Драматичний початок Великої Гри

У довгій серії оповідань про далеке минуле підальпійського простору ми з вами наблизилися до таких часів, про які збереглося більше писемних свідчень. Ми вже бачимо менше легенд, а більше деталей, пов’язаних із цілком реальними подіями та життям конкретних людей, які були героями цих подій. Так, настають ті самі часи, коли протоісторія поступово поступається місцем справжній історії.

Попередня розповідь закінчується на періоді, коли в пониззі річки По засновуються міста Адрія та Спіна. Це 530-ті роки до н.е. А зараз нам з вами треба краще зрозуміти, що відбувалося в Середземномор’ї та навколо нього протягом наступної сотні років, тобто приблизно між 530 та 430 роками до н.е. Я хочу показати вам цей великий і сповнений протиріч світ античного Середземномор’я, де розгортатимуться події наступних історій. Важливо також не обійти увагою ті ключові події та історичні фігури, які мали свій вплив як на становлення європейської цивілізації, так і на подальшу долю Східно-Альпійського та Адріатичного простору. Отже, перед нами століття, в якому зав’язуються сюжети подальшої великої гри, учасниками якої є стільки цікавих акторів!

Греко-перське століття за 25 хвилин

Це умовне століття відкриває смерть перського царя Куруша (Кіра, як його називали греки) Великого. Засновник імперії Ахеменідів, підкорювач Мідії, Лідії, Вавилонського царства та неосяжних просторів Центральної Азії, помирає саме в 530 році до н.е. Крім перерахованих вище земель, Кіру вдалося підкорити всі народи Малої Азії, включно з полісами іонійських греківДо Кіра грецькі поліси Еолії, Іонії та Карії були васалами Лідійського царства, що станом на середину 6 століття до н.е. володіло більшою частиною Малої Азії. Лідія була підкорена персами після поразки, що наніс Кір війську лідійського царя Креза в 547 році до н.е. Відповідно відтоді всі грецькі поліси Малої Азії змушені були визнати владу Ахеменідів над собою. на східному узбережжі Егейського моря (Мілет, Кнід, Фокея, Галікарнас та інші). Він також без особливого спротиву прийняв під свою владу Сирію, Фінікію, Ханаан і дозволив євреям повернутися з “вавилонського полону” назад до Ханаану, до свого Єрусалиму.

Саме під час правління Кіра починається входження окремих  іонійських греків до державних та військових структур імперії Ахеменідів. Наближаються ті самі часи Скілакса та Гекатея Мілетського, про які вже згадувалося в шостій частині. Щоправда, далеко не всі іонійці радо приймають владу персів: завоювання Кіром тієї ж Фокеї спричиняє черговий вал міграції до грецьких колоній Південної Італії і далі до Західного Середземномор’я.

По смерті Кіра на трон сходить його син Камбіс. За свідченнями Геродота, це була людина дивакувата, яка часом була трохи “не в собі” і страждала на напади епілепсії (а за уявленнями того часу, це вважалося благородною, “царською” хворобою). Тим не менш, дивакуватому Камбісу в 525 році до н.е. вдається завоювати останнє з великих незалежних царств Сходу — Єгипет. На хвилі цього успіху в його голові виникають нові ідеї: іти вглиб Африки на НубіюНубія – країна, що лежала на південь від Єгипту. В грубому наближенні відповідає північній частині сучасного Судану. Нубія – це окрема цивілізація, своє окреме царство, з яким у Єгипта завжди були складні відносини: то фараони її підкорюють (середина 2 тисячоліття до н.е.), то з нубійського середовища виходить ціла 25-та династія так званих Чорних Фараонів, яка управляє об’єднаною державою, що складається з Нубії та Єгипту (середина 8 – середина 7 століть до н.е.). Однак, завжди Нубія мала репутацію країни, де є золото, слонова кістка та раби. Тому і цікавила абсолютно всіх завойовників. або на захід, до самого Карфагена. Проте похід до Нубії виявляється провальним, і персам вдається тоді зайняти лише Лівію, аж до КиренаїкиІсторична область на лівійському узбережжі Середземного моря. Її активно колонізують греки приблизно з 630 року до н.е., коли засновується перша колонія – Кирена. Засновниками Кирени були переселенці з острова Тіра (Санторін). Станом на 5 століття до н.е. в Киренаїці існувало вже принаймні п’ять грецьких полісів.. Камбіс на цьому заспокоюється і відмовляється від подальших завойовницьких планів.

Завоювання продовжує наступний “цар царівТитул, який використовували повелителі особливо великих царств на Сході, що по суті дорівнювало титулу імператора. Знали його свого часу в Ассирії, в Вавілонії, в Урарту та в Мідії. Ахеменіди перейняли цю традицію безпоседедньо у мідійців.” — Дарій I. Хоча за своєю природою він був радше таким собі “інтелігентом”, зайнята ним посада все ж спонукала його до військових шляхів розв’язання невирішених питань. Отже, Дарій таки підкорює Нубію, придушує повстання в Кирені та через своїх послів якимось чином домовляється з Карфагеном, що певний час карфагеняни згадуються в списку підвладних персам народів. Як до цього ставляться самі карфагеняни і чи вважають вони себе підданими царя персів — нам невідомо.

Приблизно в 513 році до н.е. Дарій із чималим військом нарешті вирушає до Європи. Метою походу було насамперед привести до покори причорноморських скіфів, покарати їх за гріхи сторічної давнини, яких ті нібито наробили перебуваючи тоді в МідіїМідією називалася країна, яка займала землі, що в наш час приблизно відповідають північно-західній частині Ірану. Скіфи вторглися до Мідії якраз в самі 670-ті роки до н.е., коли тільки створювалося окреме Мідійське царство. Неважко здогадатися, що відносини між скіфами, які провели в тому регіоні цілих 28 років, та мідянами були доволі напруженими.

Разом з тим імперія Ахеменідів насправді народилася вже в наступному столітті наче “всередині” Мідійського царства, внаслідок повстання, яке в 553 році до н.е. очолив тоді ще не цар царів, а просто вождь перських племен Кір II. Які конкретно претензії Дарій I міг мати до Причорноморських скіфів, нащадків тих, хто бешкетував в тій самій Мідії, проти якої 40 років перед тим повстав його “попередник” Кір – це питання досі залишається відкритим.. Забезпечивши собі допомогу від іонійських греків з кораблями та спорудженням таких собі “понтонних мостів” через Босфор і потім через Дунай, перське військо на чолі з Дарієм I вступає на територію Скіфії. Принаймні, так цю історію оповідає Геродот.

За його ж свідченнями, в самій Скіфії немає одностайної згоди, що з цією загрозою робити: одні племена з території сучасної України, Молдови та Румунії виступають на підтримку скіфів, інші вирішують відсидітися осторонь. Скіфи, розуміючи, що сили дуже нерівні, лише заманюють персів у глиб власної території, засипаючи колодязі та джерела води, і роблячи несподівані наскоки лише на окремі перські загони. Великої битви скіфи уникають і продовжують доволі довго водити персів безлюдними степовими просторами. Де саме це могло відбуватисяСпроби накреслити маршрут війська Дарія I через Скіфію – одна з найулюбленіших розваг тих, хто досліджує скіфське питання. Є великий різнобій версій: від фантастичних блукань по Приазов’ю та лісостепом десь на теренах сучасної Харківщини і Полтавщини (все через некритичне прочитання Геродота), то повного заперечення можливості самого походу великого перського війська за Дунай.

Найпроблемнішим місцем в оповіданні Геродота є навіть не те, що він досить вільно “грається” з назвами племен, землі яких віддалені одна від одної на сотні кілометрів (в той час як у Батька Історії події та комунікація між ключовими гравцями відбуваються так легко й швидко, наче всі учасники тієї історії живуть поруч, може на відстані пари денних переходів). Найбільша проблема – зовсім немає згадок про форсування великих річок, таких як Дністер чи Дніпро. В той час як переправа через Дунай і вся логістика довколо цього детально виписані. Це наводить на думку, що насправді перське військо мандрувало на доволі обмеженій території, десь в межах сучасної української частини Бессарабії та Молдови., й досі є предметом суперечок дослідників, оскільки в оповіді Геродота є багато географічної плутанини.

Так і не досягнувши від скіфів справжньої “чесної” битви і остаточно знесилившись, військо Дарія розвертається назад. Під час цього походу та в наступні роки перси задовольняються лише підкоренням окремих племен Фракії та визнанням македонцями влади Ахеменідів над собою. Дарію, схоже, потрібні були якісь “свої” землі на Балканах, з яких він міг би розгорнути подальший наступ на континентальну Грецію.

У Греції тим часом панує своя “атмосфера”. В Афінах у 510 році до н.е. було повалено режим тирана Гіппія (який, до речі, симпатизував Ахеменідам), і після цього афінське суспільство більше не допускає тиранів до влади. Далі починається неминуча боротьба за владу між партіями демосу та олігархату. Остання, втративши підтримку тиранів, тепер робить ставку на допомогу спартанців. Клеомен, цар Спарти, намагається “навести лад” в Афінах, особисто прибувши туди з не надто великим загоном воїнів. Він намагається нав’язати міській спільноті свого ставленика Ісагора як архонта. Проте ця експедиція не має успіху: афіняни блокують сили Клеомена на Акрополі й змушують його здатися. Це відбувається в 507 році до н.е., і з цього моменту так звана “афінська революція” остаточно перемагає. Реформи Клісфена, який тепер є архонтом (правителем) Афін, надають право кожному вільному жителю міста брати участь у місцевій політиці. Таким чином, після другої спробиПершою спробою можна вважати реформи Солона, обраного афінським архонтом в 594 році до н.е. Згідно затвердженої тоді “конституції” вільні громадяни Афін (тобто, дорослі чоловіки і не раби) розподілялися на 4 класи, в залежності від рівня своїх річних доходів. Вищі два класи (Пентакосіомедімни та Гіппеї) могли приймати участь у виборах архонтів, найнижчий (Тети) – мав допуск тільки до участі у Екклесії, тобто народних зборах. В 560 році до н.е. до влади внаслідок перевороту прийшов Пісістрат, який встановив в Афінах режим тиранії (одноосібного правління). По смерті Пісістрата в 527 році до н.е. тираном став Гіппій, його син. Той самий, вигнання якого в 510 році до н.е. призвело Афіни кінець кінцем до остаточного затвердження демократичної форми управління полісом., остаточно з’являється на світ славнозвісна афінська демократія.

А далі всі карти сплутує повстання іонійських полісів у Малій Азії. Воно починається у 500 році до н.е., здавалося б, з дрібниці: зі сварки між Арістрагором, тираном Мілета, який служить Ахеменідам, та перським воєначальником Мегабатом. Нічого особливого, просто спроби двох ватажків з’ясувати між собою, хто які повноваження має у спільному військовому поході. У результаті цього іонійські міста вирішуютьГеродот нам оповідає цікаву дивну історію про те, що справжнім ініціатором повстання був Гістіай, попередній тиран Мілету. Який вірою і правдою служив персам і в поході на скіфів, і після того. І дослужився до того, що його Дарій I покликав до себе, до Суз начебто за особливі заслуги. І там перетворив на такого собі почесного полоненого. Тому вже перебуваючи в перський столиці і зрозумівши своє справжнє становище, Гестіай вирішив послати до Мілету таємне послання з закликом до повстання. Він поголив налисо свого раба, витатуював у нього на шкірі голови повідомлення, а потім дочекався, коли у раба волосся знову відросло і тільки тоді відправив його у подорож. Звійсно, ніяка сторожа, ніякі перевірки на дорогах нічого не запідозрили і таким чином це повідомлення на голові раба Гестіая дісталося Мілета саме тоді, коли ображений Арістрагор роздумував що його робити далі після тієї сварки з Мегабатом., що досить з них майже 40-річного перського панування. До повстання швидко долучаються поліси Пропонтиди, південного малоазійського узбережжя та навіть Кіпру.

Шість років війн, тимчасових перемог на кшталт захоплення й спалення СардМісто Сарди (Sardis) було столицею Лідійського царства, і по його завоюванні Персією в 547 році до н.е. перетворилося на центр Лідійської сатрапії імперії Ахеменідів, до якої входили тепер і міста іонійських греків. В ході Іонійського повстання, в 498 році до н.е. відбувся об’днаний похід військ іонійських міст, Афін та Еретрії на Сарди. Місто виявилося слабо захищеним, оскільки перське військо в той самий час прямувало до Мілету, і тому захоплення його повстанцями не склало для них особливої проблеми. Пожежа в місті виникла практично випадково, через один підпалений кимось з грецьких воїнів будинок. Але в результаті вигоріла більша частина міста разом з місцевою святинею – храмом Кібели. Що доволі таки розлютило місцевих мешканців., та відчайдушних спроб вирватися з-під опіки великої імперії, повернутися до нібито “старих добрих часів”, не призводять до нічого доброго для греків-іонійців. Величезна імперська машина все одно перемагає повстанців, а один з їхніх осередків, Мілет, сплюндровано: більшість його жителів або перебито, або виселено аж на узбережжя Перської затоки.

Дарій I, завдяки зусиллям свого полководця Мардонія, повторно закріплює свою владу над східним узбережжям Малої Азії, протоками Босфор і Дарданелли, фракійськими землями та Македонським царством. Усі ці землі намагалися вийти з-під влади Ахеменідів, поки перси розбиралися з повсталими іонійцями. Але тепер “старі господарі” зі Сходу повертаються на південь Балканів і знову беруть своє.

Мардоній ще встигає “зламати всі шаблони” в Іонії, виступаючи за вигнання тиранів з усіх тамтешніх полісів і встановлення демократичного ладу. Від представника імперії Ахеменідів такого ніхто не очікує. Дарій же тим часом розуміє, що з цілою Елладою йому доведеться щось вирішувати всерйоз, і починає поступово “промацувати ґрунт” — надсилає посольства до різних полісів із вимогами “землі і води”, тобто символічних знаків покори царю царів.

В Афінах та в евбейській Еретрії сильно напружуються, очікуючи, що буде з ними далі. Адже Мардоній у 492 році до н.е. трохи не дійшов до них через бурю на морі, яка знищила частину його флоту. Всі розуміють: покарання за підтримку невдалого повстання на східному боці Егейського моря неминуче.

Приблизно в ці роки до Спарти, до царя Клеомена, навідується скіфське посольство. Скіфи розробляють грандіозний план помсти персам за похід Дарія, а заодно і знищення Ахеменідського впливу на сході Європи. Серед еллінів вони шукають надійних та сильних союзників і обирають на цю роль Спарту. Скіфи пропонують Клеомену наступне: спартанці нападають на Малу Азію з заходу, заходячи через Ефес, а скіфські загони йдуть через Кавказ і проникають на великий півострів зі сходу, щоб об’єднатися десь посередині та далі йти великим спільним зі спартанцями походом аж до Мідії. План виглядає непогано, але потребує обговорення та уточнень. Під час цих довгих дебатів Клеомен випиває зі скіфами занадто багато вина і набуває звичку пити вино “по-скіфськи”, тобто не розбавляючи його водою. Оточення Клеомена починає вважати, що цар просто збожеволів. Не дивно, що вся ця історія кінець кінцем зводиться до банальних пиятик, і ніхто вже ніякий похід не організовує.

Настає 490 рік до н.е., і Дарій надсилає проти греків військо під проводом своїх полководців Датіса та Артаферна. Перси виходять у Егейське море на своїх 600 кораблях і починають підкорення острова за островом. Після цього вони вирушають на Евбею, спалюють місто Еретрія і нарешті висаджуються на материку, біля мало кому відомого тоді містечка Марафон в АттиціАттика – невеликий історичний регіон, центром якого власне і були Афіни. В цьому матеріалі коли йдеться про Афіни як про політичну одиницю, одну з держав давніх греків, то мається на увазі саме та більша частина історичної Аттики, яка здавна належала саме Афінам. Як видно з карти нижче, Аттика розташована переважно на великому півострові.. Персам у цьому поході активно допомагає своїми порадами вигнаний 20 років тому Гіппій, колишній афінський тиран. На той час він уже в літах, але в ньому досі живе смертельна образа на афінян та внутрішня впевненість у тому, що він і досі “легітимний”.

На узбережжі біля Марафону персів уже чекають загони афінян і платейців, які заздалегідь дізналися про місце висадки. Цим об’єднаним військом двох полісів командує Мільтіад: стратег, який у попередні роки встиг послужити і Афінам, і Дарію I в його “скіфському” поході, а також пожити в своє задоволення, правлячи як тиран у Херсонесі ФракійськомуХерсонес Фракійський був одним з грецьких полісів, колонією Афін, що виник в 6 столітті до н.е. на півострові, який теж називався Херсонес Фракійський. Зараз це півострів Галліполі, який знаходиться в європейській частині Туреччини, і який відділяє пролив Дарданелли від найпівнічнішої частини Егейського моря. Отже, варто не забувати, що в залежності від контексту, антична назва Херсонес Фракійський може означати як поліс, так і цілий півострів. Мільтіад, звісно, був тираном в самому полісі.. Знаючи перську тактику бою, Мільтіад вдало спрямовує грецьких воїнів у рішучі атаки в потрібний час і в потрібному місці, і в цій битві греки перемагають сильнішого ворога.

Тут народжується легенда, яку людство пам’ятає донині: чи то бігун-одинак якомога швидше долає 42 кілометри між місцем битви та Афінами, щоб вчасно принести таку важливу звістку, чи то ціле військо афінян одразу після битви пробігає ті самі 42 кілометри, щоб ще того самого дня опинитися в Афінах і захистити їх від можливого нападу персів з боку моря — адже вони помітили, що після битви на суходолі флот персів вирушив у бік їхнього містаЗ місця битви, яка завершилася на березі моря можна було побачити, що перські кораблі взяли курс на мис Соуніон, крайню точку півострова, на якому розташовувалася ціла Аттика. Тут неважко було здогадатися, що кораблі, хто пробують обійти Соуніон мають на меті потрапити до Пірея, афінського порту. Що створювало безпосередню загрозу Афінам.. Як би там не було, назву “Марафон” відтепер назавжди пов’яжуть і з першою перемогою греків над, здавалося б, нездоланними персами, і з бігом на далекі дистанції. А самі перси, спостерігаючи здалеку всі ті “забіги” афінян, розуміють, що нема тут більше чого ловити, і відпливають назад до малоазійських берегів. Отже, нібито перемога.

Але не все так просто. Минає 10 років, і вже новий цар персів на ім’я Ксеркс, людина доволі ексцентрична та імпульсивна, організовує новий похід з метою приборкати еллінів. Він формує величезне військо, яке навіть за найбільш консервативними сучасними підрахунками налічує близько 150-200 тисяч вояків. Грецькі поліси, дізнавшись заздалегідь про підготовку походу, тепер не мають іншого виходу, як забути про чвари й створити велику коаліцію для оборони своєї країни. Оскільки основні сили персів наступають суходолом із півночі, то приймається рішення спробувати затримати їх на одному з вузьких проходів між горами та морем. Фемістокл, афінський стратег, переконує всіх союзників готуватися до оборони саме в Термопільському проході.

І там, у 480 році до н.е., відбувається знаменита битва, коли під Термопілами епічне нашестя персів стримує лише декілька тисяч грецьких воїнів. По двох днях безуспішної для персів битви місцевий житель показує нападникам обхідну стежку через гори, якою ті одразу ж користаються, щоби зайти еллінам в тил. Коли стає зрозумілим, що оточення не уникнути, спартанський цар Леонід, який керує обороною проходу, наказує більшій частині грецького війська відступити. А сам лишається на чолі своїх 300 спартанців, яким компанію складаютьСам Геродот надає дві версії чому далі обороняти прохід залишилася така невелика кількість грецьких воїнів. За першою версією, більшість сама почала втікати, як тільки довідалася, що на них тут чекає вірна смерть. Геродот сам схиляється до другої версії, де рішення про відступ більшості прийняв Леонід. Бо не вважав ту більшість достатньо надійною, а тут вже очевидно насувався останній бій честі та посмертної слави. І в такій делікатній справі люди, в яких командувач не був до кінця впевненим, могли тільки нашкодити. За Геродотом, свою роль зіграло ще пророцтво Дельфійського оракула, яке спартанцям пророкувало важкий вибір в цій війні: або загибель їхнього царя, або кінець для цілої Спарти. І Леонід начебто свідомо обрав перше.


Недостатньо зрозумілою є роль загону фіванців в цій історії. Геродот стверджує, що їх Леонід залишив насильно, в якості заручників, оскільки місто Фіви дало слабину і визнало владу Ксеркса. Однак з Геродотом не всі згодні в цьому питанні і різні тлумачення історії з тими фіванцями існують і донині. Щодо феспійців подібних питань не виникає. Вони абсолютно добровільно вирішили скласти компанію спартанцям у цьому останньому бою честі. ще 700 феспійців та 400 фіванців. Усі вони героїчно гинуть у тому нерівному бою, проте виграють, перш за все для афінян, трохи часу для підготовки до подальших дій.

Перське воїнство суне далі в напрямку Афін. Однак більшість жителів міста завчасно евакуюється на острів Саламін, а ті, хто здатен тримати зброю – на кораблі, що курсують біля нього. Перси захоплюють спорожнілі Афіни, зустрічаючи спротив лише на Акрополі, який боронить невелика кількість містян та служителів храмів. Кінець кінцем, Акрополь теж взято, оборонці або самі вкорочують собі життя, стрибаючи зі скель, або гинуть в бою, а перси підпалюють на священому пагорбі все, що тільки може горіти.

А далі стається практично диво (хоча, насправді, ключову роль тут зіграє майстерно запущена Фемістоклом чуткаМомент був критичний, оскільки між стратегами з різних полісів не було згоди де саме краще давати битву. Багато хто схилявся до ідеї відпливати з Саламіну ближче до Пелопоннесу і битися вже там. Що було насправді самовбивчою ідеєю – на відкритому морському просторі у грецького флоту було дуже мало шансів здолати флот персів.

Отже, Фемістокл таємно надіслав до табору персів свого раба з повідомленням, що мовляв між греками немає згоди, і що деякі союзники готові покинути Саламін, а сам Фемістокл потайки бажає перемоги персів. Ця звістка переконала Ксеркса і він вирішив атакувати греків тут і зараз, і підготовка до битви розпочалася проти ночі. Тієї ночі мало хто спав: перси розгорталися для атаки та займали острівець між Саламіном та материком, а грецькі стратеги продовжували радитися, отримуючи все більш лякаючі звістки від різних людей, що діставалися до острова протягом ночі і бачили приготування персів.

І стратеги таки нарешті наважилися: битва розпочалася рано вранці., яку передають Ксерксу і той приймає рішення розпочати битву саме біля Саламіну): грецький флот у вузькій протоці між островом та материком перемагає флот персів. По битві, наляканий побаченим Ксеркс (він спостерігає за розгромом власного флоту з берегу Аттики) починає думати, що греки зараз на хвилі успіху перекриють Босфор і заблокують все сухопутне перське військо на Балканах. І цар зі своєю частиною війська спішно відходить до Азії морем, залишаючи в союзній Беотії лише частину сухопутного війська на чолі з вірним Мардонієм — той сам просить у Ксеркса дозволу залишитися, обіцяючи йому все ж довести справу підкорення Еллади до кінця.

Настає зима, протягом якої Мардоній намагається за допомогою сепаратних перемовин тихенько схилити афінян на свій бік (поки спартанці далеко і не бачать). В Афінах Мардонію відмовляють, і за це отримують повторне захоплення свого міста персами. Історія ніби повторюється: афіняни знову масово тікають на Саламін, а Мардоній тепер спалює цілі Афіни.

Афіняни звертаються за допомогою до спартанців. І ті нарешті виводять своє основне військо з Пелопоннесу, яке вони досі там затримували, займаючись побудовою укріплень на перешийку біля Коринту. Очолює спартанців Павсаній, регент Плістарха, малолітнього сина загиблого царя Леоніда. Незабаром Павсаній отримує повноваження головнокомандувача всіма об’єднаними силами еллінів.

Невдовзі відбувається велика битва біля міста Платеї, в якій гине сам Мардоній і знищується більшість перського війська — греки тут знову виходять переможцями! Ця перемога, а також практично одночасний із цим розгром залишків перського флоту біля мису Мікале в Іонії, стає справжнім шоком для персів. Їм важко самім собі пояснити: як так сталося, що мешканці невеликих полісів, які живуть буквально на краю тодішнього цивілізованого світу, практично варвари якісь, що століттями натхненно чубляться між собою, раптом перемагають військо імперії, перед якою давно вже схилили голови Мідія і Вавилон, Лідія і Єгипет, держави Кавказу і неосяжні простори Центральної Азії? Нечувано, небачено, так просто не може бути!

І хоча спроби персів підкорити континентальних греків на цьому припиняються, війна продовжується вже на островах Егейського моря, довкола приморської частини Фракії та на берегах ПропонтидиПропонтидою (Propontis) в античні часи називали Мармурове море.. Тут не з найкращого свого боку проявляє себе Павсаній: схоже, що на хвилі успіхів йому буквально “знесло дах” — він знущається з підлеглих, починає давати сигнали персам, що нібито не проти забути старі образи й знову стати друзями. Навіть у Спарті розуміють, що це просто ганьба якась, і відкликають його з війни додому, щоб він постав перед судом. Командування об’єднаними грецьким військом тепер переходить до афінянина Кімона, сина Мільтіада.

У Спарті вирішують, що оскільки перська загроза для них уже перестала бути актуальною, то вони можуть вийти з тієї війни і погратися в ізоляціонізм. Отже, всі подальші воєнні дії на морі, на островах і в Іонії лягають на плечі афінян та їхніх союзників. Тому не дивно, що в 478 році до н.е. Афіни створюють свій власний морський союз, який часто називатимуть ДелоськимВ деяких сучасних публікаціях цей союз, буває, називають Афінською морською імперією. Незважаючи на те, що в союзі Афіни головували і в якийсь момент навіть перенесли скарбницю з Делосу до себе, до справжньої імперії ця структура все ж трохи “не дотягує”. Перша спроба створити справді щось подібне до імперії всіх греків безумовно буде, але станеться це дещо пізніше – мине ще не одне десятиліття. Детальніше про це буде розказано в одній з наступних історій., за назвою острова, де, власне, і було досягнуто угоди про створення об’єднання. До нього поступово долучаються більшість полісів, що існують навколо Егейського та Мармурового морів. Тим часом, Спарта та її союзники на Пелопоннесі й у Беотії давно вже захистили свої спільні інтереси через створений ще років 50 тому Пелопоннеський союз.

Незважаючи на війни та загрози самому існуванню міста, політичне життя в Афінах повне протиріч, боротьби між різними угрупуваннями та конфліктів. Що поробиш, демократія часом не щадить навіть вчорашніх загальноеллінських героїв. Так, уже за рік після Марафону того ж Мільтіада, пораненого у невдалій військовій експедиції на острів Парос, звинувачують у зловживанні довірою, в обмані народу та кидають до боргової в’язниці. Там він і помирає, ймовірно, від гангрени, що розвинулася через те поранення. Фемістокла в 471 році до н.е. виганяють з Афін за те, що він нібито поводиться надто жорстко при збиранні фінансових внесків з полісів, що входять до Делоського союзу, та за інші “грішки” на кшталт прихованої персофілії. До того ж проти нього активно грає “проспартанська” партія на чолі з Кімоном. Проживши якийсь час в Аргосі, Фемістокл кінець кінцем йде на поклон до перського царя Артаксеркса I, домовляється з ним та отримує собі в управління кілька полісів біля Дарданелл.

У 472 році до н.е. в афінській політиці з’являється молодий Перікл, праонук Клісфена за материнською лінією. Він опонує Кімону, який тоді командує всіма військами Делоського союзу. В 470-460-х роках до н.е. Кімон веде довгу, проте вдалу для греків війну проти персів у Фракії, на Херсонесі Фракійському, в Іонії та інших місцях Малої Азії, буквально вигризаючи у імперії Ахеменідів місто за містом — усе на користь Делоського союзу та кінцевого бенефіціара цього об’єднання, тобто Афін. Він же виганяє “зарвавшогося” Павсанія з його спартанцями з Візантія, який після ганебного відсторонення від командування в 478-му році засів у тому полісі на кілька років на правах тирана.

Подібні перемоги сприяють притоку дедалі більших коштів саме до рідних для Кімона Афін, з яких фінансуються масштабні будівельні проекти: місто відроджується в новому обличчі після перських погромів 480-479-х років до н.е. Тим не менш, ніяке суспільне благо не здатне зупинити особисті амбіції Перікла та політичні плани його спільників. І в 463 році до н.е. проти Кімона висувають звинувачення в отриманні хабара від македонського царя Олександра I, який той нібито дав Кімону, щоби уникнути нападу афінян. У 461 році до н.е. партія Перікла остаточно перемагає: Кімона піддають остракізмуТрадиція остракізму з’явилася в Афінах після впровадження реформ Клісфена. Перший відомий нам випадок стався в 488 році до н.е. Остракізм – це своєрідне голосування громадян Афін стосовно того кого треба вигнати з міста, щоби він не складав небезпеки для цілої громади. Кожен писав ім’я кандидата на вигнання на остраконі, тобто на керамічному черепку. І простий підрахунок кількості тих черепків з написаними іменами і вирішував долю звинувачуваного: зазвичай він мусив покинути територію, підвладну полісу на 10 років., звинувачуючи ще й у прихильності до Спарти та ворожості до демократії. Тепер він мусить покинути місто на 10 років, за тією ж процедурою, за якою раніше виганяли Фемістокла.

А далі настає “золота епоха” Афін, коли місто фактично очолює Перікл, коли воно стає найбільшим і найбагатшим у світі еллінів, що живуть у Східному Середземномор’ї (у греків Південної Італії тим часом життя вирує дещо по-своєму, але про це буде в наступній статті). Поглиблюються демократичні реформи, в 450 року до н.е. починається активне будівництво на Акрополі: зводяться Парфенон, Пропілеї, які вражають нас і досі, встановлюється колосальна бронзова статуя Афіни Промахос.

Ще за часів Кімона починається, а в часи Перікла завершується будівництво так званих Довгих мурів: оборонних споруд, що захищають одночасно Афіни та морський порт Пірей, формуючи довгий і безпечний “коридор” між ними. Схожі мури будуються і для Мегар, міста, яке в 460 році до н.е. вирішило порвати з Пелопоннеським союзом і долучитися до Делоського. Допомагають Мегарам із побудовою цих мурів, звісно, афіняни, що викликає доволі негативну реакцію в Коринті, який знаходиться неподалік. І це незадоволення ще відіграє свою роль у майбутньому.

Тим часом на сході розгортається своя окрема драма. Єгипет ніяк не може змиритися з владою персів. Відбувається невдале повстання в 486 році до н.е., а в 460-му вибухає вже більш масштабне. Лівійський цар Інар, син загадкового єгипетського володаря Псаметтіха IVПро Псаметтіха IV та його роль в історії ми просто практично нічого не знаємо. Останнім фараоном в незалежному Єгипетському царстві був Псаметтіх III, після якого формальними володарями Єгипту ставали царі з династії Ахеменідів. Псаметтіх IV, можливо, володів якоюсь недопідкореною частиною Єгипту, не виключено, що якоюсь західною, ближчої до Лівії, якраз після першого повстання, що сталося в 486 році до н.е. Недаремно його син Інар вважається греками вже лівійським царем., виганяє перську адміністрацію з Єгипту і пропонує Афінам підтримати його. Афінський флот у складі 200 кораблів якраз тоді прибуває на Кіпр, де афіняни та їхні союзники мають свої антиперські інтереси. Але що таке Кіпр, коли тобі пропонують зайнятися справами цілого Єгипту, ще й виступаючи при цьому “на правильному боці історії”! Звісно, афіняни приймають пропозицію Інара і направляють всі свої наявні на сході сили до дельти Нілу, піднімаються річкою до Мемфіса, і навіть захоплюють частину стародавньої столиці єгиптян.

Незабаром повстанці разом з афінянами беруть під контроль цілу країну. Проте Артаксеркс I, новий перський цар, зовсім не хоче випускати Єгипет зі своїх рук. Він направляє до Спарти посланців з пропозицією напасти на Афіни, настільки добре підкріпленою фінансово, що відмовитися від неї просто неможливо. Але спартанці все-таки відмовляються, незважаючи на те, що у них самих з Афінами на той момент все йде до великої сварки через те, що афіняни вже розпочали війну з дорійським Коринтом, який перебуває у союзі зі Спартою. Тоді Артаксеркс відряджає до Єгипту свого полководця Мегабаза на чолі великого війська. Мегабаз перемагає повстанців, підкорює весь Єгипет і блокує на одному з островів дельти Нілу експедиційні загони афінян.

На тому острові афіняни сидять аж цілих півтора роки, поки перси не спромагаються осушити протоки навколо та увірватися туди суходолом. Військо афінян зазнає повної поразки, і лише окремим щасливцям вдається вирватися живими зі смертельної пастки й дістатися до Кирени на лівійському узбережжі. Лише звідти вони можуть повернутися додому. Самого Інара, лідера повстання, перси захоплюють і страчують.

Тим часом у Греції таки починається повільна й квола, але все ж війна між Спартою та Афінами разом з їхніми союзниками. Однак, настає 451-й рік до н.е., коли минають 10 років вигнання Кімона, і той одразу ж на законних підставах повертається до Афін. Тепер йому доручають вести від імені міста перемовини зі Спартою про перемир’я. Невдовзі, уладнавши справи з тим перемир’ям та заручившись підтримкою Перікла, Кімон вирушає до Кіпру на чолі нового флоту з двох сотень кораблів, щоб допомогти тамтешнім мешканцям у боротьбі з персами.

Облога кіпрського міста Кітіон дається афінянам та їхнім союзникам важко. Вони терплять голод і часто потрапляють під обстріли з луків із-за стін міста. Кімон отримує смертельне поранення, але ще встигає попросити своє найближче оточення не оголошувати війську про його смерть. І мертвого Кімона приховують від воїнів ще 30 днів, що тримає їхній бойовий дух на належному рівні. Можливо, саме це і допомагає грекам вийти переможцями у битві, що відбувається на морі та на суші біля Саламіна-на-Кіпрі. Ця битва стає останнім бойовим епізодом у тому довгому серіалі греко-перських війн, що триває в різних формах з 500 року до н.е. Між грецькими полісами з їхніми союзами з одного боку та Персією з іншого настає мир на довгий час.

Щоправда, різні античні джерела надають різні свідчення щодо обставин того остаточного замирення. Одні (наприклад, Фукідід) схильні вважати, що війна припинилася просто сама собою, коли греки, здобувши перемогу на Кіпрі, відпливли додому, везучи з собою тіло Кімона. Інші, такі як Діодор Сицилійський, стверджують, що в 449 році до н.е. до Суз, перської столиці, вирушив Каллій, який “документально” оформив остаточний мир.

Яким би не був кінець тих війн, одним із їхніх результатів став вихід із тіні імперії Ахеменідів двох балканських царств: Македонського та Одриського. Перше існувало здавна, мало не з 9 століття до н.е., але про настільки давні часи у нас є лише легендарні свідчення. На момент визнання македонцями влади Дарія I це все ще доволі бідна, “варварська” країна без помітних міст, де навіть царі живуть не дуже відмінним від звичайних селян життям. Македонія набуває ознак типової грецької держави, яка карбує власну монету, лише на початку 5 століття до н.е., тобто під час активної боротьби греків з персами. Друге, Одриське царство, було сформовано в першій половині 5 століття до н.е. фракійськими племенами, що жили на території сучасної Болгарії та європейської частини Туреччини.

Не варто забувати й про іллірійців та лібурнів — це різні племена, що живуть на заході Балканського півострова, біля берегів Адріатики, які потихеньку “граються” у свої маленькі протодержавні утворення починаючи з 8-7 століть до н.е. Однак більших об’єднань, до яких входили би різні племена, що визнавали би над собою владу якоїсь однієї династії, з зовнішньою політикою, яка знаходила би своє відображення в писемних джерелах, тобто те, що можна були би сміливо назвати античним царством – нічого подібного на теренах між Адріатикою та Середнім Дунаєм в 5 столітті до н.е. все ще не оформлюються. Це стане справою наступного, 4 століття до н.е.

Століття, яке ми розглядаємо, це не лише війни, боротьба за гегемонію між Спартою та Афінами, та змагання за владу в кожному з грецьких полісів. Це також і благодатні часи, коли буйно квітне та сама класична давньогрецька культура, яка нам так подобається і донині. Тодішнє візуальне мистецтво до нашого часу дійшло переважно у вигляді знаменитого вазопису. І саме протягом століття, яке ми з вами розглядаємо, чорнофігурний вазопис поступово поступається популярністю червонофігурному. Різної кераміки, на якій зображуються як сцени з міфів, так і абсолютно побутові мотиви, стає дуже багато, нею заповнене ціле Середземномор’я. А впливовість Афін демонструє розповсюдження тих же скіфосів, чаш для пиття вина, які в виробляють в Аттиці і які везуть далі до різних близьких та далеких земель. Характерна ознака такого скіфосу – зображення сови на ньому, священного птаха і одного з атрибутів богині Афіни.

Від гончарів та вазописців не відстають і творці нематеріального — лірики. Відчуваючи суспільний запит, вони використовують усі наявні можливості для самореалізації: Піндар присвячує свої оди переможцям спортивних змагань, Анакреонт стає відомим завдяки своїм парфеніям та любовним пісням, Симонід Кеоський творить епітафії, елегії й гімни. А невідомий нам автор на початку 5 століття до н.е. пише і представляє публіці “Батрахоміомахію” (“Війну жаб та мишей”), пародію на гомерівський епос.

Драматургія, театральне мистецтво все ще перебувають у процесі формування, пошуку найкращих форм самовираження. В Афінах ще в другій половині 6 століття до н.е. започатковується традиція Міських ДіонісійМи не знаємо коли точно було започатковано цю традицію саме в Афінах, але більшість дослідників схиляються до думки, що це сталося саме в часи володарювання тирана Пісістрата, і не без його ініціативи. Міські Діонісії святкувалися на початку весни. Але ще до них, в Аттиці здавна існувала традиція так званих Сільських Діонісій – свята землеробів, яке завершувало аграрний та сонячний рік, бо святкувалося якраз в грудні-січні за сучасним календарем. Звісно, як дуже давнє свято, воно славило перш за все родючість, фертильність.

Прив’язка до цього свята самого Діоніса з його прославлянням виноградарства, традиції необмеженого пиття вина та виступів хорів, що виголошують дифирамби (що призвело кінець кінцем до появи театрального мистецтва) – це вже пізніше нашарування над давнім селянським святом. Щодо того, коли саме стався цей “синтез”, як і звідки взагалі в Давній Греції з’явився культ Діоніса, з яких земель він міг примандрувати, існують різні, часом неочікувані думки. Цій темі хотілося би якось присвятити окремий матеріал. — щорічного фестивалю, на якому обирають найкращі постановки. Трагедія як жанр вже існує, і її ще більше популяризує Есхіл. Народжений ще в 6 столітті до н.е., він у дорослому віці стає свідком війн з Персією, бере участь у битвах під Марафоном та біля Саламіна. Пізніше, завдяки саме його старанням, у 480-460-х роках до н.е. давньогрецька трагедія стає більш схожою на класичні театральні постановки: увага глядача все більше переноситься з хору на окремих акторів на сцені. Цей підхід кожен по-своєму розвивають драматурги більш молодого покоління — Софокл та Евріпід. Комедію тим часом довго не сприймають як щось варте великої уваги. Перша комічна драма розігрується в Афінах на Діонісіях у 487 році до н.е., але по-справжньому популяризувати цей жанр вдається лише Арістофану в 420-х роках до н.е.

Перша половина 5 століття до н.е. — це час, коли народжуються ті, кого можна зараховувати до когорти перших істориків. Геродот, на якого є стільки посилань у цих розповідях, починає свої подорожі заради збирання свідчень про минуле у 464 році до н.е. — він мандрує всюди, від Скіфії до Персії та Єгипту. Свої “Історії” він, найімовірніше, пише у 450-х роках до н.е., коли пам’ять про події греко-перських війн ще є свіжою, коли ще живі їхні учасники та свідки. Вперше деякі з написаних ним книг він публічно читає в Афінах у 440-х роках до н.е. Ще одна помітна фігура, афінянин Фукідід, з’являється на світ лише в 460-х роках до н.е. Хоча він ще встигне застати Геродота і, можливо, навіть побачити вживу його десь посеред Афін, за власні історичні праці Фукідід візьметься набагато пізніше, аж під кінець 5 століття до н.е. А поки що він набирає необхідний життєвий досвід, до якого згодом додасться ще й військовий.

Від драматургії та історичної науки не відстає і всім добре відома давньогрецька філософія. Вважається, що вона народжується завдяки працям Фалеса Мілетського ще на початку 6 століття до н.е. — тоді це ще так звана натурфілософія, спроба систематизації знань про оточуючий людину світ та ідей, що намагаються пояснити його походження та закони існування. На перших порах це радше таке собі “природознавство”, ніж більш пізня, класична філософія, яка часто оперує абстрактними поняттями та шукає сенс існування людини на цьому світі.

Фалес, його учень Анаксімандр (той самий, який створив першу схематичну карту відомого грекам світу), пізніше Анаксімен — це “стовпи” Мілетської школи філософії. Кінець 6 століття до н.е. додає до списку її помітних представників ще й Геракліта з іонійського Ефесу, філософа-скептика, автора крилатих фраз “Все тече, все змінюється” та “Не можна двічі увійти в ту саму річку”. Геракліт першим вводить поняття Логосу, як основу буття, першопричину світу, і натякає на те, що сенс існування людини полягає саме в пізнанні цього Логосу. Разом з тим, він не дуже любить людство, не любить афінської демократії, і вважає свого сучасника й доброго нашого з вами знайомого Гекатея Мілетського просто тупою людиною.

Гекатей сам по собі теж є неабияким скептиком: він усе піддає сумнівам, намагається пояснити природу речей та події максимально раціонально і вважає, що багато еллінських міфічних оповідок є “сміховинними”. Але Гекатей — не тільки історик, логограф і трохи натурфілософ, він ще й мілетський політик. Він є учасником знаменитої ради в 500 році до н.е., яку збирає Арістрагор і на якій приймається рішення про початок Іонійського повстання. Гекатей, чи не єдиний з учасників зібрання, вважає цю ідею небезпечною. А після поразки повстання він же їде як посол до перського сатрапа Артаферна домовлятися про умови подальшого існування іонійських міст в імперії Ахеменідів.

Можна ще багато розповідати про це цікаве, строкате і водночас драматичне й навіть сварливе століття в тій частині світу, де антична грецька цивілізація межувала з великою східною, представленою тоді імперією Ахеменідів. Всередині викладеної вище “рамкової” історії, безумовно, ховається багато потенційних більш детальних оповідань про життя і смерть, любов і ненависть, війни та політику, зраду й перемогу, творчі пошуки і прориви до незнаного. Деякі з них з часом буде розкрито і описано як додаткові, що розширюють основну історію. Однак зараз для нас із вами настав час звузити фокус уваги на головному: на тих аспектах античного життя, які приведуть нас до берегів Адріатики та під Східні Альпи. А це означає, що наш шлях тепер знову пролягає до того острова, де ми з вами вже “побували” в попередній історії. Давайте спробуємо зрозуміти, як він пережив це століття і з чим увійшов у 430-ті роки до н.е. Мова йде про Коркиру.

Нам би бізнес as usual

У 481 році до н.е. в Коринті зібрався так званий Істмійський конгрес. Представники 30 грецьких полісів, стурбовані чутками про великий похід, що задумав Ксеркс, зібралися заради обговорення того, що робити з новою перською загрозою. Очевидно, вона нависла не лише над «винуватими у всьому» Афінами, а й над цілою Елладою. Передбачення від найвідомішого оракула, за якими перед конгресом посланці від Афін завітали до Дельфів, були доволі неконкретними, але з натяками на велику біду. Однак Фемістокл, завдяки своєму красномовству і вмінню маніпулювати почуттями присутніх, все ж домігся від зібрання рішення спільно боротися з персами, будувати більший флот і звертатися до віддалених грецьких полісів, до далеких островів та колоній, щоб ті інвестували будь-які можливі засоби та зусилля у справу спільного опору завойовникам. Делегації вирушили з проханнями про допомогу до сицилійських Сиракуз, до Криту і до Коркири.

У Сиракузах тиран Гелон відмовив у допомозі континентальній Греції, пославшись на давні образи, на свої вічні проблеми з Карфагеном та демонструючи власні амбіції (більш детально про це — у наступній частині). Критяни вирішили спитати поради у дельфійського оракула щодо участі в тій коаліції. І Піфія в Дельфах видала їм настільки страшне передбачення з відсилками до мінойських часів, що вони вирішили тихо відсидітися на своєму острові і не вплутуватися в такі ризиковані справи, як війна з персами.

Коркиряни ж відверто вагалися. З одного боку, варто підтримати таких же еллінів, як і вони самі. Адже хто знає, куди виверне та війна: а раптом коаліція грецьких полісів переможе? І за результатами перемоги буде якась роздача бонусів, трофеїв та вигідних контрактів? А якщо перси переможуть, то що тоді? Можливо, вони жорстоко розправляться з Афінами і, можливо, з Коринтом і Спартою. Але до нас далеко, нас це не зачепить. Не хочеться, дуже не хочеться згортати бізнес, заснований на вдалому розташуванні острова, на морських шляхах до Великої Греції та Адріатики. Торгівля з останньою саме тоді дуже непогано пішла…

Не виключено, що саме такі міркування визначали подальшу поведінку коркирян. Долучитися до коаліції вони все ж пообіцяли. І навіть спорядили 60 кораблів (що було лише половиною їхнього флоту) з військом, які вирушили нібито в бік Аттики, де мали розгортатися основні битви тієї війни. Проте, допливши до південних берегів Пелопоннесу, ближче до мису Тенарон, ці кораблі стали на якір і почали чекати на звістки: чия візьме там навколо Афін. Для греків, які билися біля Саламіна, було вже заготовлене виправдання: ой, ми дуже поспішали, але раптом піднявся такий сильний північний вітер, що він не дав нам обігнути той клятий мис і прибути вчасно до Саламіна! Ми справді зробили все, що могли, але сили природи…

Як ми вже знаємо, подальший перебіг подій біля берегів Саламіна, навколо Афін і під Платеями був настільки напруженим, що про цей маневр коркирян із «непереборним північним вітром», схоже, всі забули. Коркира продовжувала існувати, не долучаючись ні до Пелопоннеського, ні до Делоського союзу. Тамтешня олігархія збагачувалася як могла, використовуючи те вигідне розташування острова на перетині морських шляхів. Коркиряни поступово розбудовували і збільшували свій флот, побоюючись нападів з боку Карфагена, а також відчуваючи певні навіювання з боку полісів Сицилії. Таким чином, до 430-х років до н.е. Коркира підійшла, маючи один із трьох найбільших грецьких флотів — конкурувати з нею в цій царині могли лише Афіни та Коринт.

Здавалося, жодні політичні та воєнні вітри, що буяли в Елладі, не могли потривожити впевненість коркирян у своєму завтрашньому дні. «Високомірні та розбещені через власне багатство» (за висловом Фукідіда), у часи після нашестя Ксеркса вони серйозно ризикували лише одного разу, десь після 471 року до н.е. Сталося це, коли Фемістокл вже перебував у вигнанні, в Аргосі, а агенти афінян шукали його, щоб доставити до Афін, де б він не переховувався. Фемістокл тоді вирішив пересидіти деякий час саме на Коркирі, і таки туди прибув. Проте очільники острівного полісу вчасно зорієнтувалися: щоби не наражати свій тихий комерційний рай на небезпеку, вони організували швидке перевезення опального Фемістокла на материк, до Епіру. Там йому помахали ручкою, і побажали всього найкращого у пошуках безпечного місця для подальшого проживання. Що ж, не дивно, що після серії подібних поневірянь, Фемістокл, кінець кінцем опинився на території імперії Ахеменідів, де й провів решту свого життя.

В горах, які видно з землі Енетів

Грецька колонізація Середземномор’я спричинила ще один суттєвий цивілізаційний поштовх серед народів, які населяли Апеннінський півострів та частково Альпійський регіон. Мова йде про річ дещо важливішу від культури споживання оливкової олії (про це згадувалося в минулій історії). Йдеться про систему знаків, якою люди фіксують свої думки, ідеї чи спогади про щось важливе та ведуть банальний облік у своєму господарстві. Тобто про письмо.

Грекам вміння писати довелося в 8 столітті до н.е. наново «перевідкрити» для себе. Своє попереднє, так зване лінійне письмо B, яке було у широкому вжитку за Мікенської доби, вони повністю забули приблизно в 10 столітті до н.е. Переживши кілька «темних віків», греки перейняли нову систему письма від фінікійців, які тоді активно розширювали свої торгові маршрути по всьому Середземномор’ю і засновували поселення-колонії. До запозиченої у фінікійців та адаптованої під власні потреби системи письма греки додали ще й голосні літери (фінікійці, як і всі інші східні народи, мали в своїй абетці лише приголосні). Тож грецька колонізація узбережжя Сицилії та півдня Італії, яка розпочалася в тому ж 8 столітті до н.е., несла в собі, крім базового бажання розширювати торговельні горизонти, ще й елемент поширення нових знань.

Етруски, які жили на теренах, що приблизно відповідають сучасній Тоскані, були першими, хто перейняв те привнесене зовні грецьке письмо, і в свою чергу адаптував його під себе. Сталося це не пізніше 7 століття до н.е. За етрусками навички писемності засвоїли й венети. Обопільні контакти цих двох етнічних груп відбувалися десь на Паданській рівнині. Тому не дивно, що перші зразки венетських написів (на кам’яних стелах, на табличках) з’явилися в 6 столітті до н.е. саме на тій рівнині або неподалік: у давньому венетському центрі Есте, біля озера Гарда, а пізніше в Падові (Падуї).

Венетські навички письма поширювалася далі на північ, до племен ретів, які жили вже в Альпах — ті на основі венетської розробили ще одну, власну варіацію письма. Тим часом окремі зразки венетських написів проникали далі на схід, туди, де закінчувалася велика рівнина і де лінію горизонту починали затуляти спочатку невисокі зелені пагорби, а за ними піднімалися більш високі гори. Ті гори, звідки витікає річка, яка несе води вражаючого смарагдового кольору. Річка, яку здавна називали Ісонто, яку тепер словенці називають Соча, а італійці — Ізонцо.

Посоччя (Posočje), як його називають у сучасній Словенії, включає в себе власне долину, по якій річка стікає з високих Юлійських Альп і стрімко біжить до найпівнічнішого узбережжя Адріатики, а також гори та плато, що обступають ту довгу річкову долину з обох боків. Саме там, ще в 9 столітті до н.е., починають формуватися свої особливі спільноти. Вони вбирають у себе як нащадків давніх підальпійських жителів, так і тих, хто вже на початку залізної доби примандрував звідкись із Центральних Балкан. З цих двох основних популяцій далі формується так звана Светолуційська група, яку вважають однією з типових гальштатських груп, що існували довкола Східних Альп у 8-4 століттях до н.е.

На цих «светолуційцях» варто зупинитися докладніше, адже вони жили якраз на межі двох великих культурних масивів, які простежує сучасна археологія. З одного боку, це типова альпійська культура гальштатського кола. З іншого — вони мали багато спільного з італіками, а саме зі своїми найближчими сусідами — енетами або венетами.

Ці люди займали не лише саме Посоччя: сліди їхніх жител, святилищ та господарської діяльності виявлено в горах аж до озера Бохінь (сучасна Словенія) на сході й до долини річки Натізоне на заході (сучасна Італія). Вони потурбувалися про свою безпеку: біля ключових проходів до Посоччя функціонували невеликі укріплення, з яких здійснювалося спостереження за шляхами. Самих поселень наразі ідентифіковано близько десятка, серед яких видно два найбільших, які свого часу виросли там, де зараз розташовані сучасні словенські містечка Кобарід та Most na SočіПерші розкопки в Мосту на Сочі почалися ще під кінець 19 століття, коли ці землі входили до Австро-Угорщини. Тодішня назва поселення – Sveta Lucija (Свята Луція). Відповідно, свою назву ця гальштатська група, яку археологи вперше виділили поміж інших, отримала за тодішньою назвою селища..

Перше з них, давніше, існувало ще від початку першого тисячоліття до н.е. Друге, залишки якого сховані в землі буквально під вулицями та присадибними ділянками сучасного Мосту на Сочі, виникло пізніше — у 7 столітті до н.е. Проте воно розвивалося швидше і зрештою стало повноцінним протомістом, «столицею» цілого Посоччя. Для цього регіону воно було доволі великим, на піку свого розвитку охоплювало цілий природний «амфітеатр» схилів пагорбу, що спускався до річки Ідріци, а найзахіднішим кінцем доходило до місця впадіння Ідріци в Сочу. Поселення складалося з двох частин: житлової (східної) і ремісничої (західної). Цікаво, що структура вулиць і розташування будівель у ньому були скоріше «середземноморськими», ніж «альпійськими».

А за річкою Ідріца, на її лівому березі, розкинувся обширний некрополь — до нашого часу в ньому виявлено близько 7000 поховань. Звісно, це не одночасні поховання, вони там «накопичувалися» протягом кількох століть. За словами словенської археологині Біби Тержан, Ідріца тоді грала роль такої собі міфічної річки Стікс, яка відділяла місто живих від міста мертвих. У тому місті мертвих кожне, навіть бідне поховання було окремо означене. А в тих, що були прикриті згори кам’яними плитами, спочивали цілі роди місцевої аристократії, яких на той світ супроводжувало багато різного інвентарю, зібраного як у великі теракотові посудини, так і в традиційні для того часу бронзові ситули. Проте простежується одна закономірність: у давніших похованнях зовсім немає зброї. І це таки відрізняє светолуційців ранньої залізної доби від їхніх сусідів. У V столітті до н.е., очевидно, більш неспокійному, зброя все ж таки з’являється. Але ця традиція не набуває масового поширення, зброя присутня лише в окремих, «елітних» похованнях.

Приблизно в ті роки, коли в Афінах відбувається «велике будівництво» і тамтешню політику визначає Перікл, коли олігархія Коркири уникає всіх військово-політичних ризиків і продовжує своє збагачення, окремі грецькі товари починають потрапляти до Посоччя. Це свідчить про одне: ціла Адріатика, аж до її найпівнічнішого узбережжя, вже насичена ними, всюди встановлено надійні торговельні зв’язки з Елладою. Щоправда, светолуційці, на відміну від жителів верхів’я Дунаю й Рони чи берегів Рейну й Мозеля (тих самих, у середовищі яких уже визрівають елементи латенської культури, що ідентифікуються як кельти), не могли похвалитися масовим грецьким або етруським імпортом. Тим не менш, дещо і вони отримували. Наприклад, один із типових «афінських» скіфосів, який зберігся до нашого часу, тепер є туристичним символом Мосту на Сочі.

Можливо, не даремно в светолуційських похованнях V століття до н.е. починає з’являтися зброя. Ряд інших знахідок вказує на те, що і жителі Посоччя, і підальпійські венети, і рети, що жили в горах довкола верхів’я річки Адідже, відчували однакову загрозу, і так чи інакше мусили виробляти якусь спільну оборонну політику. Бо, як ми знаємо, упродовж усього V століття до н.е. на північ від Альп відбуваються якісь зміни: чи то проблеми з кліматом та врожайністю, чи то перенаселення, чи то просто з’являються нові покоління, які відчувають у собі таку силу й завзяття, яких не знали їхні предки.

Повертаючись до Афін

У середині 430-х років до н.е. на вулицях найуспішнішого грецького поліса, на його Агорі, іноді можна було зустріти чоловічка, зовнішність якого трохи виділялася в  афінському натовпі. Він був середнього віку, з черевцем, високим лобом і смішним приплюснутим носиком. Він ходив серед людей, уважно прислухався до розмов, часто вступав у дискусії, зокрема й на політичні теми. Будучи повноцінним громадянином із середнім достатком, він мав свою окрему думку про все, що відбувалося в полісі та навколо нього. Йому тоді було близько 35 років, але він досі не одружився. Про нього навіть подейкували, що він цікавиться юними хлопчиками, хоча щодо справжніх мотивів цієї зацікавленості висловлювалися різні думки. Цей чоловік ще особливо не заявив про себе, він просто жив своє життя. Йому, як і майбутньому історику Фукідіду, який у той самий час ходив тими ж афінськими вулицями, за якихось два-три роки доведеться стати учасниками однієї війни. Війни, яка почнеться там, де наразі взагалі ніхто не очікує жодних серйозних проблем.

Про цю війну, і не тільки про неї, читайте в статті, що вийде після наступної. А в наступній на нас чекає екскурс на північний захід від Еллади. Бо там теж закладаються свої основи на майбутнє.

На Youtube-каналі проекту Prostir доступний також відеоролик зі звуковим варіантом цієї статті: