Світанок оновленої Європи
За добре тисячоліття, що минуло від появи перших ямників в Європі і до початку 2-го тисячоліття до н.е., ця сама Європа вже встигла достатньо “обіндоєвропеїтися”. Нащадки прибульців зі сходу тепер були практично всюди. Від півдня Балкан і до берегів Північного моря, всюди звучали їхні говірки, які тоді ще одна від одної не сильно то й відрізнялися. Єдиний великий простір, де люди спілкувалися більш менш подібними мовамиВарто підкреслили, що подібні мови все ж не означають наявності єдиної мови на той момент. Загалом, в науковому світі ще немає остаточної визначеності коли саме, за яких обставин і на яких теренах сформувалися “паростки” перших індовєвропейських мовних груп: германської, кельтської, італьської, ілірійської, балто-слов’яської, грецької і т.п. Існує ряд теорій, які й досі змагаються між собою. З однією з найостанніших та доволі цікавих можна ознайомитися в цьому відео від Youtube-каналу “Твоя Підпільна Гуманітарка“. , охопив майже цілий континент і почав сильніше фрагментуватися тільки приблизно після 1800 року до н.е. А до того, коли лінгвістичного взаєморозуміння між індоєвропеїзованими племенами було набагато більше, і нові торговельні маршрути, довгі мережі обміну товарами, будувалися з нечуваною легкістю. Бо чим легше люди комунікують між собою, тим більше шансів, що вони зможуть домовитися.
В порівнянні зі старими неолітичними фермерами нові європейці мали більше свійських тварин. Коні для них перестали бути екзотикою та їх вже не вирощували заради м’яса, як робили на Балканах ще в 3-му тисячолітті до н.е. Тепер вони були популярною тягловою силою, яку запрягали в різні повозки. Ходили чутки, що десь на сході якісь зовсім шизануті люди з геть відбитим інстинктом самозбереження сідають на спину коню, і пробують на тій спині утриматися якийсь час поки той дико скаче степом – але хто ж з серйозних людей, хто життя знає, такому повірить! Тим більше, що покоління дідів вже трохи чуло різних нісенітниць про дивні танці з биками, що, мовляв, практикують люди на одному далекому великому острові посеред південного моря. Де стоять величезні кам’яні будинки, в які можна лише раз зайти і ніколи більше в житті не знайти звідти виходу…
Всюди під різні побутові та естетичні потреби відливалося все більше виробів з бронзи. Хоча, як відомо, олово для неї треба було завозити здалеку, з Британії. Але потреба є потреба: налагоджені торговельні маршрути працювали і цю проблему на певному рівні вирішували. Зростала також потреба у зброї: людей з кожним новим поколінням ставало все більше, різних груп, які готові до смерті битися за власні інтереси, теж згуртовувалося все більше й більше. І, незважаючи на ще відносну легкість мовного порозуміння, конфлікти виникали. Добре відоме нам сумне правило “всіх багато, а всього мало” могло вперше прозвучати саме в ті часи.
Приблизно в 1600 році до н.е. на землях на північ від Альпів і вздовж Верхнього Дунаю (тобто, в сучасній Баварії) складаються нові спільноти людей, добре озброєних та очолюваних амбітними мілітарними вождями. Це саме в їхньому середовищі, парою століть пізніше, почнуть виробляти перші в Центральній Європи мечі з бронзи (перед тим добре ознайомившись з “імпортними” мечами з Середземномор’я). Звісно, меч як такий не був винаходом заальпійців, ним ще раніше почали користуватися в Середземномор’ї. І загалом, ця зброя на той час була ще не найбільш ефективна, а частіше така, яка вироблялася заради престижу та краси, заради підкреслення статусу військового ватажка. Але першу заявку на майбутнє поступове переозброєння активно воюючих спільнот Європи було зроблено.
Ті нові групи дєрзкіх та амбітних, як колись їхні предки тисячолітньої давнини, тепер вирішують самі пограти в агресивну експансію. Тільки цього разу вони не просто приходять і за допомогою насилля беруть своє, але й більш менш вдало комбінують війну з торгівлею. З останньою у них від самого початку все складається просто чудово, бо сидіння вздовж Дунаю, який був однією з головних європейських товарообмінних артерій Бронзової доби, їх багато чому навчило. Навчило, між іншим, також і трансальпійської торгівлі: саме завдячуючи цим підприємливим “протобаварцям” і встановлюються зв’язки з поселеннями Террамаре. Як ми пам’ятаємо з першої статті, ті поселення якраз в 1650 – 1600 роках до н.е. активно розростаються на південь від Альпійських хребтів, між озером Гарда та долиною річки По. І саме до тієї “італійської версії” надводних селищ на палях, де тепер живуть террамарці, починає все активніше мандрувати з півночі через гори балтійський бурштин в обмін на різну престижну зброю, блакитне скло, привезене аж з Леванту, а безпосередньо в Альпах до цього обміну ще долучається мідна руда. Попит на яку, звісно, завжди був на північ від гір.
Нові експансивні спільноти, що сформувалися на північ від Альпів, сучасна наука на міжнародному рівні називає культурою Тумулус. В українській історіографії закріпилася інша назва – Культура курганних поховань. І носії цієї культури виходять на протоісторичну арену приблизно в той самий час, коли грандіозне виверження вулкану на острові Санторіні та неминуче за тим цунамі, що прокотилося Егейським морем, знищує прибережні поселення квітучої Мінойської цивілізації на Криті разом з більшістю їхнього флоту; коли в Анатолії ще тільки сформувалося “свіженьке” Давньо-Хетське царство; коли на Пелопоннесі активно розвиваються міста-держави Мікенської цивілізації.
Українська назва цієї нової культури та й саме слово tumulus (в перекладі з латини це означає “курган”, або “невеликий пагорб”) недвозначно натякають на те, що кургани – одна з “візитівок” цих людей. Так, припущення вірне: традицію курганних поховань тумулусці перейняли від своїх попередників, від людей Унетицької культури. А ті в свою чергу запозичили її від своїх предків й так би мовити інфлюенсерів – представників великої східно-центральноєвропейської Культури шнурової кераміки, тих самих часткових нащадків ямників зі степу. Тумулуські кургани насипалися зазвичай над похованнями людей з високим суспільним статусом, в тому числі й тих самих військових вождів, які вели свої загони до нових завоювань. Загалом цікаво виходить: принесена колись з Причорноморського степу курганна традиція, протягом доброго тисячоліття настільки солідно вкорінилася на європейських теренах, що могла вважатися вже самими тумулусцями однією з найбільш корінних, традиційних європейських цінностей.
Дещо пізніше, в 13-му столітті до н.е. сталася ще одна зміна. Ми точно не знаємо що саме її спричинило. Але виглядає так, що десь з Карпатського регіону та з Середнього Подунав’я почав розповсюджуватися новий релігійний культ, який кардинально змінив традиції поховання померлих. Тепер тіло соплемінника, який відійшов у кращий світ, не клали ні до індивідуальної, ні до групових могил. Ні до звичайних, ні до тих особливих, над якими насипали кургани. Тіла померлих тепер спочатку спалювали, а потім наповнювати попелом від того трупоспалення спеціальну посудину, урну. Її вже ховали в землю, кладучи поруч різні предмети побуту, прикраси, а до поховань воїнів також і зброю – все, що може знадобитися людині в потойбіччі. З тими гарними та корисними предметами в могилках все було як і раніше, як і сотні років до того. Разом з тим простежувалася одна тенденція: з кожним новим століттям Бронзової добі, ще від часів Унетицької культури, з’являється все більше особливо “багатих” поховань, очевидно племінних та військових еліт, які сильно відрізняються від решти доволі скромних захоронень.

Загалом, люди в Європі практикували трупоспалення ще тисячоліттями до цієї зміни, але воно ніколи не було переважаючою традицією. Це був просто один з можливих, і відверто не найбільш популярний варіант поховання. А от тепер, після 13-го століття до н.е., він доволі швидко стає переважаючим практично в цілій Центральній Європі. Цю нову культуру, яка почала практикувати такий поховальний обряд, сучасна наука називає культурою Полів Поховальних Урн.
Звісно, не тільки урни з попелом померлих її відрізняли від попередніх культур, від тієї ж культури Тумулус. У цих нових спільнот відбулася певна еволюція в озброєнні: вояки більше використовували мечі та шоломи, вдосконалилися щити. Військова справа стала більш організованою, битви стали більш масовими – в них приймали участь вже сотні, а інколи навіть і тисячі вояків. Зважаючи на специфіку знахідок зброї тих часів, та зважаючи на можливі шляхи її розповсюдження, як це бачить сучасна археологія, можна обережно припускати: саме тоді з’являється таке поняття як військове найманство. І до нього могли вдаватися жителі широких просторів від Панонії і аж до Південної Скандинавії. Ті, які добряче вже “натренувалися” в своїх внутрішніх конфліктахСаме тоді, в 13-му столітті до н.е., відбулася та широко відома, перша підтверджена сучасною наукою, битва на теренах Європи – в долині Толензе, на півночі сучасної Німеччини. Археологічні знахідки кажуть нам, що тоді в бою зійшлося порядка 4000 воїнів з різних частин Центральної Європи. За що воювали ? Є різні версії: від необхідності переселення якоїсь групи людей і конфлікту через території, до суперечки навколо важливі торговельних маршрутів. Цікаво, що характер пошкоджень деяких кістяків загиблих, які дослідили науковці, говорить про використання і мечів (хоча самих мечів на місці не виявлено, вони тоді були ще надто цінні, щоби їх могли просто так залишити після бою, навіть ті, які було зламано)., і тепер могли запропонувати свої послуги і в мікенських державах, і в анатолійських, і аж навіть в Леванті. В реаліях 14-12 століть до н.е. то не такий вже й далекий світ для мешканців Центральної Європи. Бо своєрідна “глобалізація” Бронзової Доби на той момент якраз відбулася.
Люди, що належали до культури Полів Поховальних Урн, вже точно не боялися сісти верхи на коня. Хоча, робили вони це поки що виключно з “мирними намірами” – бойова кавалерія з’явиться в Європі дещо пізніше. Можливо, саме це очевидне підвищення людської мобільності спонукало їх почати виробляти різні бронзові возики, так звані культові позвозки – невеликі, наче іграшкові, часом доволі чудернацької форми. Схоже, що той новий, не до кінця нам зрозумілий культ, закликав своїх прихильників не тільки віддавати тіло померлого вогню, а ще й неначе звеличував, надавав особливе значення колісному транспорту.
І, в порівнянні з усіма цими, по суті дрібницями, була у “урників” ще одна цікава риса, яку в прямому сенсі можна було розгледіти здалеку. Вони почали звертати особливу увагу на пагорби, на невисокі гори. На ті, де можна оселитися надовго, де можна убезпечити себе від нападів ворогів, і звідки добре видно, що відбувається навколо. Так, вони не були тут першопроходцями – на пагорбах люди жили, бувало, і до них. Але тепер, починаючи з 13-12 стоілття цей рух заснування селищ “чим вище, тим краще”, разом з новим поховальним обрядом, стає справді масовим. І такі селища, як правило, обносяться валами, стінами, огорожами.
А гір у нас якраз трохи є!
Східно-альпійський Простір до середини 2-го тисячоліття до н.е. був не найбільш заселеною частиною Європи. Це були розкидані деінде невеликі поселення землеробів, які вбирали в себе впливи де курганної культури Тумулус (ті, що ближче до Дунаю), де різних локальних Паннонських спільнот з їхніми спробами будувати такі собі протоміста, а де й культури Цетіна (це про тих, що мешкали ближче до Адріатичного моря), які жили загалом своїм окремим життям зі своїми дуже локальними інтересами. Проте й там, хоч і з невеликою затримкою, але поступово починається переможний марш культури Полів Поховальних Урн. Тут нові селища, жителі яких практикують той новий поховальний обряд, виростають вздовж річок Мура, Драва та Сава, піднімаючись все вище за течією. Все більше нових поселень з’являється самому сході приальпійського світу – там, де зараз австрійська земля Бургенланд.

Багато таких селищ з часом наче “заповзають” вгору, на вищі тераси на пагорбах над річками. І потроху заселяються безпосередньо вершини пагорбів: спочатку не дуже високих, таких як той самий, де пізніше виросте римське місто Поетовіо, яке потім замінить більш сучасний Птуй. А коли настає 1 тисячоліття до н.е., то освоюються вже вищі та більш стрімкі пагорби: наприклад, Rifnik (біля сучасного словенського містечка Шентюр), Miklavžev hrib (прямо над містом Цельє), або той, на якому зараз знаходиться Люблянський замок, пагорб Tičnica над Врхнікою. Люди також закріплюються на Магдаленській горі (біля Гросуплє, теж в сучасній Словенії, неподалік від Любляни). Звісно, перераховані гори та пагорби – це лише декілька прикладів з великого списку тих, які з початком нового тисячоліття обростають фортифікованими поселеннями, з яких люди також можуть спостерігати за місцевістю навколо. Їх було набагато більше, особливо там, де зараз словенська Dolenjskа, в якій різних гарних пагорбів на всі смаки є більш ніж треба. Звісно, це зовсім не означає, що в долинах та біля річок люди перестають жити. Аж ніяк ні. Просто разом з селищами в низинах сильно зростає кількість тих укріплених поселень на пагорбах. В низинах поселення часто теж огороджуються хоча б якимось дерев’яними частоколами – очевидно, небезпека різних нападів повсюди зростає.
Люди культури Полів Поховальних Урн, яка виросла на основі культури Тумулус, ввібравши себе нові елементи ззовні (ту ж поховальну традицію, яка прийшла з Карпатської котловини), перейняли від попередників певну жагу до експансії, до освоєння нових земель. Вони з часом розповсюдили свій вплив до берегів Північного та Балтійського морів, вони просунулися через сучасні Бургундію та Прованс аж до Іберійського півострова, вони вплинули на деякі балканські культури. Безумовно, вони заселили майже весь альпійський регіон, в тому числі і наш Східно-альпійський Простір, асимілювавши в ньому нащадків коліщар’їв та представників інших давніх локальних спільнот – всіх тих пост-вучедольців та їм подібних. Але головне їхнє досягнення, яке в певній мірі визначило долю нашої європейської цивілізації на наступні півтори тисячі років – це проникнення носіїв цієї культури до Апеннінського півострова, до Італії.
Перед початком Катастрофи Бронзової доби, тобто якраз перед 1200 роком до н.е., вплив культури Полів Поховальних Урн раптом поширюється на спочатку північну Італію, а пізніше досягає навіть і півдня, і Сицилії. Чому так сталося – тут, як завжди, є різні версії. Одна з найочевидніших – міграція якихось груп людей з Альпійського регіону, або й з більш північних територій, які доволі швидко розселяються по більшій частині Італії. Приносять туди свою мову з усіма її різноманітними говірками, приносять свій спосіб життя, свої вірування в надземне та потойбічне. Приносять і традицію поховань урн з попелом спалених тіл померлих людей. І з ними також йде та відносно нова “мода” на поселення на пагорбах, що здіймаються над навколишньою місцевістю. А от що особливо цікаво: разом з цим підозріло швидко, приблизно в 1150 році до н.е. зникають “надводні” поселення культури Террамаре в басейні річки По. Не схоже, що їхніх жителів було знищено – террамарці (а їх на той момент загалом могло налічуватися до 150 тисяч) просто покинули насиджені місця та пішли звідти назавжди. Або добровільно з якихось причин (тут могли бути причиною як різкі зміни клімату та неминуча після цього серія неврожаїв, так і епідемії), або може навіть і під чиїмось тискомІснує версія, згідно якої великі террамарські спільноти в цей момент розділилися на дві групи. Перша розподілилася по інших землях, вірогідно в Середній Італії. А друга – пішла в пірати. Тобто в “народи моря”. І стала частиною глобального міграційно-грабіжницького руху 12-го століття до н.е. який спрямував маси людей в бік Східного Середземномор’я. Це цілком логічне припущення, зважаючи на минулі декількасотрічні тісні контакти террамарців різними з морськими спільнотами..
Спільнотам людей, які несли з собою всі традиції культури Полів Поховальних Урн, які доволі швидко вкорінилися на різних італійських пагорбах, сучасна наука дала свою окрему назву – культура Протовілланова. І поселення Фраттезина, якому було приділено багато уваги в першій частині – воно було якраз їхнім творінням, частиною їхнього культурного світу. Багато дослідників вважає, що саме цю міграцію часів Катастрофи Бронзової доби варто розглядати як головну фазу переселення до ІталіїПодібні переселення ставалися і раніше. Перше могло відбутися приблизно в 1800 році до н.е., що вплинуло на розвиток культури Полада, попередниці культури Террамаре. Террамарці, скоріш за все, вже говорили однією з тих прото-італійських мов. людей, яких ми далі називатимемо італіками. Тих самих людей, нащадками яких в мовно-культурному сенсі за декілька століть стануть різні венети, умбри, оски, сабіни, і куди ж без них – латини. Всі ті племена, які пізніше складуть основу Римської республіки. Дещо перейняли від тих переселенців і етруски, цивілізація яких виникне вже от за пів-тисячоліття. Але тут одразу мушу зазначити, що саме етруски до цієї компанії відносяться достатньо умовно: з їхнім походженням все дуже складно, ще багато нез’ясованого, і загалом у них своя доля, своя атмосфера в минулому, і своя, дуже окрема від усіх сусідів, мова. Яку ми досі не розуміємо, на відміну від мов італиків, які були абсолютно індоєвропейськими.
Культурна уніфікація Центральної Європи, що розпочалася завдяки “урникам” приблизно в 13-му столітті до н.е., яка поглибилася в період Катастрофи Бронзової Доби (12-те століття до н.е.), активне освоєння новими спільнотами Східно-альпійського Простору – все це й стало такою собі передумовою для майбутньої організації нового торговельного маршруту. Більш того, в 13-му столітті до н.е. пролунав ще один “дзвіночок” майбутніх змін: зміцнилися торговельні контакти Західно-Карпатського регіону (де і Морава впадає в Дунай) з західною частиною Балтики, з Ютландією. А це могло означали те, що балтійський бурштин скоро, дуже скоро буде на Дунаї, десь між сучасними Віднем та Братиславою.
Безумовно, коли після глобальної катастрофи припинилися візити мікенців до Північної Адріатики, коли кудись пішли террамарці, коли парою століть пізніше занепала і Фраттезина, то торгівля бурштином через старі добрі альпійські перевали просто втратила сенс. На кінцевих точках старих сухопутних маршрутів просто не було вже стільки покупців “сонячного каменю”, що раніше приходили морем. У них тепер набрали популярності не такі вже й віддалені, але інші, північніші адріатичні береги. А далі за тими узбережжями, під Східними Альпами, деякі з укріплених селищ на пагорбах, що з’явилися протягом 12 – 9 століть до н.е., сформували таку собі лінію, наче “наглядачів”, яку можна простежити від Панонської рівнини і до Адріатичного моря. В тій лінії знайшлося також місце і переправі через Драву, точно там, де пізніше виникне Птуй, і невеличкій річці Любляніці, русло якої пролягло тепер прямо через Бар’є, і яке під кінець Бронзової доби вже точно замикало на собі торговельну комунікацію між Панонією та Балканами з одного боку та виходом до Північної Адріатики з іншого.

А остання перед виходом до моря ділянка цього нового Бурштинового шляху пролягала через землі доволі давніх та специфічних людських спільнот, інтереси яких тепер теж довелося теж взяти до уваги. З транзитною торгівлею вони вже давно були знайомі, з її приморськими особливостями також, і навіть живих мікенських мореплавців могли особисто зустрічати в докризовому минулому. От тільки бурштин до пори до часу мандрував все якось мимо їхніх селищ. Хто ж вони такі ? Як і коли увійшли до кола дотичних до нового торговельного шляху, і чим їм довелося заради цього пожертвувати ? Про це читайте в наступній статті!
Список джерел:
- Luboš Jiráň - The Czech lands and Austria in the Bronze Age.
- Mateusz Jaeger - Bronze Age fortified settlements in Central Europe.
- Biba Teržan - An outline of the Urnfield culture period in Slovenia.
- Mateusz Jaeger - Bronze Age fortified settlements in Central Europe.
- Margarita Primas - Taking the high ground: continental hill-forts in Bronze Age contexts.
- Claudio Cavazzuti - Flows of people in villages and large centres in Bronze Age Italy through strontium and oxygen isotopes.
- Claudio Cavazzuti - The connections between the plains of the Po and the Danube during the Bronze Age seen through the spread of the "urnfield" model.
- Florin Gogaltan - The chronology of the Bronze Age Tell and Tell‑like settlements in the Carpathian basin: revisited after 15 Years.
- Claudio Cavazzuti, Magdolna Vicze, Viktória Kiss - Human mobility in a Bronze Age Vatya 'urnfield' and the life history of a high-status woman.
- Kristian Kristiansen, Paulina Suchowska-Ducke - Connected histories: the dynamics of Bronze Age interaction and trade 1500–1100 BC.