших днів.

Ідилія, якій не судилося бути

Незважаючи на домінуючу позицію на цьому морі, у 6 столітті до н.е. етруски все ж не володіють ним повністю монопольно. Там відчувається присутність ще двох серйозних гравців — флотів карфагенян та греків-фокейців. Останні, заснувавши свою Массалію, пізніше намагаються закріпитися на Корсиці, засновуючи там колонію Алалія. Саме туди в 540-х роках до н.е. переселяється багато фокейців після завоювання їхнього рідного міста та всієї Іонії перським царем Кіром.

Зростаюча фокейська присутність та перетягування греками певних торговельних потоків на Корсиці дратує “старожилів”, які вважали ті береги та морські шляхи своїми. Як наслідок, десь між 540 та 535 роками до н.е. саме біля Алалії відбувається морська битва між фокейським флотом з одного боку та флотами етрусків і карфагенян, що об’єдналися у союз. Хто вийшов переможцем у тій битві — достеменно невідомо: фокейці хоч і приписують перемогу собі, проте втрачають майже 40 із 60 кораблів, решту же суттєво пошкоджено.

Тим не менш, протягом наступних років фокейці все ж виводять своїх колоністів з Корсики, перевозячи їх до берегів півдня Італії. І великий острів потрапляє під повний контроль етрусків. Щоправда, ми не знаємо, які конкретно етруські міста могли контролювати Корсику. Проте можна припустити, що островом опікувалися спільноти узбережжя: десь між Популонією та Цере. Тим часом карфагеняни остаточно закріплюють за собою Сардинію.

Схоже, перед етрусками відкриваються перспективи подальшого зміцнення їхньої могутності на морі. Конфлікт із фокейцями на той момент виглядає скоріше як короткочасне непорозуміння. Адже з грецькими колоністами, що осіли в Італії, етруски вже понад два століття підтримують доволі непогані стосунки. А у 6 столітті до н.е. греків можна зустріти навіть у деяких етруських містах.

Більш того, в тому ж столітті на березі моря, неподалік від Тарквінії та Цере, з’являються невеликі торговельні поселення, по суті морські порти цих двох етруських міст, що розташовані на узвишшях. Це Гравіска (біля Тарквінії) та Пиргі (біля Цере) – там існують грецькі святилища. Виглядає так, що “за схемою” Петекусси, тут присутні одночасно елліни-іонійці та етруски, або змішане з етрусками населення, оскільки археологам вдалося відкрити там написи як грецькою, так і етруською мовами. Зважаючи на знайдені там же золоті таблички з етруськими та фінікійськими текстами, в яких згадуються цар міста Цере та богиня Астарта, можна впевнено сказати, що такі поселення не обходилися без старих добрих переселенців з Фінікії, або щонайменше без карфагенян.

Здавалося б, ось і починають вимальовуватися перспективи взаємовигідного співжиття трьох “морських” народів, де кожен може перейняти щось корисне від інших, навчитися нового. Не кажучи вже про взаємне збагачення через торгівлю та обмін навичками різних ремесел. Здавалося б, на Апеннінах, на тих довгих узбережжях, місця вистачить усім. Однак, у столітті, що починається в 530-х роках до н.е., не все буде так просто на цьому півострові, який наче розрізає Середземномор’я навпіл.

А про початок тих непростих подій читайте в наступному матеріалі!

На Youtube-каналі проекту Prostir доступний також відеоролик зі звуковим варіантом цієї статті: