Ой чий то кінь стоїть: балканський чи малоазійський?

Індіана Джонс 19-го століття

Був рік 1850-й, було місто Париж, і був в ньому Луврський музей. Того року один з музейних працівників, людина з не найбільш важливою посадою, Франсуа Огюст Фердінанд Маріетт, отримав завдання від самого французького уряду. Йому потрібно було їхати аж до Єгипту в пошуках нових експонатів для Лувру. Насамперед музей цікавили давні коптські манускрипти.

Прибувши на місце, Огюст спочатку працював виключно в рамках отриманого завдання і мав певні успіхи з тими манускриптами. Однак, поступово він настільки захопився Давнім Єгиптом, що вирішив використати місце свого тимчасового перебування по повній, на свій страх і ризик “копнути глибше”. Тим більше, що в 1850-му році в Луврі місяцями могли і не здогадуватися, чим насправді займається їхній співробітник далеко на берегах Нілу.

Тож відкомандирований музейник завів собі добрі знайомства з місцевими бедуїнами. І ті порадили йому новий напрямок для пошуків: Саккара, селище трохи південніше від Гізи з її Великими пірамідами. Прислухавшись до тих порад і прибувши на місце, Огюст побачив доволі сумний краєвид: лише пустеля з піщаними дюнами. І хоча зовсім неподалік виднілася ступінчаста піраміда Джосера, загалом місцевість на перший погляд виглядала доволі безперспективною.

Огюст все ж звернув увагу на голову невеликої скульптури, що зображувала істоту, подібну до знаменитого сфінкса: вона ледве виднілася над товщею піску. Дослідник вирішив ризикнути: зібравши команду з 30 місцевих жителів, він розпочав власні, ні з ким на далекій батьківщині не погоджені, розкопки. Невдовзі виявилося, що той невеликий сфінкс, спочатку майже повністю похований під піском, був далеко не один. Копачам поступово відкрилася ціла галерея подібних скульптур: їх було аж 141.

Розчищена від піску галерея сфінксів вказала шукачам старовини напрямок до заваленого входу до якогось підземелля. Вже в листопаді 1851 року, пробившись крізь ті давні завали, Огюст та команда нарешті опинилися в підземних ходах, приміщеннях, де зберігалися тисячі скульптур, бронзових табличок та сила-силенна інших старовинних предметів. Там же знайшлася і неушкоджена мумія бика, який явно символізував Апіса, одного з давньоєгипетських богів. Крім того, був ряд масивних саркофагів, майже всі вже відкриті. Схоже, їх хтось вже встиг “обчистити”, але давно, може багато століть перед тим.. Повністю закритим, ніким ніколи не потривоженим виглядав лише один саркофаг.

Те, що відкрив у 1851 році Огюст Маріетт, зараз відомо як Серапеум у Саккарі – грандіозний підземний некрополь, де ще з часів фараона Аменхотепа III, який правив у 14-му столітті до н.е., ховали не людей, а священних биків. Тих биків муміфікували та прикрашали різними коштовностями (власне, це і стало причиною пізніших пограбувань більшості саркофагів). Найпізніші “прибудови” до некрополя робилися вже під час володарювання в Єгипті грецької династії Птолемеїв, коли активно пропагувався культ бога Серапіса. Тому й закріпилася за некрополем саме така назва: Серапеум.

Саме про цей Серапеум писав Страбон у 24 році н.е., коли йому особисто пощастило відвідати те місце. За декілька десятків років до візиту знаменитого історика і географа некрополь остаточно було закинуто, і Страбон у своїх записах згадував, як галерею сфінксів прямо на його очах заносить піском. Огюст Маріетт про це свідоцтво античного автора добре знав. І можна лише уявити, які почуття переповнювали його, коли він почав розуміти: те, що його невелика команда копачів зараз звільняє від шарів піску, – це і є точно той самий некрополь, який описував сам Страбон більш ніж 1800 років тому!

Поетичний привіт з країни пірамід

Відкриття тих підземель з похованнями священних биків було лише початком довгого періоду “єгипетської” діяльності пана Маріетта. Протягом декількох наступних років він то займався подальшими дослідженнями самого некрополя та місцевості навколо, то вирішував проблеми з місцевою владою. Адже та в якийсь момент звинуватила дослідника в варварських методах розкопок і знищенні історичної спадщини.

Крім того, була доволі темна історія зі зникненням архіву записів Огюста, в яких від самого початку фіксувалося, де і коли які знахідки ним та його людьми були зроблені. Зважаючи на те, що знайдені артефакти Маріетту та його спільникам іноді навіть доводилося знову ховати під піском, щоб ті не дісталися конкуруючим копачам, і зважаючи на тертя між представниками французького та османського урядів щодо того, якій країні належатимуть ті безцінні знахідки, не дивно, що потрібні документи в якийсь момент просто безслідно зникли. Принаймні, офіційно вважається, що зникли.

Через ці складнощі нам зараз важко говорити про те, де саме зробив Огюст одне зі своїх наступних відкриттів: може, це були чергові підземні камери Серапеума, а може, його команда розкопувала щось інше, неподалік. Ми знаємо лише те, що в 1855 році саме цей дослідник знайшов давній папірус, який дуже погано зберігся. Але завдяки єгипетському клімату він все ж не зітлів до кінця, і деякі слова на ньому можна було розібрати. Записи були зроблені давньогрецькою мовою, і в них відкрився 101 рядок віршів Алкмана, поета, який жив у 7-му столітті до н.е. Цей папірус містив більшу частину так званого Парфенія, одного з найвідоміших творів Алкмана.

Минуло більше 40 років. Огюст Маріетт, отримавши світову славу та ставши засновником першого варіанту Єгипетського музею, на той момент вже пішов з життя. Представники наступного покоління європейських дослідників єгипетської старовини, два британця, Бернард Гренфелл та Артур Хант, проводячи свої регулярні та неквапливі розкопки біля містечка Al Bahnasa, якось звернули увагу на один підозрілий смітник неподалік. Коли вони добряче покопалися в ньому, то здивуванню не було меж: виявилося, що просто неба, разом з іншим сміттям, там валялися нікому не потрібні шматки давніх папірусів. На яких можна було з певними зусиллями, але все ж прочитати давні тексти. Дуже-дуже багато давніх текстів. Все ж смітник смітником, але сухі вітри з ближніх пустель допомогли зберегтися давнім рукописам хоча б у частково “читабельному” вигляді.

Ця знахідка кінця 19-го століття, відома як “Оксіринхські папіруси”, виявилася буквально цілою бібліотекою з тисяч давніх манускриптів, яку хтось колись просто відніс на смітник. Дослідження показали, що записи на тих папірусах робилися між приблизно 50-м роком до н.е. та 6-м століттям нашої ери. Там були і грецькі, і латинські документи: контракти, заповіти, рецепти, тексти молитов та літературні твори, наукові трактати і тексти Старого та Нового Заповітів, були записи арамейською, арабською та іншими близькосхідними мовами. І між усім цим знову зустрічалися невеликі фрагменти поезій Алкмана, в тому числі і частини його Парфенія.

Навіщо нам Алкман?

Про Алкмана нам відомо не так вже й багато. Жив і творив він у 7-му столітті до н.е. Походив, скоріш за все, з Сард, міста в Лідії, проте більшу частину життя провів у Спарті, де й став знаменитим. У цьому дорійському полісі, відомому своїми суворими звичаями, тим не менш знаходилося місце і для мистецького самовираження, в тому числі й для вишуканої лірики: пейзажної, любовної та хорової. Бо, як і в інших грецьких полісах, у Спарті не можна було уявити якісь свята чи процесії на честь богів без надихаючого хорового супроводу.

Хори, які декламували або й проспівували творіння місцевих поетів, часто супроводжуючи це ще й елементами танцю, швидко стали невід’ємною частиною театральних вистав: і трагедій, і комедій. У Спарті особливо шанували хор дівчат. Пісні, написані саме для такого хору, – це і є парфенії. Автором текстів багатьох парфеній, а також мелодій до них разом з ідеями танцювальних рухів для того хору юних дівчат, що милували слух та око спартанців у 7-му столітті до н.е., був саме Алкман. Найвідоміший у місті корифей, тобто керівник хору. Схоже, йому вдавалися справді прекрасні “постановки”. За що він здобув ще за життя славу, посмертний пам’ятник у Спарті та добру пам’ять про себе протягом багатьох століть.

Алкмана згадували і цитували багато хто з пізніших античних авторів. Саме завдяки тому цитуванню знання про цього поета, про деякі його твори збереглися і дійшли аж до 19-го століття. Але то були доволі уривчасті знання. Все змінили лише старання Огюста Марієтта, коли в 1855 році до рук дослідників вперше потрапили вже не окремі цитати довжиною якусь там одну фразу, а одразу майже цілий парфеній.

Цей парфеній сам по собі, звісно, є безцінним джерелом і для шанувальників найбільш давніх зразків античної поезії, і для дослідників давньогрецької міфології, й загалом для всіх тих, хто бажає розуміти світосприйняття жителів Спарти у 7-му столітті до н.е. Але для поточної історії цікавим є конкретно цей невеликий уривок:

Різні переклади першої строфи цього уривку можуть згадувати “скакуна енетського” або й “вершника енетського”: заради збереження краси рими іноді можна поступитися абсолютною точністю перекладу. Але нам зараз не так важливо, кінь це чи вершник. Головне тут наступне: ми бачимо, можливо, перший приклад того, як хтось з греків Архаїчного періодуАрхаїчним періодом в історії Давньої Греції вважаються 8-6 століття до н.е. Коли ще переважно закладаються основи добре всім відомої Античної Греції періоду Класичної Доби 5-4 століть до н.е., яку ми всі так любимо за неперевершене мистецтво, філософію, архітектуру та інше. промовляє назву народу енетів. Народу, який живе достатньо далеко від Еллади.

Саме цей народ вже в наступному, 6-му столітті до н.е., згадає Гекатей Мілетський, і розмістить його біля північного узбережжя Адріатики. Але ми припустимо велику помилку, якщо одразу подумаємо, що коня саме з земель тих адріатичних енетів і мав на увазі Алкман. Справа в тому, що греки знали ще два племені, які носили точно ту саму назву. Перше з часів Гомера розміщували в Пафлагонії, в одній з історичних областей Малої Азії. Другим, про яке нам розповів Геродот, вважалися люди, які мешкали десь між Македонією та Адріатичним морем. Там, де за повідомленнями грецьких географів жили також іллірійці. Отже, перед нами постає питання: скакуна з яких саме земель, привезеного до Греції заради участі в перегонах, мав Алкман на увазі?

Неспокійні шляхи до Італії

Насправді, за питанням “чий кінь?” ховаються питання більш глибокі, на які у історичної науки досі немає однозначних відповідей. Чи цікавила Адріатика греків Архаїчного періоду взагалі? Якщо так, то коли саме вони стали спроможні посилати туди якісь регулярні торговельні експедиції? Адже, якщо вірити античним джерелам, Адріатичне море доволі довго виглядало не надто гостинним для еллінів. Хоча й знаходилося від них зовсім неподалік, можна сказати, “за рогом”.

Ми добре знаємо, що до того ж Чорного моря греки з намірами колонізації зайшли ще в 8-му столітті до н.е., почавши з освоєння північного берега Малої Азії. А до кінця 7-го століття почали закріплюватися вже в Криму (було засновано Пантікапей) та біля Дніпровського лиману (заснували спочатку колонію Борисфен на острові Березань, а потім і Ольвію). До початку-середини 6-го століття до н.е. чорноморські береги були вже достатньо освоєні греками: з’явилися міста-колонії і на Кавказькому узбережжі, і на Тамані, і нарешті в інших місцях Криму.

Колонізація південного узбережжя Італії та особливо Сицилії – це довга й по-своєму яскрава історія, яка розпочинається ще в другій половині 8-го століття до н.е. Тоді з’являються Куми, Партенопа (тепер на її місці Неаполь), Занкла (майбутня Мессіна), Наксос, Катіна (зараз Катанія), Сиракузи, Кротон, Тарас (нинішній Таранто) та інші. Дорійці, іонійці, ахейці: всі докладалися до заснування цих колоній, які до початку 6-го століття до н.е. вже рясно обсіли береги нинішніх Кампанії, Калабрії, частково Апулії та майже цілої Сицилії. І при всьому цьому Адріатика все ще нікого з тих колонізаторів особливо не цікавить. Принаймні, так здається на перший погляд.

Насправді, історію колонізації саме Адріатичного моря варто розпочинати з освоєння греками Коркири. З острова, який в античні часи асоціювали з гомерівською Схерією, одним з тих місць, де нібито зупинявся Одіссей під час своїх довгих мандрів. За Фукідідом на Коркирі вже не в легендарні, а в історичні часи, які він описував, існував давній культ Алкіноя, тамтешнього царя, у якого нібито гостював колись давно Одіссей. А Страбон, заочно полемізуючи з Полібієм стосовно мандрів Одіссея далеким Океаном і добре усвідомлюючи, що Гомер міг географію абсолютно реального Середземномор’я прикрасити різними міфічними деталями, теж схилявся до думки, що Коркира – це справді та легендарна Схерія.

Коркиру зараз всі знають як острів Корфу, і він знаходиться ще в Іонічному морі, хоча й неподалік від такого собі “проходу” до Адріатики. Перший грецький поліс на ньому начебто заснували вихідці з Евбеї
достеменно невідомо в якому році, десь посеред 8-го століття до н.е. Довгий час вважалося, що тих евбейців з острова вибили коринтяни в 733 році до н.е. Проте зараз деякі дослідники схиляються до думки, що сталося це тільки в 708 році до н.е., коли коринтяни вже добряче увійшли у смак заснування нових колоній на Сицилії. Коринтяни тоді почали розуміти, що саме через Коркиру пролягає один з найбільш безпечних маршрутів до південних італійських берегів – тоді відрізок маршруту, який потребував плавання навпростець відкритим морем, скорочувався до якихось півсотні кілометрів.

Вигнавши евбейців з острова, коринтяни починають будувати на його східному березі свій поліс, який теж назовуть Коркирою. Минає якийсь час, і новостворена колонія починає потихеньку унезалежнюватися від Коринту, від власної метрополії. У Коркири з’являються свої окремі інтереси, в тому числі й простежується намагання контролювати коринтську торгівлю з італійськими колоніями. Існують підозри, що часом могло доходити навіть до піратських нападів коркирян на коринтські кораблі.

В самому Коринті клан Бакхіадів, який тримає владу в місті з 747 року до н.е., ближче до середини 7-го століття до н.е. починає стикатися з рядом проблем. Тут і участь у війнах між грецькими полісами, з яких зиску самому Коринту жодного, самі лише витрати; тут також і зростання внутрішньої соціальної напруги. На додаток до цього вся сума дрібних конфліктів та непорозумінь виливається у ще одну війну: тепер між Коринтом та Коркирою – це вже 664-й рік до н.е. Саме в ході цієї війни, за свідченням Фукідіда, відбувається морська битва між метрополією і колонією. Перша з відомих нам з писемних джерел битв на морі, яка сталася біля європейських берегів.

В 657 році до н.е. в Коринті відбувається переворот: Бакхіадів відсторонюють від влади, яку захоплює такий собі Кипсел – він стає тираном міста. Багатьох членів позбавленого влади величезного сімейства виганяють з Коринту куди подалі. І деякі з них знаходять собі притулок саме на Коркирі, з якою самі донедавна були “на ножах”. Таким чином, і без того перманентно ворожа до коринтян Коркира, перетворюється ще й на осередок “політичної еміграції”. В середовищі якої невідомо ще які дивні та зухвалі ідеї стосовно колишньої метрополії можуть бродити.

В Коринті розуміють, що варто чекати нових проблем і в торгівлі з грецькими колоніями Південної Італії та Сицилії, і потенційно на цілому Іонічному морі. І цю ситуацію Кипсел вирішує розв’язати по-своєму: ініціює заснування власних колоній. Коринтяни будують три нові поліси в безпосередній близькості від Коркири, на східному узбережжі Іонічного моря. Їхні назви: Лефкада, Анакторія та Амбракія.

Початок руху на північ

Чи то більш рішучі дії з боку Кипсела, чи то ще якісь інші невідомі нам причини призводять до того, що станом на 627 рік до н.е. жодної ворожнечі між Коркирою та Коринтом вже не спостерігається. Принаймні, на якийсь час. Саме того року в Коринті владу перебирає Періандр, син померлого Кипсела. І тоді ж коринтяни та коркиряни об’єднаними зусиллями закладають нову колонію, яка стає першим значним “проривом” греків до Адріатики.

Нове місто отримує назву Епідамнос. Йому судитиметься у наступні століття стати центром багатьох подій в історії, воно зазнає багато слави, руйнувань та відроджень у новому обличчі. Це те місто, яке в римські часи та в Середньовіччі буде відоме вже як Дирахій, потім як Дураццо, і яке ми зараз знаємо як албанський Дуррес.

Звісно, прорив це поки що умовний. Колонізується хіба що найпівденніша частина східного берегу Адріатичного моря, яке тоді греки для себе ніяк не відділяють від Іонічного. З їхньої точки зору, Епідамнос виростає просто дещо північніше від Коркири, біля того самого узбережжя, поруч з яким розташувався давно вже освоєний острів.

Поправді кажучи, засновники Епідамноса були не першими з греків, хто спробував не тільки тимчасово “зазирати” туди, а й селитися на тому самому узбережжі. Ще в 8-му столітті до н.е., коли евбейці намагалися освоювати Коркиру, вони ж нібито заснували якісь торговельні факторії там, де Іонійське море сполучається з Адріатичним, на півночі сучасної албанської області Вльора. Однак, на момент заснування Епідамноса про ті “пробні” евбейські поселення, схоже, вже було ні слуху ні духу.

Багатообіцяюче заснування нової колонії, однак, зовсім не означає, що коринтяни, коркиряни та представники інших грецьких полісів тепер неухильно та впевнено просуватимуться на північ вздовж східного узбережжя Адріатики. Ні, ще практично ціле століття жодної помітної нової колонії північніше Епідамноса не з’явиться. Весь цей час буде витрачено скоріше на включення до орбіти грецької цивілізації окремих ділянок узбережжя між Коркирою та Епідамносом.

Наприклад, в 588-му році до н.е. постає Аполлонія Іллірійська, заснована знову вихідцями з Коринту та Коркири. Причому це місто виростає не біля самого моря, а біля тодішнього русла річки Аоос (нині албанська Вьоса), на території розселення одного з іллірійських племен. Очевидно, відбувається це не без укладання добрих та взаємовигідних домовленостей з місцевими жителями. Разом з тим, важко позбутися відчуття, що дещо або дехто таки стримує греків від подальшого просування вздовж іллірійських берегів, далі за Епідамнос.

“Третя сила”, яку досі не помічали

У вищезгаданій історії з витісненням коринтянами евбейців з Коркири поки що навмисно було пропущено одну деталь. Привід зосередитися на ній наступає лише зараз. Отже, на момент першої появи коринтян на Коркирі евбейці там були не єдиними колоністами! Там були ще й інші доволі цікаві люди, які не були грецького походження, але мали свої довгострокові інтереси на тому острові. Ми знаємо їх як лібурнів.

Зазвичай, коли йдеться про якийсь периферійний “варварський” народ, у багатьох давньогрецьких та навіть пізніших римських авторів свідчення про територію, яку він заселяє, та його походження часто є доволі туманними. Точно така історія трапилася і з лібурнами. Схоже на те, що оповідаючи про реалії Адріатики в 8-6 століттях до н.е., ті самі автори до лібурнів “записували” доволі різні спільноти, які мешкали вздовж довгого східного узбережжя того моря, а також на багатьох островах між Кварнерською затокою на півночі та Коркирою на півдні.

Пізніше такою “парасольковою” назвою для всіх племен того східного узбережжя стане більш звична для нас: ілліри, вони ж іллірійці. Хоча, попервах, коли грецькі колоністи тільки засновували Епідамнос та сусідні поліси, іллірами вони називали лише одне з племен, яке займало доволі невелику ділянку морського берега на півночі сучасної Албанії.

Лібурнів вперше згадує ще Гекатей, з якихось причин роблячи акцент на їхніх кораблях та особливому одязі. Пізніше адріатичні острови від Крка та Цреса і аж до Корчули й Ластово вважаються абсолютно лібурнськими. Ці свідчення, а також гекатеєва згадка про два міста з однаковою назвою Япігія (одне на лібурнському березі, а друге на італійському), навели деяких дослідників на думку, що в 8-7 століттях до н.е. у лібурнів могла існувати справжня талассократіяТалассократіями ще від античних часів було прийнято називати держави, які активно освоюють морські простори, мають власний потужний флот, засновують колонії на інших узбережжях, економіка та політика яких тісно зав’язані на море і на всі можливі сфери діяльності навколо нього (різні промисли, торгівля, війна та розширення сфери власного впливу).

По суті це те, що в більш пізні часи стало називатися “морська республіка” або й “морська імперія”.. І що саме цей морський народ довго тримав греків у напрузі, змушуючи тих дуже обережно навідуватися до Адріатики і довго не наважуватися на заснування жодних помітних колоній на північ від Епідамноса.

Реальність, скоріше за все, була дещо простішою. Так, спільноти лібурнів дійсно могли мати найбільший політичний, військовий і торговельний вплив вздовж цілого східного узбережжя Адріатики. І так, існують античні свідчення про їхні особливо швидкі судна. А ще археологія підтверджує: колонії вихідців з протилежного берегу моря справді існували в італійському ПіценуміНевелика доволі історична область, що знаходиться на південь від сучасного італійського міста Анкона, і обмежена зі сходу морем, а з заходу – Апеннінськими горами.


протягом 8-6 століть до н.е.

Лібурнів скоріше варто розглядати як міцні, але не дуже великі групи людей зі своєю давньою історією, традиціями та інтересами, які століттями існували десь у межах центральної та південної частин Адріатичного моря, і які контролювали практично всі острови біля східного узбережжя. Саме там вони почувалися абсолютними господарями, і грецьким мореплавцям на них все ж доводилося зважати та шукати шляхів для добрих домовленостей. Хоча б заради гарантій безпеки власної торгівлі, бо італійський берег Адріатики їх все ж чим далі, тим більше манив.

“Споконвічною” Лібурнією вважали територію, що простягалася від Кварнерської затоки, від північно-східного “кута” Істри і до річки Крка (та, що в Далмації, яка впадає в море біля сучасного Шибеника), включаючи всі ближні острови. Лібурни зберігали вірність своїм давнім традиціям: перш за все, це був поховальний обряд, який вони не змінювали ще від часів Бронзової доби. Свого часу, як на Істрі, проміж них теж з’явилися любителі кремацій і поховання попелу спаленого померлого в урні. Проте в Лібурнії вони так і не склали тієї відчутної більшості, яка б дозволила говорити про повну заміну старої культури новою. І ті дві поховальні традиції просто органічно співіснували: перша, дуже давня, основою якої були кургани, складені з каміння, яка своїм корінням сягала не те, що Бронзової, а навіть Мідної доби; та друга, більш нова, з попелом спаленого померлого в поховальній урні.

Невеликі “протоміста” лібурнів з’являються приблизно в 9-му столітті до н.е. Частіше за все це поселення на пагорбах, які по суті мало чим відрізняються від істріанських каштелірів: для них так само важливим є “нагляд” над місцевістю навколо. Разом з ними з’являються також і низинні селища, що зазвичай розташовуються біля води.

Деякі з тих “низинних” поселень ми знаємо і досі: це ті, що пережили за більше ніж два тисячоліття численні трансформації, захоплення різними племенами та державами, перебудови, штурми й підняття в новому обличчі буквально з попелу – відомі нам Iader (тепер це Задар) та Aenona (зараз це Нін). Звісно, Iader і Aenona – це назви записані греками та римлянами вже в період класичної античності. Ми не знаємо, як ті поселення називали самі місцеві жителі в 9-6 століттях до н.е. Але неважко здогадатися, що ті первинні назви не могли звучати надто відмінно від тих, про які ми дізналися від античних авторів.

Острови великі та малі

Ми не знаємо точно, чому це сталося, але приблизно після 600-го року до н.е. греки стали сміливішими у своїх вилазках на північ від Епідамноса. Геродот стверджує, що першими проклали шлях до північної частини Адріатики саме фокейці. Але це, власне, все, що він може нам повідомити.

Співставляючи два факти: свідчення Геродота про активність фокейців в Адріатичному морі та їхні експедиції на захід Середземномор’я як одночасне явище, і те, що археологія бачить перші натякиВ цих знахідках нема, щоправда, прямих вказівок на вироби безпосередньо з Фокеї. Вони частіше походять з Родоса. на появу нової хвилі грецьких виробів біля дельти річки По саме в районі 600 року до н.е., можна припустити, що приблизно в ті часи фокейські торговці якимось чином вирішили проблему загрози з боку лібурнів і почали регулярно з’являтися біля адріатичного узбережжя північної Італії.

Все це лише припущення. Можливо, і Скілакс, і Гекатей Мілетський отримали свої перші знання про узбережжя Адріатики безпосередньо від фокейських мореплавців, рідне місто яких, Фокея, стояло не так вже й далеко від Мілету. Однак справді залізобетонних доказів фокейської активності в Адріатичному морі саме тоді, наприкінці 7 – на початку 6 століття до н.е., у нас досі немає.

Тим не менш, протягом 6-го століття до н.е., адріатична вдача дедалі більше посміхається еллінам. З одного боку, на тих узбережжях так і не виникає нічого такого яскраво фокейського, на кшталт Массалії або інших помітних колоній у Лігурії та Іберії. Однак, з іншого боку, як на островах біля Далмації, так і на італійському узбережжі археологи бачать поступове зростання імпорту коринтської кераміки. Це означає, що торговці з Епідамноса і Аполлонії Іллірійської, а за їхніми спинами й коринтяни, починають дедалі впевненіше курсувати Адріатичним морем.

Від цих сміливців не відстають і родосці, за якими тягнуться і мореплавці з інших міст Дорійського гексаполісуЦе було дуже давнє політичне об’єднання шести міст, заснованих греками-дорійцями на острові Родос та біля нього. В об’єднання входили: Галікарнас, Кнід, Кос, Лінд, Камір та Яліс. Об’єднання розпалося вже в 560 році до н.е.. Вони, щоправда, прокладають свій власний шлях до Адріатики. Адже їх перш за все цікавить італійська Апулія, яка спочатку не виглядає такою проблемною, як східне узбережжя. Вихідці з Родосу, Косу з’являються також і на півночі цього регіону, під Monte Gargano. 

Є підозри, що вони же завітали і до “священних” Діомедових островівДіомедовими островами в античні часи називався невеличкий архіпелаг Palagruža, який зараз вважається найбільш південними островами Хорватії. Острови розташовуються приблизно посередині між італійським та хорватськими узбережжями., та архіпелагу Треміті. Що не дивно: обидві групи островів (а особливо ті, названі на честь міфічного героя ДіомедаДіомед – один з найвідоміших учасників Троянської війни, міфічний цар Аргосу, міста-держави на Пелопоннесі. Повернувшись після тієї війни додому і довідавшись, що під час його відсутності дружина зрадила йому, покинув батьківщину, опинився в Апулії і заснував декілька італійських міст. Згідно з однією з легендарних версій, помер він саме на тих островах, які на його честь потім і назвали Діомедовими.), всі наступні століття будуть своєрідною зв’язуючою ланкою, місцем перепочинку на шляху між італійським узбережжям у районі Гаргано та великими островами біля берегів Далмації, які поки що продовжують вважатися лібурнськими. Кожен з тих островів – це наче окремий світ із власною минувшиною, спадщиною й тяглістю від часів Бронзової доби, і з власними специфічними умовами життя. Де відтепер розгортатимуться свої окремі історії.

Ой, чорна я си чорна

Мешканцям міста Кнід ще на початку 6-го століття до н.е. вдалося налагодити особливо приязні стосунки з громадою Коркири. Геродот оповідає нам власну версію початку цієї ніжної політично-морської дружби. Щоправда, у нього в ролі Кніда виступає острів Самос, але не суть: жителі Самоса рятують від примусового оскоплення 300 юнаків з Коркири і допомагають їм повернутися додому, викликаючи тим самим гнів коринтського тирана Періандра. Загалом, Періандру під кінець власного життя з Коркирою взагалі не щастить: його старший син та спадкоємець влади переховується від любого батечка саме на тому острові і відкидає будь-які умовляння повернутися до рідного міста, взятися за розум та готуватися до майбутньої ролі тирана.

Кнідяни замість самосців до історії цих вічно напружених відносин між Коринтом та його норовливою колонією “підв’язуються” вже більш пізніми авторами. Нібито вони мають особливі податкові преференції на Коркирі та повну свободу плавання в бік Адріатичного моря. Останнім кнідяни кінець кінцем користуються по-своєму: вони мандрують усе північніше вздовж “іллірійських” берегів і нарешті знаходять місце для власної колонії. Це великий острів, який хтось колись назвав Чорною Коркирою, бо невідомим нам першовідкривачам хвойні ліси на тому острові здавалися якимись незвично темними. Наш “старий добрий друг” Аполлоній Родоський був впевнений, що тими першовідкривачами були саме легендарні Аргонавти.

Чорною Коркирою (Μέλαινα Κόρκυρα) давні греки називали добре відомий нам зараз острів Корчула. І саме на ньому в 6-му столітті до н.е. (нажаль, точна дата нам невідома) виникає перша справжня грецька колоніяОт тільки з місцем розташування цього поселення на острові є проблема: археологи досі не можуть знайти те місце, де вона існувала. Наразі є лише декілька версій, розбору яких пізніше буде присвячено окремий матеріал.. Це доволі вигідне місце: острів лежить на шляху зі “справжньої” Коркири до таких торговельно привабливих Піценуму та пониззя річки По на італійському боці моря, а в інший бік з нього через Діомедові острови можна швидко дістатися до “братніх” колоній під Монте Гаргано. Так що, заснування колоній на Корчулі та ще й “на материку”, на місці сучасного хорватського ЦавтатаМається на увазі колонія Епідаврос, яка виникла в 6-му столітті до н.е. Це власне і все, що про неї ми знаємо. Археологічні свідоцтва її існування доволі нечисельні, переважно сховані під шаром пізнішого римського міста, що розвинулося на тому самому місці., можна розглядати як першу серйозну заявку на те, що колонізація решти великих островів не за горами. Варто тільки якось з лібурнами порозумітися, які поки що нікуди звідси не діваються.

На край світу до вправних конярів

Святилища, присвячені Діомеду, які виникають на морських берегах, наче “маркують” напрямки, що цікавлять грецьких мореплавців. Перше існує на вже згаданому острові Палагружа, друге — неподалік сучасного хорватського Шибеника. Страбон повідомляє нам ще про пару подібних святилищ: одне на півночі Апулії, а друге — в найбільш північному “куті” моря, біля сучасного італійського Монфальконе. Щоправда, останнє навряд чи виникло в 6-му або навіть у 5-му столітті до н.е. А от решта з наведених вище — цілком можливо.

Безумовно, греків цікавило налагодження тривалих торговельних контактів з лібурнами. Багато зиску з того навряд чи можна було отримати. Але якась доля балтійського бурштину, що проходила через руки саме цих спільнот, та трохи землі під поселення та під пашню на островах, які вони здавна контролювали, могли бути вагомим аргументом для пошуку спільної мови.

Однак греків більше вабили перспективи на північно-західному узбережжі Адріатики. В тих землях, де можна було контактувати з умбрами, самнітами, піценами і, нарешті, самими етрусками. Де води річки По (Падус, як її знали в античні часи) зустрічаються з морем, приносячи з собою до того моря масу піску. І де у тих же етрусків можна було розжитися різними рудами, збіжжям, а взамін запропонувати тим аборигенам долучитися до культури споживання оливкової оліїНезважаючи на те, що виробництво олії з оливок було відомо в Італії ще за часів Бронзової доби, справді широке використання тієї олії починається лише з появою грецьких колоністів: від 8-го століття до н.е. і далі. Оливкова олія стає популярнюю спочатку на півдні півострова, на Сицилії, де з’являються перші грецькі міста-колонії., або продати їм трохи своєї гарної кераміки.

Зростання грецького інтересу до тих земель має свої наслідки: в дельті річки По з’являються два портових міста. Спочатку розбудовується Адрія, а невдовзі по ній і Спіна — це стається в 530-520-х роках до н.е. Обидва міста засновують етруски, на той момент уже сталі торговельні партнери греків. Останні навідуються сюди з-за моря, через Чорну Коркиру, через лібурнські береги або й через Діомедові острови. Про грецьку колонізацію підконтрольних етрускам узбереж поки що не йдеться. Але населення тих нових міст, здається, від початку є змішаним, грецько-етруським. І подальша повзуча еллінізація тих міських спільнот є лише питанням часу.

А на північ від Спіни, Адрії та всіх численних рукавів Падуса/По лежала земля народу, про якого пізніші античні автори (наприклад, Тіт Лівій з Вергілієм, а ще Страбон) розповсюджуватимуть байки, схожі на ті, які розповідали й про деякі інші італійські племена. Що нібито прибули ті люди колись із малоазійської Пафлагонії. І що вони теж у минулому були учасниками Троянської війни, яких привів туди, на край світу, на північ Адріатики сам Антенор, один із троянських ватажків. Цим народом були енети.

Ці “найвіддаленіші” енети, яких пізніша історія запам’ятає також як венетів, заселяли переважно рівнинні землі, приблизно між нижньою течією річки По та західними відрогами Юлійських Альпів. У грубому наближенні це сучасні італійські регіони Венето та Фріулі-Венеція-Джулія. Первісними “протоурбанними” поселеннями венетів були ті, на місці яких пізніше розвинуться античні Атесте та Патавіум, які з часом трансформуються в добре відомі нам італійські Есте та Падова (Падуя). Не менш відомі міста Віченца і Беллуно теж вперше згадуються саме як венетські поселення.

Античні автори стверджують, що земля енетів (венетів) славиться небаченою родючістю. А ще вони є дуже відомими конярами, і їхніх коней радо купують греки. Бо греки добре знають, заради чого це все: саме з венетськими кіньми, запряженими в колісницю, шанси виграти якісь локальні перегони та здобути собі більше слави й соціального престижу значно зростають.

Якого скакуна насправді бачив Алкман?

Перший опис перегонів, де головний герой керує упряжкою тих прекрасних енетських або венетських коней, ми бачимо в трагедії Евріпіда “Гіпполіт”, поставленій у 428 році до н.е. У наступні десятиліття подібні згадки знову мають місце: вже не вигадані персонажі п’єс, а цілком реальні історичні особистості, такі як Діонісій Сіракузький, стають чемпіонами перегонів на колісницях завдяки венетським коням.

Однак, між тими згадками про переможні колісниці, запряжені венетськими кіньми, та “енетським скакуном” Алкмана маємо розрив у 200 років. Алкман творив приблизно тоді, коли лише засновувалися Епідамнос, коли греки нібито ще не насмілювалися вирушати аж на північ Адріатики. Зважаючи на це, чи є у нас підстави вважати, що поет натякав на зв’язки саме з адріатичними венетами? Чи, можливо, в цій історії замішані інші енети з Пафлагонії або ті, що жили десь між іллірійцями?

Посилання дослідників на особливі стосунки пафлагонських енетів з кіньми зазвичай ґрунтуються на одній лише фразі з гомерівської “Іліади”, де енети Пафлагонії згадуються як жителі земель, де “бігають стада диких мулиць”. Прямих вказівок на те, що пафлагонці якось причетні до активної “колісничої” експлуатації тамтешніх мулів та мулиць немаєЩоправда була згадка вже у Ксенофонта, на межі 5 та 4 століть до н.е. був учасником внутрішньоперсидських війн, в тому числі і на теренах Малої Азії. Він тоді схвально відгукувався про пафлагонських коней. Нібито, вони виявилися кращими від тих, якими володіли перси.. Ба більше, якщо довіряти Страбону та іншим, хто просував ідею легендарної енетської міграції з Малої Азії до берегів північної Адріатики, у 7-6 століттях до н.е. вже не могло бути жодних пафлагонських енетів. Усі вони, одразу після падіння Трої, розбіглися хто куди. Ті, хто не пішов за Антенором, за свідченням Страбона, мігрували до Каппадокії. Отже, припущення про актуальність енетського конярства в Пафлагонії в 7 столітті до н.е. є сумнівним як з наукової, так і з легендарної точки зору.

Ще більш непевними виглядають згадки про іллірійських енетів. Геродот дає нам лише детальний опис їхнього шлюбного обряду. Пізніші автори кілька разів згадують це плем’я в контексті їхньої участі у війнах наступних століть. Але жодних натяків на їхню причетність до розведення особливих порід коней просто не існуєЗустрічаються, щоправда, вже у сучасних дослідників такі собі домисли-натяки, що, мовляв раз балканські енети жили поруч з трібаллами, то напевно не просто так трібалли вкрали у Філіппа Македонського 20 тисяч кобилиць. Яких той сам захопив у скіфів. Звісно, впоралися трібалли з тими кобилицями тільки тому, що навчилися цьому у сусідів-енетів. Тільки так. і ніяк інакше..

Тим часом на землях адріатичних енетів (венетів) можна побачити принаймні дві логічні зачіпки, що дають змогу розглядати цих людей як постачальників особливо успішних скакунів. Перша — це сама місцевість, де жили венети. Вона переважно “пласка”, це наступна велика рівнина, що лежить на захід від рівнин Паннонії. У такій місцевості ймовірність того, що тамтешні мешканці захопляться конярством, дійсно зростає. Звісно, це далеко не Панонські степи – там, де живуть венети все ще багато лісів. Але ліси ті давно вже активно вирубуються, та й природних відкритих просторів вистачає. Тому, погодьтеся, легше уявити собі об’їджання скакунів десь там, на великій рівнині, ніж в горах Іллірії. Друга зачіпка — це підозріле розповсюдження кінських поховань: або в окремих могилах, або людини разом із конем в одній могилі.

Досліджені археологами місця таких поховань витягуються широкою смугою на карті від Паннонського степу через землі Долєнської групи гальштатських спільнот, заходячи трохи на терени Светолуційської групи, і далі до самої Падани, великої рівнини, що виходить на північні береги Адріатики. Коней тут теж ховають в окремих могилах посеред кладовищ, де поховані люди. Разом із тим трапляються також і окремі “кінські цвинтарі” (наприклад, біля сучасної Падови), де археологи змогли розкопати лише кінські кістяки, без жодних людських поруч.

Ще одна особливість: подібно до Паннонії, на теренах венетів часом теж трапляються поховання людей разом із кіньми. Причому вони доволі “бідні”: в таких могилах або зовсім немає, або є мінімум інвентарю. Це наводить дослідників на думку, що такі небагаті поховання могли бути наслідками своєрідних жертвоприношень людей померлим коням. Можливо, в жертву приносилися ті самі люди з низьким соціальним статусом, які все своє життя працювали біля цих скакунів, доглядаючи їх.

Датування всіх цих поховань — як тих, де лежать лише коні, так і тих, де останки коня лежать разом із людськими, — дає нам часовий проміжок від 6-го до 4-го століття до н.е. Це збігається з початком описаної вище активної грецької присутності в долині річки По, з заснуванням Адрії та Спіни, і пояснює появу в 5-му столітті до н.е. згадок про перегони колісниць, де перемагають саме ті щасливчики, що дістали собі венетських коней.

Виникає спокуса зробити наступне припущення: від кочівників скіфського кола, представників культури Векерцуг, які опанували степи Альфельду та Паннонії, могли “відпочкуватися” окремі групи, що вплинули на розвиток конярства у долєнців і навіть досягли Паданської рівнини. Вони ж змогли передати венетам свої цінні знання та навички селекції й догляду за кіньми, принесені їхніми предками аж із великого Євразійського степу. Версія приваблива і здається цілком реалістичною. Але є одна проблема, яка заводить цю історію в тупик…

Описані вище “масові” поховання коней на землях венетів виявилися трохи давнішими від паннонських. Більш того, окремі поховання спеціалісти датують навіть 7-м, а то й 8-м століттям до н.е., тобто часами Алкмана, або ще давнішими. Виходить, що венети та їхні предки здавна розвивали власні традиції конярства. Обмін “живим товаром” і знаннями між Паннонією та Паданою в 6-4 століттях до н.е. теж існував, але дослідники більше схиляються до думки, що цей обмін був двостороннім і взаємодоповнюючим. Витоки традицій конярства північноіталійських рівнин варто шукати, можливо, ще в часах пізньої Бронзової доби, і в тісних зв’язках між Паданою та Паннонією, що встановилися ще тоді.

Що ж, все це так і не дає нам однозначної відповіді на питання: коня з яких земель згадує Алкман. Чи досягали ті ж фокейці берегів північної Адріатики ще в 7-му столітті до н.е., чи знали вони вже тоді про тамтешніх енетів-венетів? Чи торгували з ними, і чи могли привозити звідти до грецьких полісів скакунів, яких добре знали в самій Спарті? Ці питання так і залишаються відкритими.

Принаймні, ми можемо порадіти тому, що до нашого часу збереглася пам’ять про Алкмана і що ми знаємо частину його поезій. А ще тому, як сучасні дослідники все детальніше прояснюють для нас процес розповсюдження давньогрецької цивілізації, її культурного впливу на берегах Адріатичного моря. І як ми дедалі краще розуміємо вплив тієї цивілізації на народи, що населяли ті береги, і що корисного для себе греки могли перейняти у тих народів.

Наостанок можна трохи пофантазувати і уявити собі картину з життя на березі Адріатичного моря, в тому самому 600-му році до н.е., який вже не раз згадувався. Як в одному з нещодавно заснованих полісів: може, в самому Епідамносі, а може в невеличкому невідомому нам зараз емпоріумі, що постав десь на далеких лібурнських берегах, чи на італійському боці під Монте Гаргано… Хтось із нових поселенців дивиться на море у вечірніх сутінках, на обриси далеких гір, що губляться у темніючому небі. І згадує про себе це вічне алкманове:

На Youtube-каналі проекту Prostir доступний також відеоролик зі звуковим варіантом цієї статті: